«5 канал» в особі Святослава Цеголко звернувся до болісної теми української армії. Узагалі-то в ній, як у краплі води, відбивається справжній рівень державницької зрілості всіх тих, хто перебував при владі в Україні всі ці роки, за невеликими виключеннями. Будучи вихідцем із потомственої сім’ї морських офіцерів, автор огляду часто спілкується з представниками цієї верстви і може сказати, що з цілої низки міністрів оборони вони з повагою та вдячністю згадують лише двох: Костянтина Морозова та Євгена Марчука. Цим міністрам нічого не потрібно було пояснювати і доводити, вони самі все розуміли, знали, що таке армія та флот, і як до них потрібно ставитися.
Як показали останні події у регіоні, Україна має лише одного справжнього союзника: це її власні збройні сили. І чим сильнішими вони будуть, тим спокійніше і впевненіше почуватиме себе країна. Але сьогодні до сили, спокою та впевненості ще дуже далеко.
На початку минулого століття Центральна Рада, заражена бацилою пацифізму, не зуміла створити боєздатну армію, не скористалася унікальними можливостями, що давали процеси українізації військ Російської Імперії, і втратила шанс кинути на шальку терезів історії мільйон українських багнетів. Але Центральна Рада могла виправдовуватися хоча б короткочасністю свого перебування при владі. А тут бездарно розтрачено 18 років... За ці роки можна було створити могутню сучасну армію, з якою не хотілося б зв’язуватися будь-якому потенційному агресору. І передумови для цього були: український ВПК міг до зубів озброїти не лише свою, але ще й кілька інших армій. У Миколаєві в часи СРСР виготовлялися військові кораблі всіх класів, у тому числі й авіаносці. Вистачало конструкторів і НДІ. І де ж все? Проте, чого можна було чекати від політичної шпани, в чіпких лапах якої країна корчиться досі...
Співрозмовником Святослава Цеголко був Анатолій Гриценко — екс-міністр оборони і претендент на посаду президента України.
Пан Гриценко висловив кілька гострих, але справедливих міркувань, у тому числі зауважив, що Україну від зовнішньої агресії захищає менше 30% силових структур. МВС в Україні набагато сильніше, ніж Міністерство оборони. Чисельність міліціонерів у двічі перевищує чисельність військових. Типове для поліцейських держав співвідношення. І це за всіх наших претензій на демократичність...
Гриценко зазначив, що якщо армія захищає народ від зовнішнього противника, то інші силові структури, швидше, захищають владу від народу. Торкнувся він і питання про те, що нинішній уряд старанно й цілеспрямовано руйнує українську армію. Якщо пригадати слова Бонапарта: «Хто не хоче годувати свою армію, буде вимушений невдовзі годувати чужу», то чи не до цієї місії так активно готується Кабінет Юлії Тимошенко? Пам’ятаю, як упродовж її політичної кар’єри, Юлія Володимирівна кілька разів заявляла, що не бачить жодної військової загрози для України. Що ж, як сказано в Писанні: «О сліпі вожді сліпих! І якщо один сліпий поведе іншого, то обидва впадуть в яму». Пані прем’єр стверджує, що багато коштів відпускає на армію, але при цьому не може обійтися без «лукавої цифри», приписуючи до витрат на оборону і витрати на виплати пенсій мільйонам військових пенсіонерів, у результаті на утримання військовослужбовців, на бойове навчання, на озброєння залишається дуже мало.
Коли Юлія Тимошенко каже, звертаючись до армії: «Менше красти треба!» — то це цілком універсальний заклик, який можна адресувати всьому держапарату, у тому числі й уряду. Анатолій Гриценко доповів, що 40 мільярдів гривень розкрадені на тендерах, а 80 мільярдів — на так званому рефінансуванні банківської системи. Разом виходить 120 мільярдів. Армії ж на нормальне функціонування та розвиток, за словами військового експерта Валентина Бадрака, необхідно приблизно 27 мільярдів (до речі, Тимошенко виділила військовому відомству на 2010 рік 13 мільярдів). А емоційний викрик пані Тимошенко: «Скажіть, скільки дати на армію, щоб було достатньо?!» потрібно віднести на рахунок її некомпетентності у військових питаннях. Достатньо буде тоді, коли армія України зможе, спираючись на отримані ресурси, дати гідний опір будь-якому агресору. І вже зовсім демагогічно звучать слова: «Скажіть, у кого потрібно забрати: у школярів, пенсіонерів, у медицини, щоб дати армії?» Гадаю, що й школярі, і пенсіонери, і медики охоче віддадуть ще що-небудь, лише б не опинитися під бомбардуванням та артилерійським обстрілом тих, хто на збройні сили грошей не шкодує. Юлія Володимирівна недавно пожартувала: «Преса найбільше критикує мене за дві речі: за сукні та армію». Ну, з сукнями в Юлії Володимирівни, на мій недосвідчений чоловічий смак, усе гаразд, як казали в аристократичних салонах ХІХ століття — «комільфо». А ось із армією — зовсім навпаки... Сподіваюся, що пані прем’єр усе-таки розуміє, що армія для країни дещо важливіша, ніж її гардероб.
Це ж саме болісне армійське питання обговорювали в програмі «Велика політика» на «Інтері». Обговорювали зацікавлено і палко, але коробила вашого покірного слугу одна деталь: при всьому моєму доброму ставленні до Євгена Кисельова, він — іноземець. А в поважаючих себе державах до обговорення таких інтимних для кожної нації питань, як оборона та безпека іноземців стараються не допускати.
Проте маються на увазі зрілі нації, нам щодо цього ще працювати й працювати. Присутні в студії «Інтера» немало часу приділили розгляду львівських заяв пані Тимошенко про «сильну руку». Щодо хльосткої фрази Юлії Володимирівни про «диктатуру закону» (з цією фразою, між іншим, прийшов до влади В.В. Путін), то в ХХ столітті в тих, хто її проголошував, із диктатурою складалося набагато успішніше, ніж із законом... Тобто диктатура є, а закону немає. Або, як висловлювався іспанський генералісимус Франциско Франко: «Друзям — усе, ворогам — закон». Нехай читач сам подумає, наскільки далека ця фраза дона Франциско від нинішніх українських реалій. У контексті дискусії Євген Кисельов запропонував українцям відповісти, чи готові вони пожертвувати своєю свободою в ім’я порядку? Думки розійшлися: 48% — готові, 52% — ні.
Потім знову повернулися до армії. Євген Кисельов розповів, що нині Україна витрачає на оборону лише 0,8% свого ВВП. Дійсно, за всю історію незалежності армія ще ніколи не фінансувалася так погано. Генерал армії і екс-міністр оборони Олександр Кузьмук, який був присутній у студії, дуже вірно зауважив, що питання обороноспроможності України є спільним питаннями для влади та опозиції. Ох, якби так думали й колеги генерала з фракції Партії регіонів, а то ж там прагнуть приєднатися до Нікарагуа, Венесуели та терористів із ХАМАС у визнанні проросійських «бантустанов» на території Грузії, забуваючи, чим таке визнання може закінчитися для України. Але вже приємно, що генерал Кузьмук виступав не з партійних, а із загальнонаціональних позицій.
Уразив своїм виступом земляк-кримчанин, нардеп від БЮТ пан Сенченко, який продемонстрував дивний папірець, з якого слідувало, що в Україні з фінансуванням оборони не так уже й погано, оскільки нібито Німеччина, Угорщина й Туреччина витрачають на аналогічні потреби від 1,3 до 1,5% ВВП. Але пан Сенченко забув, що названі ним країни є членами НАТО, де ніхто не має права фінансувати оборону менше, ніж на 2% свого ВВП. Добре, що пан Сенченко захищає свою вождицю, але робити це потрібно більш кваліфіковано.
Не можу не підтримати В. Бадрака, який зауважив: «Армія ніколи не була цікавою керівникам нашої країни»... На жаль, це дійсно так. Щоб нормально розвивати цю сферу, потрібно, крім усього іншого, мати інтерес і смак до військової справи, глибоке розуміння її важливості та значущості для країни. Інтерес був іншим: до земель Міністерства оборони, до військового майна, до військових містечок і підприємств. Усе це розглядалося як невичерпний резервуар для «прихватизації». Одним із «найкомпетентніших» експертів в обговоренні військової проблематики виступила чомусь пані Кужель, яка з успіхом замінила Нестора Шуфрича, який був відсутній на «Інтері», бо був зайнятий на ТРК «Україна» «творчим контролем» Савелія Шустера.
Пані Кужель, яка, як я сподіваюся, здатна відрізнити танк від бронетранспортера, дуже бажала символічної армії, не такої дорогої і обтяжливої для держбюджету, як зараз, заявивши, що вона «як жінка» взагалі виступає за нейтралітет України. Євген Кисельов м’яко нагадав їй, що і в нейтральних державах армія існує. Він міг би сказати, що в цих країнах армія часто, якщо не більша за чисельністю, ніж в Україні, то вже точно коштує дорожче. Україна, слава Богу, вже 60 років прожила без війни. Це велике благо. Але багато хто забув, що війна позбавляє людину найбільшої цінності — життя. А це означає, що його захист є головною функцією держави. Цікаво, а якщо завтра на голови громадян «нейтральної» і беззахисної України посипляться бомби, то що скаже пані Кужель «як жінка»? Тоді, звичайно, у всіх вцілілих головах настане повне, але, на жаль, запізніле прояснення...
Хибною була сама початкова ідея і пані Кужель, і пані Акімової, які найбільше були стурбовані тим, щоб армія України була якнайменшою і дешевшою, і щоб синам солдатських матерів там був повний санаторій. А тим часом армія повинна бути такою, щоб вона могла надійно захищати країну. І якщо для цього потрібна велика й дорога армія, її потрібно будувати. Життя мільйонів людей усе одно дорожче. До речі, коли людина купує молоток, вона, насамперед, думає про те, щоб це знаряддя ефективно забивало цвяхи, а вже потім про його форму, розмір та колір. Що сенсу від маленької та дешевої армії, якщо вона буде зметена агресором?
Євген Кисельов запропонував глядачам у студії відповісти на запитання: чи може Україна в епоху кризи витрачати на оборону більше, ніж зараз? 53% відповіли «так». Приємно, що хоч і невелика, але більшість, виявилася більш зрілою, розумною і відповідальною, ніж державні чиновники, політики і нардепи. А в Шустера вражав Арсеній Яценюк. Він славив державний контроль над економікою, проголошував смерть ліберального ринку, проклинав анонімних негідників, які розграбували Україну. Ваш оглядач, який вивчав курс риторики, отримав істинне естетичне задоволення: модуляції голосу оратора були дуже й до місця різноманітні, праведний гнів приголомшував, революційні лозунги заряджали енергією, сила й рішучість прямо фонтанували. Нестор Шуфрич, який знову виступив у ролі комісара при «буржуазному спеці» Шустері, єхидно кинув Яценюку: «Вам, Арсенію Петровичу, не вистачає лише будьонівки і маузера». А я дуже шкодував, що в студії не було Олександра Пасхавера, апостола української ліберально-ринкової економіки. Що б він сказав Яценюку, екс-міністру економіки і екс-голові Нацбанку, і що б Яценюк йому відповів?
