Із синдромом провінційності не народжуються. Він виховується середовищем. Або ним заражаються — як вірусом. Я ніколи не сперечаюся зі своїми знайомими, які частіше віддають перевагу не вітчизняному ТБ, а іншому, в основному російському. Причому російському не тому, що недоступне щось інше. Те ж польське ТБ, скажімо, чи німецьке, чи французьке — воно вже є і в нашому кабельному сервісі, не те що в супутниковому. І не тільки тому, що у багатьох проблеми з іноземними мовами... А передусім через те, що в російському ТБ для них — все близьке і знайоме: і обличчя, і проблеми, і політики, — та й країна, загалом-то, не чужа. Але чому ж не дивляться тоді нашого, вже зовсім рідного?
Періодично і я, зраджуючи своєму професійному обов'язку «любителя ТБ вітчизняного», перемикаюся на Росію і, зізнаюся, не просто знаходжу привiд для «порівняльного аналізу», а ще й отримую задоволення. Не від «Времени» (ГРТ), і навіть не від «Итогов» Кисельова (НТВ), чи «Зеркала» Сванідзе (РТР)... Там, безумовно, фундаментальний рівень і політичної аналітики, і аргументованості авторської суб'єктивності, і різноманітності точок зору, і об'ємності картинки, навіть при чітко проведеній «генеральній лінії». Але для душі я дивлюся інше. От у неділю в «Персоні» у Аркадiя Когана (РТР) була Інна Чурікова. І не було ніяких особливих режисерських прийомів: великий план актриси — середній — загальний. Камера навіть жодного разу не спанорамувала по гримерці, в якій Інна Михайлівна вже стільки років у рідному Ленкомі («З 1974-го, — уточнить О.Коган. А Інна Чурікова скаже з милою і не зовсім серйозною досадою: «Ну що ж ви, не треба уточнювати. Почнуть глядачі вираховувати, скільки мені років. А я молода і гарна собою...»). Монолог Чурікової розбивали лише коротенькі синхрони Гліба Панфілова і Марка Захарова, та уривки з фільмів і вистав, і тільки один раз — колаж фотопортретів актриси. Все. Абсолютна, допотопна традиційність, навіть без якихось хоча б операторських пошуків. Максимальна зосередженість, без оживляжу, на Особистості. Причому, особистості в її камерному, майже інтимному вияві. Ніяких запитань про суспільно значуще, по суті, не було. Актриса розказувала, що повірила в себе тільки завдяки Панфілову, й у відповідь на журналістське однозвучне «...?!» пояснила, що так, до «Начала» вона «не знала ще нічого про себе... І взагалі, я схильна до сумніву стосовно себе. Я студент — не професор»... Потім говорили про довірливість, та Інна Михайлівна зізналася, що і це є, але і «машинка якась всередині мене сидить, яка ніби підказує»... «Я в роботі, — продовжувала Чурiкова, — хочу бути дуже правдивою, тією мірою, як я можу це зрозуміти. Але правда іноді буває такою гіркою, такою страшною, що чим більше мені років, тим більше мені хочеться ілюзії...». А Гліб Панфілов, у відповідь на запитання, чи згодний він з тим, що Інна Михайлівна — з тих, хто не від світу цього? — відповів: «Це їй властиве. Її ідеалізм — не від поверхневого сприйняття життя, а навпаки, вона природно підноситься над суєтою... Хоча ніщо людське їй, звісно, не чуже». А наостаннє Інна Михайлівна розкаже, що щасливою була, коли в пологовому будинку їй приносили годувати її Ванечку... Нічого особливого — правда? Про життя поза самою актрисою за час інтерв'ю згадали лише одного разу, коли зайшла мова про театр — як про внутрішню еміграцію... Не було і якихось особливих ескападів ексклюзивних думок, фонтану ідей... А така насолода розливається по душі після подібних передач, після відвідин ніби заповідника іншого рівня мислення, іншого світосприйняття, інших бажань і почуттів, аніж звичне нині і власне щоденне «буття», і оточуючих...
Або ось колега з «Сегодня» Наталя Влащенко порадила дивитися «Антропологію» Дмитра Діброва по НТВ. Цього разу там Андрій Макаревич і К° грали минулі і нинішні хіти, і непросто, а акомпануючи собі на «етнографічних» інструментах. Природно, упереміж з розмовами, жартами, зовсім необов'язковими репліками... Немодне слово і інтонація несучасна, та все ж таки я визначу цей стан — прояснення, відчуття, яке, незважаючи ні на який наш нинішній стьоб і фрондерство, ми іноді відчуваємо.
Ви, вочевидь, вже передбачили, до чого я веду. Але, мабуть, не вгадали — бо вони у нас є також. Інтелігентні передачі, інтелігентні інтерв'ю, з неагресивною і злегка іронічною інтонацією... Ось цього тижня «у них» була Чурікова, а у нас — Юрій Башмет («Телеманія», «1+1») . До цього там же були Юрій Шевчук і Михайло Жванецький... А в «Монологах» у Анатолія Борсюка — самі знаєте, яка суперкомпанія: О.Яковлєв і А.Вознесенський, К.Зануссі, І.Глазунов, С.Ковальов... А у Олександра Ткаченка в «Обличчях світу» («Інтер») були Сорос і Горбачов, Гавел і Айтматов, П'єр Карден і Майя Плісецька, Піночет, Ернст Неізвєстний... А ще є «Ім'я» І.Гордейчук на ТЕТі, і «Я пам'ятник собі...» Іллі Ноябрьова («Інтер»), і «Ризький бальзам на душу...» («Інтер»), і «Фонтан-клуб» (1+1»)... Дмитро Харитонов з його «Загадками історії»... Програми — наші, герої — частiше всього, «їхні»... Так, щоб ось те ж саме «просвітлення» було, щоб були непересічність і масштаб, і глядацький рейтинг — рецепт практично один. І винятки — наприклад, культурницькі студії «Нового каналу», куди Олександр Москалець приводить наших музикантів, чи цикл Олега Бійми «Немеркнучі зірки» — лише підтверджують правило. Тим більше, будемо чесні: нерідко, коли інтерв'ю все ж таки з кимось із наших, з нашої еліти — то і якість його нижча, і саморозкривається гість не до кінця, і атмосфера в передачі — ну, не та, про що важко сказати словами, але не можна не відчути...
Скажімо, у того ж Олега Бійми, у фільмах-портретах про Солов'яненка і Которовича, Станковича і Басистюк — було, звісно ж, було, прослизало щось дивно щире, і відчувався біль їхньої душі, і потужність характеру (чого вартий один погляд Которовича, чи сповідь Басистюк про її помилки — у житті і творчості)... Але — ці чергові проходи героїв парками й вулицями, ці «граю на камеру», ці режисерські незручності, майже відсутність пауз, атмосфери — природної, рідної для героя, цей непотрібний іноді пафос... Слава Богу, звісно, що Олег Бійма, в умовах постійного безгрошів'я і нехтування з боку держави власними діячами культури, знімає цей цикл. Слава Богу, що він — людина одержима, і щиро закохана не тільки в професію, а й у своїх героїв... Та все ж — якби в цих передачах ще трохи було б від Бога...
А у Анатолія Борсюка, пам'ятається, в його жанрі і в його тональності, передачі з Семеном Глузманом і Мирославом Поповичем — вдалися. І герої, і програма загалом були анітрохи не менш цікавими, аніж його ж інтерв'ю із зарубіжними знаменитостями. Але, на жаль... Частіше Анатолій Давидович, за його словами, не хоче «мати клопіт» з претензіями наших «зірок» щодо того, чому, мовляв, він когось зняв, а когось — не зняв, з кимось — вийшло, а з кимось — ні... Навряд чи це серйозна мотивація, за всієї моєї щирої симпатії до Анатолія Давидовича, його відмови від зйомок наших особистостей. Тоді — чому? Чому ті ж «Піонери успіху» — новий проект студії «Нова мова» (УТ-1) — знову ж таки, про піонерів успіху в нашій, українській, економіці, але котрі приїхали до нас здалеку — як, наприклад, представник в Україні фірми «Філіпс» Поль Хансон, про якого була програма цього тижня? Гідна програма — інформативна, оптимістична, витримана в кращих традиціях західного ТБ. Але... Я розумію, що, напевно, саме під такий проект, під таких героїв давали гроші. Я розумію, що не тільки у Києві, а й у всій Україні «розкручених» особистостей — раз-два і все, і вони вже у всіх каналів, на всіх передачах побували, а от у Москві — ними хоч греблю гати, у тому числі й наших, вихідців з України (до речі, є і такий цикл — «Родом з України», Олени Лазутіної і Галини Цимбал). Я розумію, що зарубіжний варіант — він ніби безпрограшний, вже внаслідок популярності особистості і, безумовно, її масштабу — та ж Москва колись була культурною, інтелектуальною столицею однієї шостої частини світу. Зрештою, я розумію і те, що у багатьох російськомовних українців (а такими були донедавна творці, скажімо, «1+1» чи «Інтера») — так багато, до найтонших струн душі, пов'язано саме з російською культурою, як, скажімо, й у мене. Та все ж — я все одно не розумію, чому ми так безвідповідальні стосовно себе, майбутніх поколінь — і до того самого вірусу провінційності, яким, по суті, не нас зараз хтось заражає, а ми самі — себе? Своїм визнанням апріорі вищого рівня сусідньої культури, її особистостей, своїм небажанням розкопувати, розшукувати своїх власних, нехай невідомих, але напевно неординарних героїв, які є — варто тільки захотіти їх знайти, про що знаю з власного досвіду. Зрештою, своєю невірою в духовний модерновий потенціал свого народу, в його не етнографічному розумінні, а відносячи до українців усіх, котрі живуть у країні, і пов'язують своє майбутнє і майбутнє своїх дітей з нею...
У понеділок, у дні пам'яті Юрія Візбора, в «Нічному польоті» у Андрія Максимова («ТВ-центр») зібралися друзі поета і його дочка Тетяна, до речі, теж журналіст. Співали пісні, відповідали на, переважно, зворушливі дзвінки слухачів і згадували про автора знаменитих рядків «Зато мы делаем ракеты, перекрываем Енисей, а также в области балета мы впереди планеты всей...». Крізь ці бесіди, природно, промальовувався не тільки образ Людини, а й тієї Епохи, і нашої Епохи — бо спогади про минуле завжди дуже точно характеризують життя людей нинішніх, наші комплекси, мрії, страхи, проблеми...
У нас також згадували про Візбора — у програмі Володимира Семенова «Доживемо до понеділка» («Гравіс») — щоправда, скоромовкою, але — з щемно виконаною київським бардом Миколою Чернявським класикою «пам'яті Візбора»... «Доживемо до понеділка» — це, звісно, досить оригінальна спроба дивитися на світ (події тижня) в жанрі інтелігентського теліпання язиком на кухні, де про політику говорять упереміж з погодою чи, скажемо, навчанням дітей, де часто беруть до рук гітару і не проти пояснитися анекдотами. Все це є і в передачі В.Семенова, і диктує особливу, не пафосну інтонацію, в якій іноді проскакують іскри несподіваних спостережень і зіставлень, а культорологічний блок програми дає цілком ексклюзивну інформацію про події не масштабні, але від того не менш цікаві. Але спроби успадкувати В.Шендеровича в його уїдливих коментарях політичних реалій у Володимира Семенова (і його редакторів) часто незграбні. І рівень осмислення — не той, і, головне, інтонації частіше за все напівобивательські, поверхневі, що не зачіпають суті проблем. Ось, скажімо, Володимир Семенов коментував всілякі події напередодні виборів мера Києва. «Оголошено місячник з благоустрою асфальтового покриття. Є перспективи не їздити по вибоїнах. 22 кандидата вже зареєстровано на місце голови... Крім дурнів і доріг, у нас є бажаючі вказувати ці дороги, не рахуючи вибоїн». Так, не завжди рівень коментарів саме такий, та все ж «у них», у Москві, є В.Шендерович, у нас самих — С.Набока. Автор же «...понеділка», працюючи з політичними новинами в тому ж руслі, в якості їм явно поступається. То може, варто пошукати трохи іншу нішу? Теми? І не об'єднувати те, що дійсно близьке творцеві програми — авторську вітчизняну пісню, знайомство глядачів з нашими бардами, з їхньою, іноді дуже глибокою, щирою і емоційною оцінкою тих чи інших подій, у тому числі, й політичних — з калькуванням, додатково до Шендеровича, ще і «їхнього» Іртеньєва, з анекдотами типу і «їхніх», і наших «білих папуг» чи «сірих гусей»...
Тем для обговорення, осмислення, іронізування, навіть інтелігентського стьобу — більш аніж достатньо, тих тем, які практично залишаються непоміченими нашими ЗМІ. На відміну від Росії, де до аналітики щоденної, подійної, на рівні горизонтальних зв'язків, вже давно додалася й аналітика іншого ряду, на рівні вертикалей углиб, аналітика ідеологічна, котра формує не реакції, а світогляд. Не будемо обговорювати зараз — що саме там формується, не будемо обговорювати якість тих же фільмів, наприклад, Євгена Кисельова та Сергія Пашкова про Ю.Андропова (НТВ і РТР) чи роботи С.Сорокіної про «дітей» з'їзду Рад 1989 року. А задумаємося про те, що вони є — в принципі, як і безліч інших фільмів, створюваних зараз у Росії, передач (чого варта та ж «Цивілізація» Лева Миколаєва чи московський телеканал «Культура», чи проекти Дмитра Кисельова, Л.Парфьонова, В.Молчанова, Л.Філатова і багатьох інших). У них осмислюється історія і роль тих чи інших особистостей у ній, формуються нові підходи, намацуються нові національні фішки. Наприклад, темою прем'єрної передачі Дмитра Кисельова на московському каналі ТНТ було: «Чи потрібен Росії Піночет?» Потім був «Антисемітизм як російське питання» тощо. Аж до того, що навіть просто аналітичні тижневики багатьох російських каналів насправді замахуються на набагато більше, аніж просто оцінити події минулого тижня і дати лише політичний прогноз на наступний тиждень чи навіть місяць — три вперед. У сусідній країні йде активне формування національної державницької ідеї, відповідь на запитання «В чому майбутнє Росії?» шукається в тому числі і за допомогою ЗМІ, які передусім і відображають, і формують громадську думку. Чи є подібні проекти, підходи чи хоча б розуміння того, що це необхідно, на нашому ТБ? Чи готовий хтось створювати національні міфи і легенди не з поп-зірок, а духовних сталкерів нації? Чи готовий хтось обговорювати не тільки, як вчити нове покоління — платно чи безкоштовно, а й чому вчити? Чи готовий хтось до осмислення того, яким чином у масовій свідомості відбуваються трансформації у бік загальнолюдських цінностей — і навпаки? Насправді — вони є і у нас, такі телевізійні журналісти. Той же Олексій Зотіков, який у своєму новому проекті «О.С.Пушкін. 200 років опісля: знову на півдні» («Інтер») через фактаж життя великого російського поета виходить на філософські, етичні, соціальні сполучення з сьогоденням і історією нашої країни, дає неординарний, іноді майже парадоксальний погляд углиб віків... Але, очевидно, не сталася ще зустріч подібних журналістів з тими менеджерами і продюсерами, які зрозуміють, що услід за декларацією певних цінностей («Ти не один»), услід за гострою соціалкою, цивілізованим кінопоказом і розважальним ТБ треба йти далі, і не тільки до «Повного марабу» чи «Еродрому». А й до телебачення, яке формує громадську думку не тільки навколо питань сексу, здоров'я, актуальних політичних проблем, але береться за більш кардинальні речі у масовій свідомості. Створюючи образ країни, формуючи світовідчування людей, їхню освiченiсть, тим самим, виробляючи у них імунітет до маніпуляцій їхньою думкою. До телебачення в його істинно сучасному і одночасно істинно національному значенні.
