Оскільки на минулу п’ятницю припала чергова річниця початку радянсько-німецької війни 1941—1945 рр., Євгеній Кисельов запросив до студії «Великої політики» на «Інтері» російських і українських істориків. Обговорювали концепцію Віктора Суворова. До речі, він і сам з’явився на екрані телевізора завдяки телемосту Лондон — Київ.
Але спочатку взяв слово російський експерт Марк Солонін, який відзвітував, що він у архіві міністерства оборони РФ знайшов 13 документів, датованих періодом з серпня 1940 до травня 1941-го про розгортання радянських військ для завдання удару по Німеччині, що підтверджує версію Віктора Суворова. А от інших планів поки що ніхто не знайшов. Проти виступила його співвітчизниця Юлія Кантор, яка заявила, що нібито в німецьких архівах немає даних про підготовку СРСР до війни з Німеччиною. Швидше за все, вона погано шукала. Та й навіщо так далеко ходити? Можна почитати текст, який озвучив 22 червня 1941 року Іоахім Ріббентроп і який був офіційним оголошенням війни. Хоча нам 50 років розповідали: «віроломно, без оголошення війни». У цьому тексті говориться про підготовку СРСР до нападу на ІІІ Рейх. Дуже здивувала аргументація й українського історика Владислава Гриневича, що, мовляв, якби готувалися Совєти до війни, то підготували б, зокрема, й план евакуації Києва, а такого не було. Але якщо готувалися до стрімкого кидка на захід, Київ неминуче перетворювався б на глибокий тил, навіщо ж його евакуювати? Адже війна з боку СРСР мусила мати наступальний, а не оборонний характер.
Був присутній у студії й доктор історичних наук Анатолій Чайковський, особисто мені відомий як полум’яний борець проти «українського буржуазного націоналізму». Він негайно почав соромити Віктора Суворова, вочевидь, за зраду рідної комуністичної партії. Це було смішно і якось дуже вже провінційно. Позиція ж Віктора Суворова справляла враження невразливої. Він навів у своїх книжках тисячі фактів, які в нього склалися в чітку систему, яка логічно й переконливо пояснює, що ж сталося 22 червня 1941 року. Суворов в ефірі «Інтера», зважаючи на звичайний телевізійний цейтнот, розповів про одну вкрай показову подію. 1940 року зеки та радянські військові інженери відновили Дніпровсько-Бузький канал, який пов’язав гідросистему Дніпра з гідросистемою Вісли й Одеру. Тут були можливі лише два варіанти: або радянські річкові монітори й бронекатери увійдуть до Вісли й Одеру, або німецькі кораблі увійдуть до Дніпра. Невже Сталін хотів другого? І ще: торговельні судна через специфіку їхньої конструкції скористатися цим каналом не могли. Висновки звідси цілком однозначні. Юлія Кантор, улюбленка радіо «Эхо Москвы», проте, вимагала документів. Серед істориків, на жаль, панує культ документа. Це для багатьох альфа й омега. Немає папірця — немає події. Як висловлюються деякі журналісти, якщо факт не показали по телевізору, то його не існує. А найпотужніша зброя Віктора Суворова (чого, до речі, бракує його опонентам) — факти й логіка. Коли архіви РФ будуть, нарешті, відкриті (років через 50?), там знайдуть усі необхідні письмові підтвердження, вже знаходять навіть у архівах лише трохи відкритих...
Вставив свої «5 копійок» і Євгеній Кисельов, пригадавши про те, як і йому довгі роки офіційні радянські історики вішали на вуха «макаронні вироби», розповідаючи про перевагу німецьких агресорів у кількості й якості танків. І сам з радістю прозрілого неофіта назвав справжнє співвідношення: 22 червня 1941 р. Гітлер на Сході мав менш як 3000 танків, серед яких відносно нових Т-ІІІ і T-IV було не дуже багато. Причому всі вони мали бензинові двигуни й вузькі гусениці, що призвело до відомих наслідків на радянських «автобанах». А Сталін мав 23000 танків. Так, серед них було чимало застарілих, але таких вистачало й у його опонента. Але Сталін ще розпоряджався й 1225 танками Т-34. Нічого подібного за якістю не було не лише у Гітлера, а й у всьому світі. А ще було кілька сотень танків КВ («Климент Ворошилов»), і серед них машини зі страшними гарматами калібру 152 мм. Ніколи й ніде гармати такого типу на танки не встановлювали. Коли німецькі військові доповіли про побачені циклопічні танкові гармати в Берлін, там не повірили й пояснили своїм фронтовикам, що таких гармат на танках не буває. Але вся ця колосальна потуга не врятувала СРСР від нищівного розгрому влітку 1941 року...
Інтернаціоналіст Чайковський звинувачував Англію й Францію в тому, що вони не надали дієвої допомоги Польщі 1939 року. Краще б він поцікавився, чому СРСР у цей період надав всебічну допомогу нацистам у їхній війні й проти Польщі, й проти Англії та Франції. Німеччині дуже допомогли радянські нафта, метал, хліб, бавовна, каучук (до речі, каучук СРСР купував у Південно-Східній Азії, а потім Транссибірською магістраллю перекидав на захід німецьким братам по зброї). Заступник директора Інституту національної пам’яті тов. Солдатенка пан Ведєнєєв висунув гіпотезу про те, що рішучість Гітлера напасти на Польщу не залежала від укладення пакту Молотова-Ріббентропа. Натуральна неправда. Гітлеру треба було мати гарантії, що, напавши на Польщу, він не вплутається автоматично у війну з СРСР. Такі гарантії йому дав пакт, лише після якого, знаючи, що Німеччині не доведеться воювати на два фронти, фюрер наважився виступити проти Польщі.
Юлія Кантор не втомлювалася розповідати історичні казки про те, що СРСР нібито вже з 1938 року відмовився від розширення своєї території й сфер впливу. А балтія, а Карельський перешийок, а Західна Україна й Західна Білорусь, а Буковина й Бессарабія, а Тува (яка до 1944 р. була формально незалежною державою), а Кенігсберг?.. СРСР до 1991 року контролював території від Куби до В’єтнаму, до 1989 р. вів війну в Афганістані. Отже, ідея комунізації світу під владою Москви не згасала до самого розвалу тоталітарної імперії.
Зустріч у студії Євгенія Кисельова переконливо продемонструвала, що понад усе десталінізації мислення потребують професійні історики. Та й діючі політики теж. Віктор Суворов (Володимир Богданович Різун) повідомив, що йому, українцеві, в’їзд до України заборонено. Затуліну можна, Лужкову можна, а Різуну не можна. На думку Володимира Богдановича, це пов’язано з тим, що у Верховній Раді України багато депутатів зберігають вірність СРСР, а Україну не вважають суверенною державою. Але, за його словами, він написав заповіт, що після смерті його тіло має бути поховане на Батьківщині, в Україні...
ОПОЗИЦІЙНА НОМЕНКЛАТУРА БОЇТЬСЯ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ?
А в «Політклубі» Віталія Портнікова на ТВі обговорювали феномен парламентських «тушок» і способи недопущення чергової «тушканізації» Верховної Ради. Дуже різко виступив нардеп Олесь Доній, який сказав, що нинішня тиранічна влада в Україні сильніша, ніж компартія в СРСР кінця 80-х років XX ст., а серед опозиції вистачає агентури спецслужб. Сама ж Верховна Рада давно перетворилася на бізнес-клуб. Доній звернув увагу на те, що влада в країні все більше набуває тоталітарних рис. Згоден.
Вони вміло взяли за горло всю Україну. Віталій Портніков заявив, що прихід до влади Тимошенко призвів би до авторитарного режиму. Можливо, але, на відміну від нинішнього, він не був би антинаціональним і руйнівним для держави. Та й змістити президента Тимошенко можна було б мирними, законними, електоральними процедурами. Нинішніх так не усунеш. Це вже не Європа (навіть рівня Берлусконі), а Латинська Америка 40-річної давнини...
На політклубі довго намагалися з’ясувати, звідки ж беруться «тушки». Нардеп Шевченко від БЮТ спробував знайти цій публіці якесь виправдання. А з’являються вони від безпринципності, від відсутності особистих переконань. Після голосування у ВР по КаКі (закон Колесніченка-Ківалова), я маю великі сумніваюся, що українська мова є цінністю для багатьох депутатів БЮТ і НУ-НС. Якби був, вони поводилися б інакше. А для них українська мова, культура, історія, ідентичність — це просто риторика, пропаганда, але не сфера особистої віри, не кредо...
Віталій Портніков запропонував створити виборчий список з чесних інтелектуалів: учених, журналістів, викладачів, лікарів, інженерів. За його словами, він сам готовий очолити такий список і переконаний, що отримає на виборах з цими людьми 12—14% голосів. Нинішні депутати, присутні в студії, перебували в стані сильного збудження. Мабуть, пропозиція Портнікова їх неабияк налякала. Вони негайно почали нервово пригадувати випадки, коли і серед непрофесійних політиків знаходилися нехороші діячі. Так, не любить опозиційна номенклатура конкурентів, ой як не любить.
А проект Портнікова дійсно містить якийсь елемент довгоочікуваної новизни і можливості виходу за межі обридлого зачарованого кола: владна номенклатура — опозиційна номенклатура. Вони ось вже 20 років не втомлюються мінятися місцями без особливих позитивних наслідків для країни, а виборці від цих змін без змін вже втомилися.
ДОСИТЬ «РОБИТИ З НЕБІЖЧИКА ДІСНЕЙЛЕНД»
А перший російський національний телеканал розвеселив програмою Андрія Малахова, який обговорював нагальне питання про винесення тіла Леніна з Мавзолею. Багато хто в студії був за винесення. У російській провінції навіть відшукали далекого родича Ілліча, який теж вимагав поховати Леніна, мотивуючи це тим, що від вождя мало що залишилося і важить він сьогодні лише 45 кг, тому треба б поховати, досить вже, як він сказав, «робити з небіжчика Діснейленд». Зрозуміло, всі комуністи і комуноподібні були категорично проти, наводячи найкумедніші аргументи. А провокатором дискусії виступив новопризначений міністр культури РФ Володимир Мединський, який публічно заявив про необхідність прибрати Ілліча з Червоної площі. Мединський — дуже специфічний продукт партії «найчесніших людей Росії» (висловимося так на противагу інвективам Олексія Навального). Між іншим, наш земляк з Черкаської області (як і нардеп Колесніченко). Автор дюжини псевдоісторичних книжок, що, як кажуть, мають комерційний успіх.
Нещодавно він сперечався на телеканалі RTVІ з Юлією Латиніною з приводу подій Другої світової війни, з піною коло рота доводячи, що жодного спільного нацистсько-радянського військового параду в 1939 р. у місті Бресті не було, а фотографії, на яких цей парад приймають від СРСР комбриг С.Кривошеїн, а від Німеччини — генерал Гайнц Гудеріан — це фальсифікація, «фотошоп». Але тут «історик» Мединський потрапив у халепу. Кривошеїн і Гудеріан дійсно стояли поряд, приймаючи парад на честь спільної перемоги над Польщею. Гудеріана навіть не збентежила п’ята графа радянського воєначальника: як і більшість кадрових німецьких генералів Гудеріан не був антисемітом. А Семен Мойсейович Кривошеїн був інтелігентною високоосвіченою людиною і з Гудеріаном вони спілкувалися французькою мовою. Так от, 1964 року в місті Воронежі з’явилася друком книга спогадів на той час вже генерал-лейтенанта танкових військ і Героя Радянського Союзу С.Кривошеїна, де він детально, з усіма подробицями розповів, як приймав з Гудеріаном радянсько-нацистський парад. Найдивніше те, що книга благополучно пройшла радянську цензуру... Ось такий «фотошоп». Але «скорботна праця» Мединського не пропала. Через декілька днів після прилюдної брехні на RTVІ він був призначений... міністром культури Російської Федерації. Що ж, з такими талантами тільки культурою і керувати. До речі, Мединський запропонував сестрі Михайла Прохорова очолити громадську раду міністерства. Вона відмовилася...
