Після загибелі російського «пса війни» Мотороли на Донбасі і його пишних похоронів, влаштованих самозваними вождями псевдореспублік, на наших телеканалах деякі ведучі почали голосити, мовляв, як на окупованих територіях тужать за вбитим кондотьєром, яка там, совдепівською мовою висловлюючись, «морально-політична єдність» влади й мас. Дуже ласі наші ведучі до телекартинок, сприймаючи їх з наївною довірливістю. В умовах войовничого тоталітаризму можна організувати будь-які сцени й народні процесії. За покійного Саддама Хусейна в Іраку голосувало по 103% населення, але подув вітер в інший бік, і ті самі іракці з тим же піднесенням крушили пам’ятники вчора ще улюбленого вождя.
Так, Моторола — це символ потужності російської пропаганди, яка може зробити героя з будь-якого мерзотника й нікчеми й навпаки. Адже нині уславлений маргінал з Ростова-на-Дону Арсеній Павлов, межею кар’єри якого була посада мийника автомашин, узагалі-то є військовим злочинцем. Він особисто й публічно зізнавався в тому, що власноручно розстріляв 15 українських військовополонених. Розстрілювати полонених — тяжкий злочин, за який ніде не помилують, окрім, звісно, стражденної через самогубний гуманізм України. Під час Другої світової у Німеччині деякі військові вермахту і СС (не зі своєї волі, а за особистим наказом фюрера) стратили американських і британських полонених. Після перемоги союзники перевернули всю Німеччину догори дригом, знайшли майже всіх катів і когось повісили, а когось розстріляли. Моторолі не пощастило. Якби він залишився живим і потрапив до рук українського правосуддя, дали б йому років 15, а потім здійняли б галас усілякі «грантоїди» в країні й за кордоном, пригадали б правозахисники про його тяжке дитинство й погане здоров’я, про дітей, що перебувають на утриманні, й дружин, і отримав би Арсеній амністію або звільнення за медичними показаннями. Отже, років через 7—8 вийшов би на свободу дзвеніти нагородами й за допомогою московських журналістів писати мемуари про те, як він «героїчно мочив хохлів».
Але рудобородому шукачеві кривавих пригод не пощастило. Російська пропаганда його швидко забуде, у неї нові завдання й нові «герої» поставлені на конвеєрне виробництво. Поступово Кремль позбавлятиметься «моторол», зайві свідки звинувачення йому не потрібні. Не завадило б непокоїтися про свою долю й Гіркіну-Стрєлкову, він теж надто багато знає про маневри Москви в Україні...
УСЕ НЕПЕРЕДБАЧУВАНО
На каналі ICTV у програмі «Цивільна оборона» лякали страшними наслідками розпаду РФ. Ми це вже проходили 1991 року, коли навіть такі прозорливі політики, як Джордж Буш-старший і Маргарет Тетчер, сприймали розвал СРСР як грядущий апокаліпсис. Але все сталося відносно мирно. Якщо Захід зумів забрати ядерну зброю в України, то у Республіки Комі й Татарстану якось забере. Та й нині в Москві підготувалися до можливих катаклізмів, адже РФ не випадково розділена на вісім федеральних округів, зі своїми урядами, військовими начальниками, територіями. По суті, це протодержави, як і колишні союзні республіки, причому вони співпадають з історичними мега-регіонами Росії: Далекий Схід, Сибір, Урал, Поволжя, Північний Кавказ, Південь, північний Захід, Центр. Проблеми можуть виникнути всередині цих утворень, якщо, наприклад, на Північному Кавказі Рамзан Кадиров схоче створити «велику Чечню» від Каспійського моря до Чорного. Тоді його можуть не зрозуміти еліти Адигеї, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії, Осетії й Дагестану.
Політолог Сергій Таран пророкував єдиній Росії 3—4 роки життя. Ну, навряд чи варто робити настільки сміливі прогнози. Держави подібного типу можуть існувати дуже довго, а можуть розвалитися в один день, тут усе непередбачувано. Причому приводом для краху може стати якась дрібниця. Таких великих імперій в історії людства було багато, й лускали вони, як мильна бульбашка. Автор сам чекав розвалу Радянського Союзу до 2000 року, а він випередив мої очікування на дев’ять років, так би мовити, взяв «зустрічний план».
Обговорювали в програмі й проблему притягнення до відповідальності бійців «Беркута», які стріляли в людей на Майдані. Тут є й набагато масштабніша проблема. Біда в тому, що багато силових структур, особливо репресивних, усі роки незалежності України виховувалися в антиукраїнському дусі, у ворожості до української мови, культури й до людей з яскраво вираженою українською ідентичністю. Наша держава намагалася спиратися на радянський, а не український патріотизм. Усе так зване військово-патріотичне виховання було радянським, побудованим на куксі сталінських перемог, маршалів і героїв. Що ж, кадри для «ДНР-ЛНР» у незалежній Україні були підготовлені грунтовно. Як сьогодні організована виховна робота в армії, МВС, СБУ? Чи виправлені помилки недавнього минулого?
УНІВЕРСАЛЬНА ВІДМОВКА
На ТРК «Чорноморська» в студії Вікторії Панченко вірний соратник Савіка Шустера Петро Мага, народний артист, висловився про потуги Верховної Ради обмежити потік до України російських артистів. Як відомо, потуги провалилися. Надто багато у ВР тих, хто виступає за збереження в Україні російського впливу. Нинішні візити діячів естради РФ для нашого суспільства глибоко принизливі. Вони символізують безконечну безпринципність влади й чималої частини публіки. Мага назвав це цілком самокритично: «Ми патріоти, але не до кінця». Потім Вікторія Панченко скайпом дала слово главі уряду Ічкерії в еміграції Ахмеду Закаєву. Ахмед — колишній міністр культури Чечні при президентові Дудаєві й бригадний генерал чеченської армії — розумна, цікава людина. Хотілося почути його думку. Але щойно він почав говорити про головну стратегічну помилку керівництва України в нинішній війні, Панченко його перервала, пославшись на брак часу. Універсальна відмовка всіх ведучих. Коли вони хочуть про щось говорити, часу у них завжди вистачає. Не знаю, чи то це непрофесіоналізм, чи то боязкість (а раптом Закаєв скаже таке, що не сподобається нашій владі?), але у багатьох ведучих очевидна повна відсутність журналістського чуття на цікаві, креативні речі. Власне, талановитих, розумних і сміливих ведучих на нашому ТБ — лічені одиниці. Біда ще й у тому, що вони абсолютно не хочуть вчитися й удосконалюватися, а в ефірах незрідка ставлять настільки безглузді й некомпетентні питання, що я дивуюся з витримки експертів, оскільки сам би розлютився. Але мені залишається лише біля телевізора поминати цих трудівників ефіру «незлим тихим словом»...
БЕРЛІНСЬКИЙ ВОЯЖ
У Савіка Шустера на 3STV обговорювали зустріч Порошенка, Меркель, Олланда й Путина в Берліні. Прозвучало й щось на кшталт сенсації: нібито в Берліні Порошенко прямо запитав у Путіна, чи збирається він наступати на Маріуполь, і той нібито відповів, що не збирається. Дивні справи. Більше того, невиразну позицію нашої делегації в Берліні пояснюють прагненням «врятувати Маріуполь». Тобто Маріуполь тримається на «чесному піонерському слові» Путіна? А де ж наша армія, наша зброя, наша сила? Якщо Порошенко ще вірить у чесність Путіна, то мені шкода Президента й нас усіх. Дипломатичне базікання не замінить армію, яку треба укріплювати практично, а не словами. Треба мати власну стратегічну мету — збройне визволення всіх територій України. Про це можна публічно не говорити, але це треба робити.
Нардеп Сергій Соболєв оцінив берлінський вояж української делегації як найбільший провал України за останній час. Фактично, Порошенко підкорився тиску з боку Меркель і Олланда, які у своїй політиці найменше дотримуються інтересів України. Але це все наслідки Мінського капкана, куди Президент загнав країну. Мінськ — це зашморг на шиї України.
Там ми не знайдемо нічого, окрім поразки. До речі, ні з боку Меркель й Олланда, ні з боку Порошенка жодного разу не прозвучало слово «Крим». Це непокоїть і наводить на найпохмуріші роздуми. Дуже важливо, щоб сама українська влада не здала Україну. Савік Шустер запитав аудиторію: чи вірите ви обіцянці Путіна не наступати на Маріуполь? 82% — не вірять... А влада, вочевидь, повірила.
