Протягом останніх двох тижнів український Президент відвідав із візитами США та Польщу. Ці події, звісно, були одними з головних тем для нашого ТБ. І хоч як би змінювалась влада, телевізійні сюжети про зарубіжні візити глави держави залишатимуться серед пріоритетів інформаційного мовлення. Проте, дивлячись випуски новин на вітчизняних телеканалах, дізнатись із подібних сюжетів, чим українцям «загрожує» потепління або охолодження відносин з тією чи іншою державою, як нас сприймають за кордоном тощо, іноді досить проблематично. Нерідко все обмежується так званими паркетними сюжетами — протокольні зустрічі Президента, інформація про те, що «сторони домовилися» тощо.
«День» звернувся до експертів із проханням порозмірковувати над темою:
«ТЕЛЕСЮЖЕТИ ПРО ЗАРУБІЖНІ ПОЇЗДКИ ПРЕЗИДЕНТА — ЯКИМ ПОВИНЕН БУТИ ФОРМАТ «ВИЩЕ ПАРКЕТУ»?
Сергій САЛМА, головний режисер інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:
— Звичайне висвітлення зарубіжного (і не лише) «паркету», на мою думку, глядача не цікавить. Набагато краще телеглядач сприймає інформацію про той самий «паркет» через якісь цікаві деталі. Адже на офіційних зустрічах (якщо уважно спостерігати) завжди можна знайти «родзинку» — хто як приїхав, у чому, на чому, із ким, як одягнений, який настрій, хто супроводжував (останній приклад — у поїздці до США Ющенка супроводжував один із братів Кличків) тощо. І, природно, треба розвивати тему: «А що зміниться після цього візиту? Що це нам дасть? І навіщо?» Тобто, я вважаю, треба давати людям не суху протокольну інформацію, а інформацію «зі смаком».
Андрій КУЛИКОВ, в.о. головного редактора ТСН («Студія 1+1»):
— Такий формат має відповідати на запитання «чому», а не лише «що» і «як». Відповідь має бути дана засобами експрес- аналізу з використанням фонової інформації і думок експертів, а не лише на підставі думки журналіста. Журналіст може висловити свої враження, але обумовивши, що це — саме враження, а не висновки. Важливо також подбати про те, щоб була представлена альтернативна думка. Якщо всього цього не можна досягти в одному сюжеті — потрібні інші на підтримку або діалог з кореспондентом.
Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти» (ІСТV):
— Якщо ми говоримо про «президентські» сюжети в новинах — то навряд чи щось зміниться кардинально. Одна з причин — технологія як телевізійна, так і державно-протокольна. Журналіст в «пулі» (групі, що супроводжує Президента) прив’язаний до кортежу, вимог охорони, починає і перестає знімати за наказом протоколу, мусить передати матеріал до того, як сісти в літак, тобто пише його практично на коліні — і так відбувається у всьому світі. Українській практиці додає до цього списку складностей ще й відсутність чіткої програми перебування, втаємничення багатьох тем переговорів. Крім того, журналіст відрізаний від того масиву джерел інформації, які має його редактор в Києві, принаймні часто фізично не має часу активно промоніторити той же інтернет. Але тут можемо згадати фразу з фільму «Москва слезам не верит»: «Меня не интересует, почему нет, меня интересует, что вы делали, чтобы было да!». Щоб було «так», президентський журналіст має мати власну мережу контактів в адміністрації, МЗС, інших високих структурах, чиновники яких готові говорити з репортером про підводні камені, тіньові сторони та офіційні пріоритети ще до відрядження. Він має мати бажання вже в самій поїздці з Президентом після стомливої, за протоколом, біганини хапати за руки ще когось в коридорах і намагатися отримати іншу думку. Крім того, нинішній прес-службі Президента від попередньої дісталася і хороша спадщина — налагоджена система централізованої передачі протокольних відеозустрічей Президента, які може взяти кожен телеканал. Тобто теоретично ця система «пулів» звільняє для журналістів час для зйомок ексклюзивних матеріалів і коментарів. Але, на жаль, вона не спонукала журналістів самих креативно працювати, а навпаки — стала приводом розслабитись: деякі телеканали перестали замовляти власні дорогі перегони, обмежуючись безплатним «пулом». Тобто все ж таки головний напрямок змін у висвітленні «паркетних» тем — це перебудова журналістського мислення, якщо хочете — підняття самооцінки. Очі журналіста в момент державних візитів — унікальний капітал. Блискучим прикладом є робота російського журналіста Андрія Колесникова — його статті з «Комерсанту» тепер зібрані в двотомник і можуть слугувати хрестоматією принципово непротокольної роботи в президентському «пулі». Колесников не лінується писати про вираз обличчя, інтонацію банальних на перший погляд фраз, а за формою і тривалістю рукостискання може зробити висновки, куди точніші за аналіз купи офіційних паперів. Його розповідь про те, як Тимошенко кашляла в коридорі перед переговорами з Путіним куди інформативніша за традиційне «сторони обговорили...» і «домовились удосконалити». А фраза «кто хоть раз в жизни был на стотысячном стадионе, знает, как он дышит» куди показовіша, ніж «за даними «Нашої України», під ЦВК зібралося сто тисяч людей, за даними міліції — двадцять тисяч». Але щоб такий підхід працював, таку спостережливість за життям треба мати не тільки на роботі, а постійно.
Борис ПОТЯТИНИК, видання «Медіакритика», Львів:
— Раніше не було справжньої, цебто достатньо інтенсивної і чіткої зовнішньої політики. Віднедавна така політика є. А отже, і зацікавлення до неї — непідробне, і в нас, і за кордоном. Скажімо, візит Президента України в США і його виступ в Капітолії за змістом і за формою — подія величезної політичної ваги за всю історію незалежної України. Якщо є така політика, то є й попит на її адекватне висвітлення в мас-медіа. Не сумніваюся, що українські медіаорганізації «підтягнуться» і з часом робитимуть це на цілком пристойному рівні. Зрозуміло, що належне висвітлення закордонної політики і взагалі закордонних подій — дороге задоволення. І на «першій лінії» тут мав би бути, з мого погляду, «5 канал», який претендує на звання українського CNN, однак поки що не витримує з ним найменшого порівняння за кореспондентською мережею. Можливо, треба думати, щоб транслювати передачі в майбутньому водночас двома-трьома мовами (Euronews послуговується п’ятьма) і виходити на ширшу аудиторію, мати більше рекламних надходжень і відповідно розширювати закордонну кореспондентську мережу та якість висвітлення дипломатичних ходів України.
Ганна ГОПКО, позаштатний кореспондент УТ-1 у Львові:
— По-перше, офіційну інформацію про поїздки Президента можна «розбавляти» розповідями про якихось унікальних людей, які мають українське коріння, людей, які зробили або щось планують зробити для України. По-друге, офіційний візит може бути інформаційним приводом, щоб поговорити про перспективи таких поїздок. Наприклад, можна розповісти про діаспори. Можна також розповісти про місця, які мають якесь відношення до України. Скажімо, якщо це буде поїздка в Париж, то там знаходиться Бібліотека імені Симона Петлюри, монастир Анни-Регіни, однієї з дочок Ярослава Мудрого, українські церкви... Тобто подавати такі речі, щоб допомогти українцям краще зрозуміти свою причетність до світової спільноти, творення архітектурних пам’яток, відродження чи заснування чогось. Можна було б робити екскурси в історію: як відбувалися візити колишніх президентів, на якому рівні були стосунки між країнами та президентами... І варто говорити не лише про якісь позитивні речі. А й про проблемні чи негативні.
