Український медіапростір нерідко вражає, і зовсім не здобутками, а їхньою протилежністю. Читаєш чи слухаєш — і дивуєшся: кому потрібні ЗМІ, які чи то продукують, чи то транслюють відверті нісенітниці, якщо не сказати більше. Проте, можливо, комусь таки потрібні?
Утім, судіть самі.
Увімкніть будь-який пошуковик — і ви легко знайдете в інтернеті кілька сотень словосполучень «скандальний закон про освіту», зокрема на зовсім не маргінальних електронних ресурсах. Аж до твердження, що, мовляв, «Порошенко підписав скандальний закон про освіту». А чим він, пробачте, скандальний? Тим, що вперше в новітній Україні всі випускники середньої школи вільно володітимуть державною мовою і матимуть, зокрема, можливість розуміти ті законодавчі й підзаконні акти, що стосуватимуться безпосередньо їх? Тим, що отримають значно вищі шанси у разі потреби успішно скласти ЗНО, не проваливши їх через незнання мови? Чи тим, що хтось там «із-за пагорба» здійняв бучу з цього приводу, воліючи, щоб Україна за кошти свого бюджету готувала нову робочу сили для закордоння, яка б не мала змоги після школи інтегруватися до життя не у своєму селі з домінуванням етнічної меншини, а будь-де в Українській державі? Невже ж скандал у тому, що Україна починає захищати свої національні інтереси?
Дивні справи кояться в українському медіапросторі...
А ось які популярні заголовки й констатації довго вже тримаються в мас-медіа й соціальних мережах: «20 років нації без еліти», «25 років без еліти...», «26 років...». Сама хронологія (відлік ведеться від часу відновлення незалежності України) підштовхує читачів до думки, що за СРСР/УРСР українська нація мала справжню еліту, а потім раз — і втратила. Найсмішніше (і найсумніше водночас) тут, як на мене, те, що такі сентенції прорікають не прокомуністичні чи проросійські видання та блогери, а дуже й дуже патріотичні суб’єкти інформаційного простору. Патріотичні — проте, схоже, без потрібних клепок у головах. Бо ж своїми гучними заявами вони, по-перше, формують уявлення про неповноцінність української нації; по-друге, активізують ностальгію за СРСР; по-третє (і це головне) нахабно ігнорують беззаперечні факти, тобто наявність в Україні такої еліти (невже ж, скажімо, Ініціативна група «Першого грудня» — це якісь провінційні свинопаси?). Ясна річ, з елітою, особливо політичною, в нас серйозні проблеми — проте еліта існує, хоча й значною мірою заблокована, відрізана від вільного доступу до більшої частини телебачення, радіо та газет. При цьому твердження про «націю без еліти», як на мене, допомагають топ-менеджерам олігархічних мас-медіа у такому блокуванні: «Чого це ви кажете, наче ми зловмисно не запрошуємо еліту? Ми б її запрошували, якби вона існувала!»
Одне слово, як писав Богдан Гаврилишин на адресу надто ревних патріотів, «чи не забагато критики»?
Нарешті, вистачає й таких, хто полюбляє писати про «незрілість українського суспільства». Мовляв, воно й «безвідповідальне», й «анемічне», й «нездатне раціонально діяти», й «патерналістське», й «електорально неповноцінне», й узагалі — чорт знає яке, нездатне притомно діяти, контролювати владу та відповідати за своє село, місто, регіон, країну. Так би мовити, соціологія доводить, що у своїй масі українці переймаються тільки особистими чи сімейними проблемами, а на все інше їм наплювати, тільки невелика жменька людей виявляє громадянську та політичну активність. А що, в Німеччині соціум «зрілий» і «відповідальний», якщо віддав сумарно понад 20% голосів за дві неототалітарні партії? Чи, можливо, «зрілим» і «раціональним» є суспільство у Франції, де спершу обрали Макрона президентом, потім вирішили, що він поганий, — і «прокотили» його партію на виборах до Сенату республіки, не давши, таким чином, йому шансів на нормальну реалізацію передвиборчої програми? Це — окрема тема, проте варто одразу зазначити, що в більшості «старих» демократій сьогодні — парадоксальним чином! — суспільство в цілому є менш зрілим, раціональним і відповідальним, ніж у другій половині ХХ століття. На цьому тлі Україна, навіть із усіма своїми беззаперечними проблемами, виглядає далеко не найгіршим чином...
Можна й далі примножувати приклади «епідемій нісенітниць» у медіапросторі, але, гадаю, й окресленого вище достатньо, щоб обґрунтувати необхідність заклику до тих, хто спершу пише чи говорить, а вже потім думає (якщо взагалі думає): обережніше з оцінками!
