Минулого тижня країна відбула роковини трагедії на Скнилівському аеродромі. Про ті жахливі дні у випусках новин нагадали всі українські телеканали, а «Інтер» запропонував глядачам спецпроект, у якому докладно і детально відтворив саму трагедію і те, що було після. Через рік спільний біль притупився, а ті, хто вижив у місиві тіл, палаючого металу та пального, починають звикати до того, що потрібно жити і після безглуздої втрати близьких та власного здоров’я. Тому від спецпроекту можна було чекати більш концептуального аналізу причин і наслідків того, що трапилося. Але, на жаль, розмова про необхідність трансформації армії, яку і до скнилівської трагедії неодноразово і небезпідставно звинувачували у тому, що вона — джерело небезпеки для мирного населення, не вдалася. Звичайно, з’ясувати, хто винен, — святе діло. Виконавців уже карають, хоч офіційно висунули обвинувачення тільки пілоту, і багато що в цьому обвинуваченні для льотчика стало цілковитою несподіванкою, а сам він вважає себе винним лише у тому, що не відмовився від того показового польоту. Легко уникли відповідальності причетні до трагедії особи більш високого рангу: і ті, хто присягав на вірність Батьківщині, й цивільні. Так, усе це обурливо. Але навіть праведний гнів без, хай і сакраментального «що робити?», непродуктивний. А цього якраз і не було у спецпроекті, хоч відомо, що дещо відтоді все- таки змінилося. Загалом, деяке розчарування неґрунтовністю документального дослідження «Скнилів. Рік потому» має місце.
Неоднозначне враження залишила після себе і перша передача циклу «Четверта влада», який задумав і здійснює Перший Національний канал. Ведучий програми — президент Національної телекомпанії України Олександр Савенко, пояснив, що мета створення проекту — «винести на широку аудиторію проблеми, що хвилюють журналістів», що він, проект, повинен стати своєрідним дискусійним клубом, до якого «прийти та висловитися може кожен». Прем’єрну передачу було присвячено темі «Влада ЗМІ та влада над ЗМІ». Гості Олександра Савенка розмірковували про квотування ефіру і газетної площi, трактування законів і їхні протиріччя, про використання ЗМІ як інструмента психологічного тиску, про зв’язки журналістики та політики і межу, яка їх розділяє, про диктатуру засновників, про сукупність залежностей, які нібито і призводять до плюралізму в ЗМІ. Не можна сказати, що представлена програма була дискусійною — ніхто ні з ким не сперечався, а ведучий, про що б не йшлося, повертався і повертав присутніх до болісного для себе питання — про спроби Верховної Ради впливати на редакційну політику Національної телекомпанії і скаржився, що колеги з інших ЗМІ залишили його без «корпоративної солідарності». Про професійний егоїзм журналістів і їхній відрив від інтересів суспільства говорив керівник Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергій Васильєв. З його ж слів бачимо, що й політики не є виразниками суспільних інтересів («Політиків обслуговувати вигідно — вони платять за це гроші. Суспільство таких можливостей не має»). А перші висновки першої передачі нового циклу полягають у тому, що слід розділяти цензуру (яка у нас відсутня) і редагування, що в Україні немає тиску системи влади на ЗМІ, хоч трапляється тиск представників різних рівнів влади, і що не можна, отримуючи копійки, працювати, як Бі-Бі-Сі. Ось стосовно останнього твердження дискусій не буде безумовно.
З того, що порадувало, — цикл пізнавальних і відвертих сюжетів Лесі Сакади у «ТСН» («1+1») про українців, які мешкають у Росії. Журналістка не посоромилася розповісти про боротьбу за лідерство в українській діаспорі в Тюмені, про насторожене і не дуже приємне для нас ставлення росіян-тюменців до сьогоднішньої України. Незважаючи на всю болісність нашого сприйняття теми, знати про це ми повинні. Яскравий і цікавий український слід у Тобольську, а ось інформація про українську бібліотеку в Москві для багатьох, напевно, стала відкриттям. Не факт існування у 1920—1938 роках бібліотеки як такої, і навіть не історія подальших репресій, яких зазнали українські книги й автори (якраз у цій частині державна політика тоді була інтернаціональною), а сьогоднішня незапитаність нещодавно розсекречених документів з архівів спецслужб, які 50 років не підлягали розголошенню. У них — звіти про діяльність НКВС у Західній Україні, про отруєні колодязі і про знущання комітетників у «камуфляжі» бійців УПА, документальні свідчення того, про що гаряче і не завжди аргументовано сперечаються досі, і сперечатимуться ще довго. Те, що в Росії не зацікавлені у розголошуванні старих таємниць, зрозуміти ще можна — розмови про «історичну справедливість» аж ніяк не завжди переслідують мету до цієї справедливості докопатися або підтвердити свої пошуки реальними документальними свідченнями. А ось на те, що українці не виявляють інтересу до сенсаційних документів, скаржитися нікому.
Судячи з зимово-весняного гардеробу тих, у кого брали інтерв’ю, сюжети знято не нині. Якщо вони так довго припадали пилюкою у редакційному загашнику і їх видали тільки через літнє інформаційне затишшя, спасибі літу і відсутності інформаційних мотивів. Якщо вони не стануть частиною ширшої за форматом і змістом документальної оповіді про українців, які живуть чи жили не на батьківщині, буде образливо. Тому що втрачений нами (внаслідок того негатива, якого ми за останнє десятиріччя наїлися з запасом та на багато років уперед) інтерес до самих себе потроху повертається. Міцніюча поросль дедалі частіше заявляє, що хоче все знати про свій народ — і чорне, і біле. Цю потребу варто плекати й у міру можливості задовольняти.
