Цього разу Ганна Безулик у програмі «РесПубліка» виступала в ролі миротворця. Її чомусь дуже налякали афганці й чорнобильці, котрі взяли в облогу Верховну Раду, вимагаючи повернути пільги, яких їх намагалися позбавити. А що Ганна Безулик може запропонувати зневіреним людям як альтернативу? 100 років писати петиції, які влада акуратно здаватиме в архів? Сміхотворна миротворчість нагадує одну єхидну політичну пісеньку початку ХХ ст., якраз присвячену тодішнім «миротворцям»: «Медленным шагом, робким зигзагом, Марш, марш вперед, рабочий народ!»
Г.Безулик сама визнала, що влада афганців почула. Тобто рішучі дії виявилися результативними. Отже, влада розуміє лише таку розмову? Г. Безулик поскаржилася, що події під ВР справили на неї гнітюче враження. А коли міліція, ЗМОП жорстоко б’ють громадян, це не пригнічує?
Експерт Іскандер Хісамов сказав, що всі соціальні проблеми сучасної України через те, що замалим є національний «пиріг», на всіх не вистачає. Ну чому ж? Тим, хто входить до списків журналу «Форбс», який публікує дані про найбагатших людей планети, цілком вистачає. До речі, й сам Хісамов повідав, що зовсім недавно його знайома українська бізнес-вумен перевела весь свій бізнес до Грузії. Отже, справа тут не стільки в розмірах «пирога», скільки в способах і принципах його розподілу та привласнення. За апетитів вітчизняного олігархату жодного «пирога» не вистачить. Та й політика вседозволеності для купки олігархів, коли жорстоко придушується малий (фактично народний!) та середній бізнес, істотно обмежує можливості реального збільшення національного надбання.
Представниця БЮТ Н.Королевська привітала афганців і чорнобильців, які зуміли подолати в собі страх. Уже давно складається враження, що страх стає головним ресурсом управління країною для Партії регіонів. Сила їхньої влади — це страх людей. Тому що жодного позитиву вони запропонувати не можуть. Звідси покарання, заборони, побиття протестуючих, накачування грошима силових структур (як завжди, крім армії!). Армія тут виявляється падчеркою. Адже вона протистоїть зовнішнім загрозам. Усілякі «Беркути» й інші поліційні формування владі важливіші за армію. Лідер «Русского движения» Криму пан Аксьонов в ефірі ТРК «Крим» у бесіді з журналісткою Лілією Буджуровою заявив, що якби раптом Придністров’я оголосило війну Україні, то його армія за два дні дійшла б до Києва. Це, звісно, перебільшення, але...
Поговорити в студії було про що. Але, на жаль, «вузьким є коло цих експертів, страшенно далекі вони від народу». Ні, експерти зовсім непогані, але як хочеться свіжих облич. Проте ті, хто веде програми, не хочуть зайвих турбот, адже це так зручно — їхати второваним шляхом, нічого не міняючи. У результаті інтерес до програми неминуче падає. Скільки можна експлуатувати стару заяложену колоду людей, які вже набридли на всіх каналах і в усіх студіях?
Штатний експерт Володимир Фесенко звернув увагу на те, що більшість пільг в Україні є декларативними, оскільки не забезпечені фінансами. Наприклад, закон про дітей війни був ухвалений з популістською метою перед виборами. От у Грузії жодних цих пільг немає, а реформи йдуть нормально. Щоправда, Фесенко розсудливо порадив нинішній владі в Україні не діяти методами жорстких реформаторів.
А на думку Олександра Пасхавера, всі біди через те, що нинішній уряд не бачить суспільства й не реалізує суспільного інтересу. Вони не бачать далі своєї адміністративно-бюрократичної схеми.
Але є й інший аспект. Ця неефективна влада є надто дорогою, вона надто багато витрачає на себе, народові важко її утримувати. О.Пасхавер зауважив: якщо попередня влада соромилася публіки, то ця влада не соромиться. Резюме відомого економічного аналітика: не можна одночасно проводити реформи й реалізовувати приватні інтереси.
Але в цілому Г.Безулик слід замислитися над тим, що пихологічна й інтелектуальна енергетика програми наближається до нуля. Треба шукати нових людей і не боятися, що вони можуть зламати усталені схеми.
АБО ПРОТЕСТ НЕПОМІТНИЙ, АБО ЦЕ ЕКСТРЕМІЗМ?
А Савік Шустер поринув у викриття екстремізму. Приводом стало нещастя з міністром Д. Табачником, який, як висловився президент РФ Д.А. Медведєв, «отримав по фізіономії букетом від дівчини». Що таке екстремізм, Шустер не пояснив навіть на рівні первинного поняття, проте провів голосування, запитавши публіку: «Чи можна екстремістськими діями змінити ситуацію на краще?». Загалом екстремізмом можна обізвати все що завгодно, будь-яку боротьбу, революцію, національно-визвольний рух тощо. Усе залежить від того, хто присвоїть собі право вирішувати, що екстремізм, а що — ні. У цьому випадку в ролі такого судді дуже хоче виступити нардеп від Партії регіонів В. Колесніченко, котрий підготував відповідний закон, що підозріло нагадує уже чинний у Російській Федерації. Там будь-яка незгода з владою може закінчитися засудженням за екстремізм.
Нардеп Колесніченко наївно думає, що він завжди буде суддею. Йому поки не віриться, що завтра в ролі суддів можуть опинитися його політичні опоненти. Був у сталінському СРСР такий нарком Криленко, який підготував «пролетарський» кримінальний кодекс. Цілком відповідно до цього кодексу Криленко був засуджений на процесі, що тривав декілька хвилин, «ворога народу» повністю викрили й одразу розстріляли.
Є серйозні побоювання, що новий закон, у разі його ухвалення, зробить підсудними всіх українських патріотів. Зате антидержавні елементи, що ведуть боротьбу проти України, знову залишаться безкарними. Цей закон у Росії перетворив російське суспільство на мовчазливу покірну масу. Тепер декому хочеться здійснити той самий фокус в Україні.
А Савік Шустер цього разу «співав» з Колесніченком дуетом: протистояння владі є екстремізмом, афганці й чорнобильці під Верховною Радою — екстремізм, учинок студентки Степаненко — екстремізм.
А суд над Тимошенко, про який «незлим тихим словом» нагадують В.Ф. Януковичу в усьому світі, — це не екстремізм? А фактичне вбивство хворого Юрія Луценка — це не екстремізм? А масове псевдоюридичне знищення опозиціонерів — це не екстремізм? А побиття регіоналами колег-депутатів у Верховній Раді (абсолютно безкарне, між іншим!) — це не екстремізм? До речі, у світовій практиці існує поняття «державний тероризм». Мабуть, виходячи з нашого нинішнього досвіду, варто запровадити поняття «державний екстремізм».
До речі, слід віддати належне реакції Д.В. Табачника. Він відреагував, як справжній гусар: мовляв, отримати букетом від чарівної юної дівчини, які дурниці. Навіть пікантно. Але висновки все ж таки треба зробити. Українська нація — це не стадо покірних баранів, яким ні до чого дари свободи й з яких можна безкарно знущатися. На жаль, багато хто в нинішній владі має з цього приводу прямо протилежну думку. Голос морального протесту на тлі низькості, підлоти й боязкості, що поки панують у нашому суспільстві, — дуже важливий.
На замітку Савіку Шустеру: чи йому не знати, що в цивілізованій Європі досить часто трапляється таке, що громадяни публічно закидають недоброякісними томатами, майонезом, простроченими курячими яйцями своїх прем’єрів, міністрів і депутатів, коли, на думку пересічних людей, вони на це заслуговують. І ніхто в усіх цих Брюсселях, Римах, Берлінах і Парижах не реагує на це істерично. Це в СРСР був би жах, якби який-небудь сценарист або театральний критик жбурнув гнилий помідор у начальника всієї радянської культури, члена Політбюро тов. Демічева. Що ж до політичних інвектив, що лунали в студії, то певні сили завжди оголошували українських патріотів «сепаратистами», «фашистами», «нацистами»...
А «боротьба проти екстремізму» пов’язана ще й з тим, що деякі групи й особи бажають і надалі безкарно грабувати країну. Влада не чує й не бажає чути суспільство. Усі можливості громадянського протесту зведені до мінімуму. А корумпованість судово-правової системи визнається навіть депутатами-регіоналами. Що ж залишається громадянам? А тут іще «ноу-хау» київської міської влади, яка вимагає, щоб українці не протестували біля урядових будівель. Тобто протест має спочатку бути для влади невидимим і нечутним. Якщо так піде далі, то невдовзі українцям порекомендують протестувати в своїх квартирах, не виходячи з дому.
ЄВРОПЕЙСЬКА ОСВІТА Й УКРАЇНОФОБСТВО — РЕЧІ ВЗАЄМОВИКЛЮЧНІ
Шустер дав слово (не обмежуючи часом) Д.В. Табачнику для викладу його позиції у зв’язку з останніми ексцесами. Міністр інформував про свої заслуги в справі європеїзації української вищої школи й проникливо розповідав про толерантність (шкода, що у пана Табачника вона не поширюється на українців, особливо західних). Савік, прикидаючись простачком, наївно запитував нардепа В. Кириленка, в чому ж той реально бачить українофобство в діях такого хорошого міністра? Сам же Табачник присягався, що він не тягне Україну до Росії, що це все брехня й наклеп. Важко повірити міністрові, спостерігаючи за його безперервним паломництвом до Москви. А спроби написання спільних підручників з історії з РФ? А заяви, нібиукраїнців немає, а є малороси, неприйняття українського національно-визвольного руху ХХ ст. як такого? А постійне вихваляння Росії та приниження України?
Д.В. Табачник постійно демонструє величезну любов до Росії (одна його книжка «Все о России» чого варта!) й, м’яко кажучи, дуже стримане ставлення до України. Ну, в якій би це ще країні тримали міністра, котрий постійно ініціює переписування національних підручників на догоду іншій державі?
Але в студії були й завзяті прибічники Табачника. Дуже ласкаво відзивався про нього соціолог Євген Копатько. Він теж ратував за боротьбу з екстремізмом, негативними прикладами наслідків якого згадував останні події в Північній Африці. Тут уже й Шустер не витримав, нагадавши соціологові, що те, що сталося в Лівії, Тунісі та Єгипті, є наслідком корупції влади. Копатьку репліка Шустера дуже не сподобалася. До речі, Копатько цього ж таки вечора встиг відвідати й студію Євгенія Кисельова. Московський метр, дещо здивований специфічним менталітетом соціолога, запитав його, чи не ображають українця Копатька слова Путіна про те, що «Україна — це навіть не держава». Виявилося, ні, не ображають. Тоді Кисельов запитав, чи пишається Копатько тим, що є громадянином України. На це він відповів, що пишається СРСР, який, на його думку, був не найгіршою державою, а насамкінець виголосив вимогу «домовитися з Росією». Як і про що домовлятися з тим, хто вимагає капітуляції, повної й беззастережної? Добитися права опуститися не на обидва коліна, а на одне?
Полум’яно підтримав міністра освіти й депутат-литвинівець Олег Зарубінський. Але при цьому сказав і щось розумне про проблеми нашої школи та її інтеграції в європейський освітній простір. Дійсно, український викладач вишу має середнє річне навчальне навантаження 800—900 аудиторних годин. А його європейський колега — максимум 250. Як же українець займатиметься наукою, підвищуватиме свій методичний і загальнокультурний рівень? Коли він зможе це робити? Тоді чого ж дивуватися, що жодний український університет не увійшов до світових рейтингів престижності. Ну а про різницю в оплаті праці ми взагалі говорити не будемо. О.Зарубінський справедливо зауважив, що основою міжнародної наукової комунікації є володіння англійською мовою. Тут нардеп міг би критично висловитися про міністра, котрий фанатично лобіює російську мову. А тим часом, пам’ятаю, як ще на початку 90-х років минулого століття прочитав в одній київській газеті статтю знаменитого академіка Миколи Амосова, де він писав, що якщо українці хочуть досягти успіху в сучасному світі, їм слід вчити англійську, а не російську.
А голосування в Шустера показало, що дві треті молоді вважає, що радикальними діями (Савік називає їх «екстремістськими») можна добитися змін на краще. Ведучий пролив бальзам на душу влади, затаврувавши афганців, які атакували Верховну Раду. Але ж як на людей, які пройшли жорстоку, криваву війну, вони протестували дуже стримано (особливо на тлі цивілізованої Європи, де це часто закінчується великою кількістю поранених серед поліції й демонстрантів, згорілими поліцейськими машинами тощо). І в Європі чомусь не ухвалюють законів а-ля Колесніченко. Тому що розуміють, що буде гірше... Не може одна, процвітаюча, частина населення заборонити іншій, знедоленій, боротися за свої права. Такі заборони зведуть лише до максимальної радикалізації протистояння.
ПРО КАНОНИ ТА ЄРЕТИКІВ
А Євгеній Кисельов у «Великій політиці» чомусь зацікавився феноменом любові певної частини українців до Володимира Путіна. Це просто схиляння перед особою, яку зробили символом сили. Щоправда, ті українці, які 2010 року мріяли про «сильну руку», вже відчули її залізну хватку на своєму горлі. І починають досить швидко передивлятися свої погляди. До речі, й дуже багато росіян далеко не в захваті від Путіна, але від них нічого не залежить. Така нині політична система в цій країні.
Торкнулися в Кисельова й церковної проблематики, зокрема процесів в УПЦ МП. Одним з консультантів запросили такого собі пана Скворцова з газети «2000». Він розповів, що нібито у найвищому керівництві УПЦ МП є угруповання автокефалістів і прибічників абсолютного підпорядкування Москві. Щоправда, Скворцов не сказав, чи є там група, що виступає за збереження нинішнього статусу. Але, як намагався довести журналіст з «2000», — це все ігри ієрархів, а серед мирян — «усі за Москву». Ну, це, швидше, «символ віри» пана Скворцова, а не реальна ситуація. Скворцов дозволив собі в абсолютно хамському тоні назвати патріарха Філарета «єресіархом». Це не лише хамство, а й неуцтво. «Єресіархами», тобто предводителями єретиків, називають осіб, які створюють нові віровчення, що протистоять канонічному віровченню церкви. Його Святість Філарет ніде ні на йоту не відійшов від віровчення Вселенського православ’я. Представник газети «2000» розповідав щось про канони, але ніхто ніколи не міг пред’явити жодного канону, який би забороняв Україні мати свою незалежну православну церкву.
Щоб знищити Київський патріархат, Москві треба знищити Україну як націю та державу, але, поки існує незалежна Україна, Київський патріархат існуватиме й примножуватиме кількість своїх парафіян. Московський патріархат може існувати й без України. Київський патріархат можливий лише за наявності незалежної Української держави. І це дуже важлива для українців обставина.
