Є не так багато людей, які істотно вплинули на розвиток незалежної журналістики в Росії. Манана Асламазян, виконавчий директор «Інтерньюс-Європа», серед них. Вона працювала з російськими журналістами понад 15 років. Її російська неурядова організація «Інтерньюс-Росія», що входила до міжнародної асоціації «Інтерньюс Інтернешнл», була тривалий час місцем, де коріння вільної журналістики культивували і де воно ставало сильнішим.
Недивно, що «Інтерньюс-Росія» стала більмом на оці для путінського режиму, який зробив усе мислиме й немислиме, щоб позбутися неконтрольованого острівця свободи. Проти пані Асламазян висунули абсурдні звинувачення в контрабанді (пізніше їх зняв Конституційний суд), і їй довелося залишити країну. Атаки на «Інтерньюс-Росія» наростали. У підсумку Інтерньюс був змушений закрити свій офіс у Москві.
Але це не означає, що припинилася діяльність, спрямована на цю територію. Російські журналісти не забули пані Асламазян і присудили їй премію ТЕФФІ за особистий внесок у розвиток російського телебачення в 2010 році. (Але під час церемонії нагородження прізвище Асламазян не було озвучене. Ганебним явищем назвав цей випадок президент Академії російського телебачення Володимир Познер. Він не виключає, що, можливо, добровільно покине свою посаду через те, що відбулося на врученні премії ТЕФІ. Ця ситуація викликала жваве обговорення в російських ЗМІ. — «День»).
— У Бориса Єльцина було багато різних недоліків, але ми можемо вважати період його президентства періодом відносної свободи слова в Росії. Що ви вважаєте поворотним моментом, коли Росія почала йти до нинішньої ситуації?
— На це запитання, як і на безліч подібних запитань, немає однозначних і чітких відповідей. У кожного своя відповідь... І вона завжди суб’єктивна й дуже залежить від твоїх власних переконань, від критеріїв, за якими ти визначаєш ступінь свободи, від твого досвіду і знання світового контексту. Я вважаю, що процес перетворення російських ЗМІ на те, що ми маємо сьогодні, був тривалим і поступовим.
Я можу висловити лише свою власну думку, і вона, звісно, не збігатиметься з думкою багатьох. І я не історик і не теоретик. Я навіть не журналіст. Я потрапила в цей світ саме на початку 90-х з вільного театрального середовища і прийшла туди як менеджер, адміністратор... Усього, що я зараз розумію про журналістику, я вчилася разом з усіма, хто робив тоді нові російські ЗМІ. Зараз багато хто називає добу Єльцина лихими 90-ми... Але саме ця доба започаткувала величезну кількість нових телекомпаній, газет, радіостанцій... Саме доба Єльцина дала країні новий закон про ЗМІ, без якого не було б сьогодні ані «Эха Москвы», ані НТВ, «Новой газети» та СТС. Цей закон, який я вважаю одним із кращих основних законів Росії, діє понині й настільки фундаментально демократичний, що, попри численні поправки, все одно дозволяє вірити, що якість ЗМІ може поліпшитися, і залежить це поліпшення, насамперед, від самих журналістів.
Але коли ж почалися процеси, які сьогодні, через 20 років, призвели до такого стану ЗМІ, що не влаштовує всі верстви суспільства, звісно, з різних причин, часто прямо протилежних? Мені здається, коли на початку перебудови журналісти отримали свободу, вони зовсім не були до неї готові. Вільне повітря запаморочило всім голови. Було можна все... але не було грошей, не було необхідної кількості медіа-менеджерів, здатних організувати стабільну медіа-компанію; не було професіоналізму нової якості й, найголовніше, не було заборон. Молода російська журналістика не хотіла користуватися старими правилами пропагандистської радянської журналістики і замість понять «свобода і відповідальність» взяла на озброєння поняття «свобода і вседозволеність». Російська журналістика того часу була бідною, азартною, голодною до роботи, недосвідченою, особливо в регіонах. Але, найголовніше, вона не замислювалася тоді про роль ЗМІ в суспільстві, про природу демократії, про професійну солідарність та етичні норми. У Росії була нова влада, яка здавалася «своєю» для нової журналістики, яка цю «свою» владу підтримувала, прощала їй помилки й не завжди помічала, що сама при цьому порушує необхідну дистанцію взаємин із владою...
З роками, в міру того як розвивалася країна, в медіа прийшли нові власники, які замінили групи журналістів-ентузіастів, які робили свої ЗМІ. У середині 90-х, в епоху інформаційних війн, плюралізм думок, що існував у Росії, вже досягався за рахунок розмаїтості інтересів нових власників ЗМІ. І за певної старанності, переглянувши й прочитавши деяку кількість джерел, у громадян могла скластися досить збалансована картина світу.
Інтереси власників того часу були не комерційними, а політичними. Власники перекуповували журналістів один в одного, пропонуючи іноді шалені гонорари, бажаючи зміцнити свій вплив. Багато журналістів навіть не відчули, як ними маніпулювали. Їм було приємно добре заробляти і відчувати силу свого впливу. Саме тоді виникло поняття «політичне замовлення». І стала руйнуватися ще одна перешкода, необхідна для існування сильної журналістської спільноти... між справжньою журналістикою й великими грошима...
Для мене особисто незворотні наслідки почалися саме 2001 року, коли настав «присмерк олігархів», коли державна бюрократична машина сильно активізувала свій контроль над ЗМІ, коли почався процес індустріалізації ЗМІ, коли розвага стала основним змістом і коли гасло «розважайте, збагачуйтесь, але не лізьте в політику» взяли на озброєння головні телевізійні начальники...
— Ви дали дуже чіткий і точний опис розвитку російських ЗМІ, які пройшли шлях від перебудови, через спроби створення вільних засобів масової інформації, до поточної ситуації, що нагадує нам іноді період «застою». Особливо, якщо говорити про державні ЗМІ. Як ви думаєте, більшість росіян задоволені нинішнім станом справ? Хіба вони не сумують за часом, коли російське ТБ і друковані ЗМІ були справді цікавим дзеркалом суспільства?
— Медіа в Росії не лають лише дуже ледачі люди й бабусі, які люблять дивитися серіали... Інша більш-менш активна частина постійно в усіх опитуваннях висловлює вкрай негативне ставлення до медіа в цілому. Але при цьому дивним чином глядачі посилаються на новини як на факт і при цьому не вірять, підозрюють у прихованні або спотворенні дійсності. Цю специфічну особливість сьогоднішньої Росії важко пояснити. У російському суспільстві сьогодні, як ніколи, недовіра до влади настільки сильна і присутня впевненість у тому, що влада контролює всі медіа. Але так само сильна залежність суспільства від влади, і тому повідомлення в медіа сприймаються як необхідні сигнали для прийняття власних рішень. Я не можу раціональним чином пояснити цей феномен довіри/недовіри... Він, очевидно, сягає історичного коріння.
Можу лише сказати, що спостерігається дуже високий відтік від телебачення, особливо молоді... Відхід в інтернет, що, звісно, дуже радує, бо сьогодні розмаїтість думок можна спостерігати тільки в окремих, рідкісних засобах масової інформації й у блогосфері...
— Свобода слова — дуже тендітна квітка, і вона потребує догляду й відповідних умов. Важко розвивати свободу слова в сучасній Росії. Імовірно, вивчивши урок з історії перебудови, правлячі кола дуже добре розуміють, що свобода слова є початком кінця кожного тоталітарного або автократичного режиму, тому навряд чи можливо, що ситуація покращуватиметься в найближчому майбутньому, і вільна думка, представлена привселюдно, буде переслідуватися. Чи є шанс, що ситуація може змінитися?
— На найближчий час немає ніяких надій. Самоцензура, стан цинізму й невіри у власні сили — хвороби, які лікуються довго і важко. Але хтозна. У сучасній Росії якісь речі змінюються іноді дуже швидко... Учора всі думали, що мер Москви Лужков незамінний, а сьогодні всі кому не ліньки критикують його і скасовують його рішення. Кілька днів тому до дня народження В. Путіна студенти факультету журналістики МГУ випустили календар, де напівроздягнені студентки освічуються йому в коханні. А ще за кілька днів інші студентки того ж факультету журналістики випустили інший календар з іншими запитаннями: «Хто вбив Політковську» і «Коли звільнять Ходорковського»
Тому прогнозувати щось — украй невдячне заняття. У принципі, як і в усіх, у мене все ж таки є надія на нове покоління, не заражене цим цинізмом, яке ставить поки що запитання без відповідей на календарі. Але, може, вони незабаром почнуть шукати відповіді не лише для себе, а й для своєї аудиторії. І, звісно, допомогти їм у цьому може інтернет, блогери, громадянська журналістика. Адже якщо інформація з’явилася в Рунеті, то традиційним медіа чимдалі складніше удавати, що нічого не сталося...
— Коли спостерігаєш за розвитком подій в Україні, виникає ідея, що Україна може повторити шлях, який Росія пройшла під керівництвом Путіна. Як ви думаєте, це можливо, що українські ЗМІ можуть опинитися в такій самій ситуації, як російські?
— Я погано знаю українські медіа. Знаю, що це ринок, який розвивається, що досить багато розважальних програм для російського телебачення виробляється або в Києві, або спільно. Але я знаю одне: коли я говорила з українськими журналістами, представниками НДО, я відчувала іншу енергію, інше ставлення до професії й надію. Я не зустрічалася з ними після президентських виборів і не знаю, чи змінилися очікування й надії. Але я знаю одне: коли я говорила з ними ще рік тому, я відчувала щиру заздрість і весь час говорила: «Бережіться, великі гроші в медіа принесуть свої біди... Ваші процеси дуже часто нагадують наші, але із запізненням на кілька років... Потрібно створювати інститути професійних стандартів, впливові елементи саморегулювання...»
Але боюся, що люди не вчаться ані на своїх, ані на чужих помилках. І останнім часом листи від моїх українських друзів містять менше оптимізму. Хоча, може, я марно хвилююся?
— Після падіння СРСР у кожній новоствореній державі був більш-менш тривалий період політичної свободи, що супроводжувався свободою слова. Крім країн Балтії, які дуже швидко просунулися в іншому напрямі, надалі нові держави відхилилися від шляху демократичного розвитку і втратили меншу або більшу частину свободи слова. Щоб закінчити наше інтерв’ю в дещо оптимістичнішому тоні, де зараз, на вашу думку, на території колишнього СРСР більш-менш сприятливі умови для розвитку свободи слова?
— Це, мабуть, найважче запитання. У нас спільне минуле, спільна історія хвороби й, на жаль, і симптоми дуже схожі... І, здається, це не дуже залежить від того, хто при владі в тій або іншій країні.
Поки не буде яскраво вираженої суспільної потреби в об’єктивних, безсторонніх, збалансованих медіа — навряд чи щось змінитися. Далекоглядна влада і суспільна потреба, професійна журналістська спільнота з сильними механізмами саморегулювання можуть, нарешті, народити ТРАДИЦІЇ якісних медіа, які ми із заздрістю спостерігаємо, наприклад, у британських медіа...
Що стосується конкретного запитання, то з боязкою надією кажу — може, Киргизія?
