Дуже багато фільмів жахів починаються з того, що весела компанія повертає на своєму авто на незнайому дорогу. Поворот не туди завжди завершується страхіттям, з яким головні герої борються аж до фінальних титрів кінострічки.
Історія вітчизняної журналістики нагадує мені цей типовий сюжет фільму жахів. Десь, напевно, наприкінці 1990-х — на початку 2000-х, веселі та сповнені надій українські журналісти зробили той самий поворот не туди.
Спочатку хибність шляху була непомітною. Вибори та корпоративні скандали підтримували засоби масової інформації на плаву і забезпечували заможне життя як ЗМІ, так і їхнім працівникам.
В кіно так само на початку неправильно обраної дороги все навколо здається звичним, таким, як раніше. Але поступово краєвид за вікном змінюється...
Що ж до українських медіа, то вони, врешті-решт, потрапляють у примарний світ симулякрів та примар, які створюють досвідчені майстри ілюзій та навіювання (ще їх називають політтехнологами). Вісті «з того світу» потім транслюються в матеріалах та сюжетах у свідомість людей зі справжнього життя. Люди намагаються з цим боротися — наприклад, менше дивляться теленовини. Але спеціалісти з маніпуляцій знаходять нові способи донесення необхідних меседжів — наприклад, безкоштовні газети чи інтернет-проекти, що маскуються під незалежні медіа...
Там скасовано всі загальноприйняті в цивілізованому світі вимоги до журналістики, натомість тим, хто туди потрапляє, забезпечують комфортне й безбідне життя...
Великі неринкові гроші часів становлення в Україні олігархічної економіки зруйнували не тільки незалежну журналістику — вони знищили фундамент для будівництва незалежних ЗМІ незалежної України. З того самого часу всі найбільші та найбагатші медіапроекти країни не мають жодного стосунку до вільного ринку та свободи слова. На все є свій замовник, а замість журналістських стандартів є замовлення того, хто дає гроші.
Деякі медійники, котрі спочатку повернули не туди і довго блукали в темряві, знаходили сили повернутись на дорогу, якою рухаються медіа цивілізованого світу, де діють цивілізовані стандарти і правила. Але тільки до наступного повороту, де яскраві й манливі вогники знову зваблювали їх і змушували знов повертати не туди...
Деякі ЗМІ та окремі журналісти нікуди не звертали і продовжують ще з 90-х — на «малолітражках», а подеколи й «пішки» — вперто просуватись далі головною дорогою, де збереглися загальноприйняті орієнтири та цінності, й не звертають із цього шляху. Просто тому, що вони вважають це правильним курсом. Але їхня праця за миготінням яскравих симулякрів із «того світу» майже непомітна ні для держави, ні для широких верств населення.
Перші насторожливі ознаки змін в українському медіапросторі стали помітними 2004 року, під час президентських перевиборчих перегонів і боротьби Януковича та Ющенка. Вітчизняні ЗМІ без жодного докору сумління розміщували у своїх ефірах рекламні ролики про переділ України на три частини згідно із «сортами» українців і демонстрували відеокліпи на пісню Йосифа Кобзона про загрозу громадянської війни.
Саме тоді, обираючи між іншою державою з великими грішми та Україною майже без грошей, власники та керівники медіа зробили остаточний вибір на користь російських грошей. Журналісти, які погодилися працювати в таких медіа, вперше продемонстрували толерантність навіть до абсолютно ворожої пропаганди, а держава вперше виявила, що немає впливу на свій інформаційний простір.
Потім була помаранчева революція, сплеск громадянської активності журналістів, публічна відмова від неправди і сподівання, що медіа нарешті повернули на той шлях, яким крокують медіа в цивілізованих країнах. Але настав період «універсалу», домовленостей між Ющенком та Януковичем, співробітництва усіх з усіма в політиці та бізнес-конфліктів, що добре поповнювали бюджети ЗМІ... І все повернулося «на круги своя».
Окремі медіа зі змінним успіхом намагалися йти далі цивілізованим шляхом, але значна частина української журналістики остаточно обрала дорогу, що веде не туди — до збагачення та ігнорування інтересів суспільства і країни.
А держава, яка остаточно змирилася з тим, що в неї немає ресурсів на розвиток вітчизняних медіа, втратила до того ж і бажання цим займатися, і віддала увесь внутрішній інформаційний простір на відкуп приватним інтересам, іноді абсолютно антидержавним.
У такому стані українська журналістика зустріла війну.
Виявилося, що переважна частина медіадіячів орієнтована на заробітчанство, що таке поняття, як громадянська позиція, журналісти — громадяни України — сприймають як наївну дурість чи лайку, що власники та менеджери медіа без проблем погоджуються просувати інтереси агресора, якщо за це платять.
За таких умов будь-яка ворожа пропаганда, якщо є бюджет, просувається легко й швидко. А державні інтереси не можуть знайти своє відображення в інформаційній картині країни не лише тому, що за це ніхто не платить, а й тому, що за всі роки свого існування незалежна Україна не спромоглася ні на формування державних інтересів в інформаційній сфері, ні на створення власних ефективних каналів комунікації держави з суспільством, ні на виховання потрібної кількості журналістів-громадян, а не заробітчан, які, попри будь-які обставини, зможуть НЕ повернути не туди...
Держава виявилася абсолютно неспроможною дати собі раду в інформаційних питаннях навіть за умов смертельної загрози, і тепер читачі, слухачі та глядачі, які залишилися громадянами, поступово починають ненавидіти всіх журналістів без розбору.
Поворот не туди, який зробила українська журналістика майже два десятки років тому, призвів цілу галузь (медіа) та цілий напрямок національної безпеки (інформаційну безпеку) до руйнування.
Із чого починати відновлення?
З формулювання державних інтересів розвитку вітчизняного медіапростору. Так, ця основна дорога, якою рухаються медіа всього світу, має бути означена й окреслена і для України, мають бути створені умови для існування та розвитку справжніх засобів масової інформації, а не їхніх симулякрів, змінена система професійної підготовки та виховання журналістів-громадян, а не заробітчан від журналістики. Але для початку необхідно, щоб бодай хтось із керівників держави зрозумів, що повноцінні, справжні медіа — це фундаментальна для існування країни галузь, а не інструмент для просування особистих інтересів або заробляння грошей.
