Часто буває, що історія створення телепрограми не менш цікава, ніж історія, про яку в ній йдеться. Свою нову рубріку «День» розпочинає з програми «Без Табу», кожний випуск якої викликає «тектонічні» зсуви багатьох людських доль. За вісім років свого існування костяк творчої групи «Без Табу» зазнав мінімальних змін, і на сьогодні окрім автора і ведучої Ольги Герасим’юк складається з продюсера програми Зої Приходько, режисера Андрія Нестеренко, асистента Елеонори Плохенко, а також журналистів — Інги Балицької, Оксани Ліфер та Тоні Піховшек. Iноді «студійна» історія нагадує сучасну казку, а всі зусилля групи, які роблять можливим її «хэппі-енд», залишаються за кадром. Про те, як створюються сучасні казки — щасливі й сумні, повчальні та жахливі, розповідають журналісти команди «Без Табу» («1+1»).
Номер частини, прізвище та перша буква імені
Антоніна ПІХОВШЕК, журналіст:
— Робота в «Без табу» — це на 90% везіння на так званий збіг обставин.
Як і всім нормальним людям, хочеться, щоб робота приносила задоволення. Здається, в нашому випадку, коли «повезе», то все має бути навпаки — частіше за все бачиш не радість, щастя, а горе, та ще й повинен у тому всьому розібратися. Найпростіший спосіб розібратися — відчути все на собі. Очевидно, приємного тут мало. Але інакше люди тобі не повірять і не довіряться.
Однак, хоч це, може, дивно, але я назву задоволенням від роботи те, що кожна історія, яка б вона не була важка і складна, є уроком для мене.
А також для мене завжди після такої тяжкої роботи є компенсація — коли бачу, що зло все-таки виявлене, під яке б добро і благо воно не маскувалось. І що принаймні знаєш, хто — проти нас і як йому протистояти.
Інколи, хоч це дуже велике везіння, щастить і на світлі історії. Недавно в ефірі була програма, яку ми для себе назвали «Безнадійні пошуки афганця». Суть історії полягала в тому,що один хлопець після школи потрапляє служити в Афганістан, а його мама, дізнавшись, куди відправили її сина, вирішує одурити всіх і піти за ним на війну. На той час це було великим порушенням закону. А головне — ще ніде такого не було, щоб мама йшла на війну за дитиною слідом — аби тільки бачити його, бо від смерті врятувати його не могла. Допоміг матері залишитися біля сина командир батальйону. Коли б це стало відомо командуванню — він мав би великі неприємності за законами воєнної ситуації.
Цю історію мені розказали приблизно рік тому у місті Тальному, з якого я родом, як, власне, й Валентин та Мирослава Мельниченки, люди, що мали стати героями нашого «Без табу». Те, що ми земляки, просто зобов’язувало мене зробити все, щоби програма вдалася хорошою. Бо знімаєш, як правило, не для невидимої безіменної аудиторії — а для «своїх», для тих, хто живе поряд, кого знаєш і любиш. Таких, в принципі, уже можна назбирати пів-України.
Валентин і його мама Мирослава погодилися взяти участь у програмі, але історія ніяк не могла бути показана без командира. У нас не ток-шоу. Ми ставимо правдиву документальну п’єсу, де герой має бути обов’язково присутній — живий чи мертвий.
Але знайти командира через 14 років після війни — справа майже марна. Мама й син після Афганістану ніколи з ним не бачилися, нічого про нього не знали, навіть прізвище відразу не згадали. Та у своїх військових документах Валентин знайшов підпис командира — Проценко В. Імені так і не пригадали. Здавалося їм, що ніби родом з України той був. І от усе, що ми мали — номер батальйону, прізвище та перша буква імені.
Я була майже впевнена, що не зможу його знайти, але в нашій справі на такий варіант можна погоджуватися вже лише коли перекопав півкраїни. Коли працюєш над історією, починаєш говорити з максимальною кількістю людей — кожен iз них хоч слово та додасть, кожен хоч щось та підкаже. Часом це видається безцільним балаканням і блуканням, але — тільки це й метод. Валентин познаходив адреси своїх армійських товаришів. Колишні солдати, з якими я говорила, ніяк не могли пригадати імені комбата, казали, що був він у них дуже короткий час. Хтось казав, що ніби з України він усе-таки родом. Отже, можна спробувати шукати його у нас.
Теоретично, якщо він в Україні, і отримує пенсію як військовий, мав би бути на обліку у військкоматі. В Київському міському військкоматі на моє прохання відгукнулися, перевірили свої списки — такої людини в них точно не було. Та й взагалі, як мені сказали, це майже нереально — за такими даними знайти людину.
Порадили надіслати запит у Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації, що знаходиться аж десь у їхньому м. Подольську, але відповіді можна чекати роками. Такий варіант, звісно, не влаштовував.
Ще в кількох обласних військкоматах повідомили, що такого у них нема. Здавалося, що всі ці пошуки даремні.
Валентин дав мені ще кілька адрес своїх однополчан з України.
Навіть знаючи адресу, знайти людину не завжди просто. За 14 років усе може змінитися.
Наприклад, один із колишніх Валентинових однополчан, тернопільчанин Олег із рідного села виїхав, там залишилися батьки. Але вони дали мені адресу квартири, в яку він незадовго перед тим переїхав. Мені пощастило — буквально за день до мого дзвінка Олегу встановили телефон, і номер, який навіть його батьки ще не знали, дали мені в міжміській по довідці. Олег був дуже здивований — звідки у Валентина, з яким він після армії ніколи не бачився, його нова адреса. Довелося пояснювати… і знову питати, чи не знає щось про командира. Виявилося, що якраз він і знає. Років вісім тому Олег випадково зустрів свого колишнього комбата на вулиці в місті Новий Уренгой, що на Півночі. Це був кінець. До цього я ще сподівалася знайти цього Проценка, але ж не на вулиці в Росії його шукати?!
Роботи у нас завжди багато, треба шукати нові історії, розмовляти з новими людьми. Пройшов місяць чи два, я, переглядаючи свої записи, побачила ту сторінку з записом про Новий Уренгой. Не маючи уявлення, чи це дуже велике місто, чи ні, скільки там може мешкати людей, та й яке це мало тоді значення, все ж таки вирішила пошукати цю людину й там. За тією ж схемою — через військкомат. Хоча, чесно кажучи, в успіх не вірилося.
Очевидно, це був мій день. Я відразу потрапила на людину, яка працювала у військкоматі давно. Виявилося, що Проценко у них був військовим комісаром, а декілька років тому переїхав в місто Тобольськ, працювати в районну адміністрацію. Це вже було щось.
Нині вже смішно згадувати, як я, не вірячи своєму щастю, кричала в трубку: «Скажіть, хоч як його звати?!» Тепер я знала його ім’я — Василь Павлович. Далі все було як у казці: в адміністрації повідомили, що Василь Павлович Проценко тепер працює в драматичному театрі, і дали номер телефону. У театрі дали домашній номер телефону. Василь Павлович вдома підняв трубку. «Как вы меня нашли?!» Сказати, що він був здивований — нічого не сказати. Але такий самий стан був у мене, коли Василь Павлович сказав, що знімався в ролі комбата в фільмі Володимира Мазура «Афганець»! Такого повороту не чекав ніхто. Ми одразу дістали в архіві плівку.
Так я шукала комбата декілька місяців, а знайшла за 10 хвилин. Уже потім Василь Павлович не міг дочекатися зйомок і телефонував мені. Через різницю в часі дзвінки припадали на середину ночі. Валентину та його мамі Мирославі я, звичайно, не сказала про «знахідку», хоча, чесно кажучи, втриматися було тяжко.
Коли все було готове до запису, а комбат, тепер полковник, вже прилетів до Києва, Валентин сказав, що від’їжджає на заробітки до Польщі, і саме в цей день, день запису, повинен бути у Варшаві. Тут ніби вже нічого не зробиш. Бо людям треба заробляти на життя. Довелося вирішувати і це питання. Дзвонити до Польщі просити господарів, у яких працював Валентин, щоби вони його не сварили й не звiльнили з роботи.
Мабуть, ніколи не забуду момент у студії, коли йшли кадри з кінофільму, а Валентин раптом заявив, що нікого не впізнає, що це не його командир. Невже я помилилася?! Але ж номер батальйону, прізвище командира збігаються! І сам Проценко пам’ятає цю історію! Невже зараз просто в студії виявиться, що знайшли не тих! І тут вийшов Проценко — і вони його впізнали.
Валентин був вражений — вони з дружиною часто дивилися фільм «Афганець», але навіть гадки не мали, що це його командир там міг зніматися.
Звичайно, це — щастя. Це — удача. Це те задоволення, заради якого варто працювати. Нічого немає милішого, як бачити, що люди раптом за одну лише мить стали щасливими. День запису програми припав на мій день народження, ця програма була для мене найкращим подарунком.
