Війна поставила нові виклики в тому числі для журналістів. І годі думати, що на фронті воюють лише військові. Існують й інші фронти, які не мають стосунку до пропаганди, але мають пряме відношення до пошуку правди. Це фронт журналістики. Український письменник, журналіст, ведучий ток-шоу «DROZDOV» та політичного ток-шоу «Прямим текстом» на українському телеканалі ZIK Остап ДРОЗДОВ поводить себе в ефірах інколи досить різко. Виганяє гостей, вимагає спілкування в ефірі виключно українською мовою... Проте не можна сказати, що Дроздов прагне дешевого епатажу, як це практикується на російських ток-шоу. Навпаки. Можливо українському телебаченню якраз і не вистачає щирого діалогу на предмет болючих питань. Про це і була наша розмова з Остапом Дроздовим.
«ЖУРНАЛІСТАМ ТРЕБА БУТИ БІЛЬШ ПЕРЕБІРЛИВИМИ В ТОМУ, КОМУ ДАВАТИ СЛОВО»
— Пане Остапе, розпочинається новий політичний сезон. Чи плануєте ви віднайти якісь нові формати на телебаченні?
— Сказати чесно, я в цьому дуже великий консерватор. Я вважаю, що не треба міняти той потяг, який і так добре їде. Моїй програмі «Прямим текстом» вже 12 років. Я вже випробував багато підходів, але все одно формат зациклюється на власну манеру прочитання політичної дійсності. Щоб ти не робив, то все одно робота виходить на виключне авторство і я позиціоную свою програму як авторську. Тобто вона не форматна взагалі. Говорильню можна побачити будь-де, на будь-яких каналах. До роботи в програмі я підходжу як до суб’єктивної журналістики. І мене до цього завжди тягнуло. Завжди кажу — я не визнаю об’єктивності, як поняття. Більш того, я є противником концепції так званої об’єктивної журналістики. Я не вважаю, що ми повинні давати слово двом сторонам. Журналістам треба бути більш перебірливими в тому кому давати слово. Під виглядом об’єктивності нам «втюхують» так звану гібридність. Під виглядом балансу думок нас змушують 50% ефіру віддавати відвертому злу. Я в це ніколи не грав. Можу сказати, що я є журналістом-маніпулятором у хорошому сенсі цього слова. Адже в поліклініці на дверях написано — маніпуляційна. Це той кабінет, де вам руками роблять здоров’я. І журналіст на шпальтах або телебаченні це робить під свою відповідальність, адже аудиторія — це дуже суворе явище. Вона не вибачає нічого. Але вчиняти так — це набагато цікавіше ніж ховатися за образ сухого модератора.
— Зрештою глядач «сканує» ведучого, журналіста і підсвідомо відчуває щирість або, навпаки, маніпуляцію вже в гіршому розуміння цього слова.
— Так. Глядач все це відчуває. Фальшивість людина відчуває завжди.
«ТІ, ХТО БЕРЕ УЧАСТЬ В РОСІЙСЬКИХ ТОК-ШОУ, ПОТРАПЛЯЮТЬ В ЛЕЩАТА ЇХНЬОЇ ПРОПАГАНДИ»
— До речі, російське телебачення побудовано саме за принципом псевдооб’єктивності. Вони запрошують наших «експертів» як сторону вдаваної дискусії.
— Навіть ті, хто гадає, що може донести на російському телебаченні власну думку та переконати їх в чомусь, насправді потрапляють в їхній формат, в їхні лещата пропаганди. Стверджую, що всі наші українські учасники російських ток-шоу отримують грошову винагороду. Я не хочу бути там декорацією і тому, вибачте, посилаю їх. Тому не треба ховатись за намаганням щось там комусь донести. Все це є поїздка за довгим російським рублем. У Росії немає ні вух, ні очей, ні мозку, які здатні сприймати українську точку зору. Цього не буде ніколи. Для Росії дуже важливо показати всьому світу, що там начебто номінально існує плюралістична журналістика.
— Згадавши про новий політичний сезон, не можна не згадати і про те, що в топових телеканалах досить очевидно відбулось переформатування власників у бік проросійських сил. Як ви оцінюєте цю небезпеку для України на інформаційному фронті?
— Підкреслю, що журналістика в Україні — це професія, яка не належить професіоналам. Банком має завідувати банкір. Стоматологією — стоматолог. Але власниками журналістики не є журналісти. Це просто олігархи, які підпорядкували собі певні медіаресурси. І це дуже небезпечно, адже йдеться про певну месійну суть нашої професії. Але ми собі не належимо, і це сталося ще до нашого покоління журналістів. Тоді власниками медіа ставали або політики, або ті гравці, що мали на меті займатися не медіабізнесом, а капіталізацією своїх впливів. На жаль, я не маю зараз жодних рецептів для порятунку цієї ситуації. Український медіаринок уже на старті збудований на хибних засадах. Нам доводиться працювати в гноївці. І тут кожен для себе обирає власну роль. Але на моє переконання, самим власникам вигідно мати вільне ЗМІ. Це підвищує його капіталізацію, адже в тому числі підвищує довіру. І тут журналістам та редакторам треба мати силу волі і стійкість позиції, щоб доносити власникам медіа цей постулат. Дексредитований ЗМІ-канал зрештою не можливо буде вигідно продати.
Зараз український медіабізнес базується на віддзеркаленні російського медіабізнесу. Наші більш-менш успішні медіа стали калькою від російських. Вони мають матрицю російського телебачення, яке базує свою діяльність на картинці. А це домінація картинки над змістом. На жаль, ми є країною картинки, а не сенсів. Тому й вибори у нас є апофеозом візуальної реклами. Ми є країною візуальності, і це на жаль дуже вдало накладається на російську матрицю. Західне телебачення зовсім інше. Вони досить убогіші за наші в плані картинки, але вони інформативні. У нас за рідкокристалічними плазмами в студіях губиться сенс. Звичайно, що Росія використає весь пул інформаційних каналів, які у неї доступні на виборах в Україні. І буде це робити далі. Конкретні українські канали будуть задіяні на повне розмивання українського спектра. Тому я розцінюю майбутні вибори як найбільший удар по україноцентризму нашої країни.
— Коли в в українському ефірі під тим чи іншим камуфляжем з’являються проросійські пропагандисти або «всепропальщики», то їхня палітра «зради» досить ясна. Тим не менше, як ви оцінюєте ситуацію, коли нам підсовують начебто патріотичні речі, але які містять в собі явну ознаку атаки на нашу державність?
— Зараз нам будуть намагатись нав’язати проросійського кандидата. І їх є кілька. Саме тому буде множитись риторика повернення до дореволюційності до 2014 року. Це повернення у так звану стабільність, де відмотується плівка назад. І тут є велика небезпека.
«КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ ПРАВО НА БОЙКОТ»
— Питання суто як до ведучого ток-шоу. Як ви ставитесь до свого глядача чисто психологічно?
— Я не збираюсь його жаліти. Кожна людина має право на бойкот. Але людина досить є пасивним споживачем. Соціологія говорить про те, що певна кількість українців не довіряють ЗМІ. Але що з того, що вони не довіряють, якщо все одно слухають? Все це породжує відсутність попиту на альтернативу. Людям потрібен примітизований контент. Це проблема, і тому з цією аудиторією треба розмовляти і її виховувати.
— Тим не менше, наскільки журналістика сама відповідальна за спотворення цієї системи координат?
— Вибачте, але я проклинаю кожного свого колегу, який з цим грав останні 20 років. Зазначу, що я над собою провів дуже непросту ревізію. Я теж як студент потрапив у журналістику зі своїми оманами. Все це я пройшов, але це був органічний пошук себе. Проте мисляча людина завжди шукає істину. І це найголовніше.
«У НАС Є КАТАСТРОФІЧНА СИТУАЦІЯ З ПОБУДОВОЮ ДЕРЖАВИ»
— Хочу звернутись до дуже суперечливих і дуже проблематичних питань щодо оцінки позиції стосовно українців, які розділені навпіл на сході України. Де у журналіста тут має бути межа, щоб не стати на позиції банального провокатора?
— Я до кінця цього сам не відчуваю. Я є провокатор «слиновиділення» для того, щоб люди здоровим чином реагували на інформаційні виклики. Це, на мою думку, необхідно для травлення важкої національної їжі, яку нам важко перетравити примітивними засобами. У нас є катастрофічна ситуація з побудовою держави. Люди досі цього не можуть усвідомити. Але на все це треба дивитись прямо. За п’ять років ми дійшли до Берліна, а зараз стоїмо на місці. Чи це не є приводом до обурення? Я би хотів докластися до кращого «травлення» цих досить важливих і болючих моментів. Я на себе беру роль озвучувати різні й максимально болючі моменти нашого життя. Нам не потрібна «ура-патріотична» риторика, яка нічого не вирішує. Нам потрібні більш глибинні й більш фундаментальні відповіді на питання. Не треба засинати над прірвою. Нам потрібен аналітичний скальпель. Інакше журналістика піде шляхом «нє нашим, нє вашим». Я розумію, що в моїх виступах інколи емоційність досить показова і домінуюча. Але, вибачте, я не самодур, і в моїй поведінці є своя логіка. Треба стимулювати людей до пошуку та відповідальності. Ми більш ніж 25 років займались симуляцією державності. Зараз ми розплачуємось за своє небажання приймати рішення.
— Тоді ще одне запитання — 80 років сповнилося Леоніду Кучмі. І знову ж таки, ми згадуємо вбитого Георгія Гонгадзе. Як ви поставились до реакції деяких журналістів, які під час ювілею Кучми почали озвучувати йому оди? Все ж таки, можливо, варто нашим журналістам знайти свій кодекс честі? Особливо згадуючи вбитого Георгія Гонгадзе.
— Я з жахом спостерігав за тим, як славословили Кучму, який є архітектором зла в Україні. Він збудував і благословив на довгі роки злочинну систему олігархату. Це його творіння, і за це, на мою думку, йому ніколи не буде прощення. Коли я читав оди журналістів Кучмі, то не міг усвідомити, що сталося з цими людьми. Вони ж начебто притомні. Ми не можемо забути все те, що залишилось на плівках Мельниченка. Ми не можемо забути плювок у всю журналістську спільноту. Та реакція журналістів є показником стадії хвороби. Але ми маємо бути виваженими. Історія з Кучмою — це є вирок всьому суспільству. Безкарність автора оліхархату породжує всі наші нинішні пороки.
