Юрій Макаров, Віталій Портников, Ольга Герасим’юк, Володимир Войтенко, Остап Дроздов... Більше 100 підписів відомих журналістів, кореспондентів, головних редакторів і просто студентів, громадських активістів, небайдужих зібрало звернення учасників круглого столу в редакції газети «День» разом з однодумцями, які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа». Ним ми рішуче підтримали рішення Європарламенту від 23 листопада 2016 року щодо протидії російській пропаганді й висловили нерозуміння позиції керівництва Національної спілки журналістів України, яке вважає за можливе брати участь у спільних проектах (під егідою ОБСЄ) разом із працівниками російських державних ЗМІ, які віднесені Європарламентом до пропагандистських ресурсів, прикриваючись необхідністю пошуку шляхів до «примирення» та «порозуміння», а також — «засудження мови ворожнечі» (Більше див. у тексті «Чи є «національний характер» у Національної спілки журналістів?», «День», №230-231 від 16 грудня ц.р.). Круглий стіл у «Дні», публікація матеріалу за його результатами і звернення викликали справжній резонанс. Отримавши численні відгуки і коментарі від колег, ми продовжуємо тему питання адекватності існуючих медіаплатформ потребам України в умовах інформаційної війни і усвідомлення принципів, що мають об’єднувати медіа.
МАЛЮНОК ВІДОМОГО КАРИКАТУРИСТА ВІКТОРА БОГОРАДА ДО ТЕКСТУ «ЧИ Є «НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР» У НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ЖУРНАЛІСТІВ?» («ДЕНЬ», №230-231 ВІД 16 ГРУДНЯ Ц.Р.) АКТИВНО ПОШИРЮЄТЬСЯ В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ, АДЖЕ ТОНКО ПЕРЕДАЄ МЕТАФОРИЧНЕ БАЧЕННЯ «МИРНИХ» ДИСКУСІЙ НСЖУ ТА СЖР ПІД ЕГІДОЮ ОБСЄ
Чи готове медіасередовище до відвертої розмови та пошуку спільних сенсів у країні, проти якої ведеться «гібридна війна» з використанням «інформаційних військ» агресора? Чи назріла потреба якісно нової медіаплатформи? На яких принципах і засадах вона повинна існувати? Провідні журналісти і медіаексперти висловили свою думку щодо звернення, ініційованого газетою «День». Нагадаємо, воно відкрите для підписання — кожен може висловити підтримку і заявили свою позицію.
«АГРЕСІЯ РФ УНЕМОЖЛИВИЛА БУДЬ-ЯКІ «ДРУЖНІ ДІАЛОГИ»
Олег БАТУРIН, журналіст херсонської обласної газети «Новий День», член НСЖУ:
— «День» порушив дуже важливу тему. Звісно, будь-який журналіст передусім повинен дотримуватися професійних стандартів у подачі інформації. Але військова агресія Російської Федерації проти України фактично унеможливила й зробила вкрай небезпечною роботу журналістів на українській території — в Криму та окупованій частині Донецької і Луганської областей. Збирання і підготовка достовірної інформації, написання репортажів, намагання дізнатися різні точки зору, якщо дивитися на це виключно з погляду журналістських стандартів, стало у вказаних регіонах неможливо вже майже три роки тому. В таких умовах вести будь-які «дружні діалоги» з російською Спілкою журналістів або з будь-якими іншими державними або навколодержавними інституціями країни-агресора я вважаю неприйнятним.
Водночас не вважаю їх абсолютно неможливими. Проте тут важливо розставити пріоритети. Передусім НСЖУ мала б порушувати питання щодо небезпеки, якої вже завдала і продовжує завдавати російська агресія не лише українським громадянам — жителям окупованих територій, а й передусім професійній журналістській спільноті. Про десятки і сотні затриманих у Криму і «ЛДНР» журналістів, про численні спроби перешкоджати їм у їхній професійній діяльності. Про намагання зробити все, аби будь-яка достовірна інформація про життя на окупованих землях ніколи не стала відомою суспільству.
Мені невідомо нічого про публічні спроби російської Спілки журналістів порушити ці питання перед своїм керівництвом або хоча б у внутрішньоросійському медіатоваристві. А без цього говорити про якусь приналежність їх до журналістської спільноти і про можливість проведення з ними якихось перемовин у форматі круглих столів або «дружніх бесід», на мою думку, може лише сліпа людина або той, хто, ховаючись за (навколо) журналістською личиною, намагається проговорювати свої антиукраїнські погляди та під виглядом журналістики грати на російському боці в інформаційній війні проти Української держави.
Поки українські журналісти не матимуть можливості безперешкодно пересуватися українськими територіями і готувати матеріали з Криму, Донецька, Луганська і поки Росія не понесе повної матеріальної відповідальності за всю заподіяну шкоду на окупованих ними землях, вести будь-які перемовини на правах «братів», колег і друзів із представниками російських структур — тією ж Спілкою журналістів — вважаю неприйнятним.
«ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ФРОНТ МАЄ БУТИ ЄДИНИМ І КОНЦЕНТРОВАНИМ»
Юліана ЛАВРИШ, кандидат наук із соціальних комунікацій, викладач кафедри нових медій факультету журналістики ЛНУ імені Iвана Франка, релігійний журналіст:
— Підтримую ініціативу газети і журналістської медіаспільноти, а також долучаюся до цієї позиції. Гадаю, сьогодні передусім потрібно виробити спільні орієнтири для протидії інформаційній пропаганді. Журналістський фронт як ніколи має бути єдиним і концентрованим, без цього ми не отримаємо бажаної перемоги на сході, зрештою, без цього буде даремною жертва наших військових. Вважаю, сьогодні ми маємо не лише виробити внутрішню програму дій для відкриття справжньої України для українців, а також подумати над моделлю презентації себе у світових медіа, організувавши подібний потужний мовник до Russia Today. Ця комунікаційна стратегія не має бути засобом «протиотрути», мовляв, вони зливають на нас бруд, а ми їм відповідаємо тим самим. Ні, це ЗМІ мало б бути механізмом розстановки правдивих і чесних орієнтирів, бо ми, українці, маємо чим пишатись і про що розповідати світові. Інша справа, що нам зазвичай більше подобається бути меншовартісними й відчувати себе жертвою. Революція Гідності та події, які відбуваються на сході, є точкою неповернення до попереднього стану, минулих думок і стереотипів!
«НАМ БРАКУЄ ПРОФЕСІЙНОГО ДІАЛОГУ»
Оксана РОМАНЮК, виконавча директорка Iнституту масової інформації:
— На мою думку, сталося велике непорозуміння. Назва проекту НСЖУ і СЖР «Две страны — одна профессия» викликає бурю емоцій і неприйняття, і коли було обговорення, ми теж ставили запитання щодо її коректності. Але філософія назви йшла стосовно тих російських журналістів, котрі залишаються ними, а не пропагандистами. І в Росії є ті люди, які дивляться на процеси з нашої точки зору, поділяють нашу картину світу. Важко всім одразу пояснити, що малося на увазі. Дуже шкода, що українська медіаспільнота поділилася. Впевнена, що і Спілка журналістів, і газета «День» поділяють професійні стандарти журналістики, етичні питання, і я би хотіла, щоб був започаткований професійний непублічний діалог для початку і в його рамках з’ясували б «точки дотику». Переконана, що члени НСЖУ поділяють патріотичну позицію. Щодо проектів офісу ОБСЄ — ми як Інститут масової інформації висловили свою критичну думку щодо звіту про свободу слова цієї організації й надіслали відповідного листа до ОБСЄ. Нам уже відповіли, що він є не аналітичним, а збіркою всіх заяв, які виходили від ОБСЄ протягом року. Звісно, в нас виникають запитання щодо того, що у звіт було включено випадки Шувалова, Столярової, кейс Щетініна, що до звіту по Україні був включений Крим — але Україна не може нести відповідальності за те, що відбувається в Криму, адже це зона російської окупаційної влади. Вони висловили готовність нас почути і якось модифікувати документ, ведемо діалог з цього приводу. На міжнародній арені ОБСЄ мають вагу, і нам варто поєднувати зусилля і обговорювати спільну позицію, доносити її максимально конструктивно.
Мені здається, що журналістам варто зараз солідаризуватися не навколо політичних питань чи оцінок, а навколо професійних стандартів і якостей журналістських матеріалів. Для мене це зараз основне, тому що я бачу, що коїться в медіапросторі, якість і продуктивність матеріалів за останні два роки впала. Зросла кількість «джинси», і я не бачу на це жодної реакції медіаспільноти. Об’єднуватися не навколо критики, а навколо питань виконання стандартів точності, протистояння фейкам, інформаційній грамотності, наприклад, не посилатися на російські новини. Нам бракує професійного діалогу. І саме професійність є, зокрема, лінією захисту від гібридної війни, інформаційних атак.
«ІНСТИТУТ РЕПУТАЦІЇ» НІХТО НЕ СКАСОВУВАВ»
Галина БАБIЙ, заступник директора Радіо «Промінь», авторка, продюсер і ведуча програм, ведуча авторської програми «Мистецькі історії» на UA:Перший:
— Я не відношу себе до журналістів і не є членом НСЖУ. Я — людина, яка пропагує в медіа культуру. Від самого початку гуманітарної катастрофи — гібридної війни Росії проти України — уважно стежила за тим, як ведуть себе в цій ситуації митці. Намагалася публічно їх не осуджувати, але для мене великі майстри музичного виконавства, великі майстри літератури чи живопису з РФ фактично перестали існувати. Тобто я їх викреслила з поля зору професійної діяльності, адже вони грубо підтримали війну проти України, визнали анексію Криму, зрештою — підписували листи, що схвалювали агресію їхньої країни проти нашої, зокрема на Донбасі. Я розумію, що без підтримки таких людей, як Співаков, Башмет, Табаков та інших, світову культуру можна назвати неповною. Також чудово усвідомлюю, що вони в театрі чи в філармонії своєю творчістю могли б прикрасити будь-яку програму... Але як людині, що керується моральними принципами, для мене важливим є такий шляхетний вчинок — як акт неподання руки певним персонам за їхні вчинки. Інститут репутації ніхто не скасовував. Якщо ми будемо йти на компроміс зі своєю совістю — це буде неправильно. Перш ніж спілкуватися з митцями, я намагалася з’ясовувати їхнє ставлення до ситуації, що склалася, хто підписував ці шизофренічні листи підтримки агресії, а вже потім робила з нами матеріали. Розумієте, вони підтримали, а відтак — взяли співвідповідальність за агресію. Тому я підтримала звернення «Дня»...
Щодо ситуації із НСЖУ, то, безумовно, кожен вирішує для себе межу власного компромісу. Цю спілку можна спробувати зрозуміти лише з того орієнтиру, що вони мають «хороший приклад» у державі. У нас навіть на найвищому рівні представники влади співпрацюють із країною-агресором, торгують, мають вузько особисті зацікавленості в дружбі з РФ. У такої безпринципової чиновницької армії — може бути така журналістика.
«ЦЕ — ПОТУРАННЯ АГРЕСИВНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ»
Володимир ВОЙТЕНКО, кінокритик, ведучий авторської телепрограми «Аргумент-Кіно» (канал «1+1»):
— Я не є членом Національної спілки журналістів України, але важко не зауважити очевидні речі — співпраця з представниками російських державних ЗМІ є неприйнятною для ЗМІ українських, звісно, якщо ці українські ЗМІ не ставлять собі за мету леґітимізацію анексії Росією частини нашої суверенної території та потурання агресивній політиці Росії проти України, власне, потурання підступно розв’язаній війні проти України й, зокрема, проти європейського вибору українців. Це настільки очевидні речі, що їх важко притомним чином інакше коментувати й інтерпретувати. Усвідомлена співпраця з окупантом, а російські державні ЗМІ вочевидь є аванґардною зброєю в гібридній війні Росії, що шириться після України й на інші країни Східної та Центральної Європи, є щонайменше аморальною у всіх значеннях цього слова. Якщо ж подібних елементарних речей керівні люди не усвідомлюють, не розуміють, то вони не на своєму місці.
Тому моя думка і позиція щодо цього цілком солідарні зі зверненням учасників круглого столу в редакції газети «День» разом із однодумцями, які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа».
«ІНСТИТУЦІЙНА СПІВПРАЦЯ З РОСІЄЮ — ОЗНАКА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»
Юрій МАКАРОВ, оглядач, колумніст «Українського тижня»:
— Визначаю для себе три головних пункти. Перше, я не вірю в солідарність українських журналістів. Немає для цього передумов. Їх не об’єднують спільні інтереси та принципи, крім інтересів власників медіа. І, на жаль, окремих людей, які усвідомлюють покладену на них соціальну відповідальність як носіїв певних компетенцій, критично мало, всіх їх можна перелічити на пальцях, і знаємо їхні імена тому, що вони добре роблять свою роботу. Журналістика має бути відповідальною і, якщо можна, «несуєтною», ставити правду у пріоритет і мету.
Друге. Я вважаю в принципі неприйнятним інституційне спілкування та співробітництво з Росією. У кожного або майже кожного з нас є якісь знайомі, друзі, родичі, і припинити контакти з тими людьми, якими ми могли б навіть пишатися, було б абсолютно неправильним — це класичне «мракобєсіє». Скрізь є нормальні, світлі люди. Колись був такий мем, як «хороший немец». Так-от, хороші росіяни так само є. Але те, що стосується російських інституцій, — вони порочні за самою своєю суттю, тож підтримувати стосунки, навіть опосередковано, з якимись російськими структурами — я вважаю негідним, непристойним. На мою думку, це ознака безвідповідальності.
Третє. Коли ми схоплюємо деякі європейські «гасла» стосовно пошуків діалогу, уникання hate speech — це намагання сподобатися західним грантодавцям чи це навіювання, мода? Це — абсолютно неприйнятна річ конкретно для нашої ситуації. Ми маємо справу з однозначним злом, і трактувати треба відповідно — без ухилянь. Люди, які виросли в умовах абсолютної особистої безпеки, осягнути нашу сітку координат не здатні.
«ТУТ НЕМАЄ ПРО ЩО ДИСКУТУВАТИ»
Олена ТАРАНЕНКО, завідувачка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса:
— Створення солідарної медіаплатформи, як на мене, є не просто актуальним завданням, а навіть трохи запізнілою відповіддю на виклик часу. Світоглядну роль журналістики, її «націєтворчу місію», на якій наголошує Лариса Івшина, сьогодні не можна ні заперечувати, ні недооцінювати. Саме як створення системи координат, не як пропагандистські дороговкази. Тут важливо бачити різницю і не кидатися від однієї крайності до іншої, бо світ простих зручних істин, категорично впертий у власній правоті, — то і є світ пропаганди, а втратити професію журналіста, переродити журналістику на пропаганду ніхто з нас не хоче.
Для мене пропонована медіаплатформа — це саме дискусійний простір вільного фахового спілкування на патріотичних засадах. Бо є речі дискусійні, а є певні світоглядні засади, що не обговорюються, ті, на яких ґрунтуються базові людські цінності. Наприклад, я не повністю поділяю думку колег щодо непотрібності, ба навіть небезпечності, обговорення проблеми мови ворожнечі. Така проблема існує, як на мене, в нашому суспільстві, наприклад, щодо внутрішньо переміщених осіб. Плекання стереотипів ворожнечі є загрозою для нас, українців, ізсередини, загрозою єдності нації. І від руйнівної ненависті, так само як від «пропагандизації» нашої журналістики, ми маємо захищати власне себе, бачити тут ризики й небезпеку для себе, українців. Такі питання я б, наприклад, хотіла обговорити з колегами саме в форматі дискусії. Але щодо міфічних питань про те, як захистити росіян від наших «впливів», як не образити ворога, називаючи його ворогом тощо, — думаю, тут немає про що дискутувати. Як і про те, чи одна у нас з російськими журналістами професія. Для мене вони зовсім різні, й нерозуміння різниці між журналістикою та пропагандою може призвести до небезпечного розмивання меж у власній діяльності.
«ПРОБЛЕМА УКРАЇНОЦЕНТРИЗМУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ АКТУАЛІЗОВАНА»
Микола ЛАЗАРОВИЧ, доктор політичних наук, професор Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України; учасник бойових дій Російсько-української війни:
– Важко не погодитися з основними тезами виступу головного редактора газети «День» пані Лариси Iвшиної про те, що українська журналістика повинна бути: а) фактором націєтворення; б) мати власну суб’єктність. Ці два чинники могли б стати запобіжниками, які убезпечать нашу журналістику від виходу за межі україноцентричного поля. Безвідносно до того, хто прагнутиме звести її на манівці — влада, колабораціоністи чи зовнішній ворог, яким є Росія.
Сьогодні проблема україноцентризму вітчизняної журналістики актуалізована, як безпосередньою Російсько-українською війною, так і її гібридно-інформаційними компонентами. Важливо усвідомити, що серед ідеологічних основ російської аґресії проти України — діяльність Російської православної церкви та підтримувана російськими владною і церковною елітами концепція «русского міра» — неоімперська псевдорелігійна геополітична технологія, що слугує для виправдання експансіоністської політики Росії. «Русскоміровська» ідея, на думку академіка НАН України В. Горбуліна, є відверто нацистською й шовіністичною, тому її слід так само заборонити на міжнародному рівні, як свого часу заборонили нацизм.
Але ідею «русского міра» привозять в Україну не лише на російських танках і в «гумконвоях». Ця пошесть проникає до нас із Росії у вигляді преси, радіо-, кіно- і телепродукції, «культреґерів», співаючих і мовлячих заробітчан, соціальних мереж тощо. У зв’язку з цим, варто звернути увагу медіаспільноти на кількох важливих для суспільства маркерах.
По-перше, в Україні триває не АТО, а російсько-українська війна. Адже поняття «АТО» за визначенням перетворює більшу частину громадян країни у пасивних глядачів, «війна» — дає усвідомлення єдності суспільства, розуміння того, що всі українці мають об’єднатися заради перемоги над ворогом України — Росією. Зрозуміло, що українському народові ця війна непотрібна, але ми змушені захищати свої родини, свою Батьківщину, своє майбутнє.
По-друге, ті місцеві мешканці ОРДЛО, які воюють проти Збройних сил України, підпадають під визначення колаборантів, а не сепаратистів, позаяк допомагають зовнішньому аґресорові. Загалом усі військові на території ОРДЛО є російськими, оскільки підпорядковуються російському командуванню. Щоправда, одна частина їх — це регулярні війська Збройних сил РФ, інша — терористичні, куди належать як громадяни Росії, так і місцеві колаборанти, котрих очолюють командири (від батальйону й вище) з числа російських регулярних військ.
По-третє, в Україні часто критикують В. Путіна, Кремль, рідше — Росію. Але поза критикою фактично залишають російський народ, мабуть, керуючись настановою «нема поганих народів, є погані люди». Проте, якщо ми не усвідомимо, що Російсько-українська війна стала можливою завдяки мовчазній згоді, а інколи й прямому спонуканню та повальній підтримці росіянами дій президента В. Путіна і його команди (у жовтні 2015 р. ця підтримка становила 89,9%), — Україна приречена. Бо після закінчення цієї трагедії всю вину спишуть на Кремль і знову почнеться «дружба», яку, з одного боку, ініціюватимуть перефарбовані «русскоміровці», щоб додушити Україну в своїх обіймах, з іншого — українська олігархія, ласа на «московські пряники». А далі буде те, що вже було в нашій історії, але по новому колу.
По-четверте, важливим маркером у боротьбі з ідеєю «русского міра» може стати український правопис. Російські імена, прізвища, населені пункти тощо слід писати в російській транскрипції, наприклад: Ніколай, а не Микола; Трубєцкой, а не Трубецький; Смолєнск, а не Смоленськ. Також важливо розуміти різницю в написанні термінів «руський» та «русскій». Термін «руський» є синонімом терміну «український», а термін «русскій» – «російський», «московитський». Тому правильно писати: «Руська правда», «русскій мір».
По-п’яте, головний висновок з історії українсько-російських відносин полягає в тому, що росіянам не можна вірити за жодних обставин.
ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»
«КЕРІВНІ ОРГАНИ СПІЛКИ ФАКТИЧНО ПІДМІНЯЄ СОБОЮ ПЕРШИЙ СЕКРЕТАР»
Тетяна КОТЮЖИНСЬКА, головний юристконсульт НСЖУ, президент Асоціації медіа-юристів України:
— Я призупиняю свою участь в роботі керівних органів НСЖУ: правлінні і секретаріаті Національної спілки журналістів України до відновлення ними діяльності відповідно до законодавства та Статуту НСЖУ або до чергового з`їзду НСЖУ.
Тривалий час я сподівалась, що проблеми Спілки можна буде обговорити і вирішити всередині Спілки, але наразі очевидно, що керівні органи Спілки фактично підміняє собою перший секретар НСЖУ, який ніколи не обирався керівником Спілки, а мав виконувати виключно технічні функції з забезпечення діяльності керівних органів та апарату НСЖУ. Я вважаю, що керівні органи НСЖУ бездіють або свідомо порушують Статут НСЖУ, зокрема легітимізуючи рішення 13-го позачергового з`їзду. Наприклад, сьогоднішнє засідання правління, обраного на 13-му позачерговому з`їзді не повноважне приймати рішення, оскільки рішення з`їзду набувають чинності лише після внесення змін до ЄДР (відповідно до статті 10 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», статті 10 ЗУ «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»), тобто після перевірки прийнятих рішень на відповідність законодавству і Статуту. Для того, щоб поставити крапку у спірних питаннях, мною подано позов до суду про визнання позачергового з`їзду та прийнятих ним рішень недійсним. Значить досліджувати питання організації та проведення з`їздів будемо в суді.
Тривалий час я сподівалась, що ревізійну комісію зацікавить питання непрозорості фінансових рішень. Наприклад, продаж автомобіля Спілки за 12тисяч грн., при ринковій вартості 6-7 тисяч доларів США, тобто мінімально 150 тисяч грн., при балансовій1 вартості автомобіля 112 тисяч грн.. Машина продана 4 листопада 2016 року без будь-яких публічних оголошень про продаж, в належному стані, зараз оформлена у Вінниці, але експлуатується в Києві. Наступний дозвіл на реалізацію майна Спілки – акцій ТОВ УНІАН – було надано першому секретарю НСЖУ при умові їх продажу за 200 тисяч грн. Ці кошти на рахунок НСЖУ не надходили. Тільки після оприлюднення мною у листопаді факту про звільнення (чи відстрочки) оплати за оренду офісу ВГО «Український журналістський фонд», ними було здійснено оплату за попередні місяці.
Мені важко зрозуміти подвійні стандарти у критиці участі секретарів НСЖУ в інших ГО. Так, секретарів Валерія Горобця, Олександра Бухтатого, Тетяну Котюжинську кілька членів правління вимагали виключити зі складу керівних органів, але вони ж спокійно сприймають роботу в керівних органах інших ГО: Федерації роботодавців, ВГО «Український журналістський фонд», Асоціація регіональних журналістів «Медіа професіонал» першого секретаря Томіленко С.
І останній аргумент. Міжнародною діяльністю НСЖУ з 2014 року одноосібно займається Сергій Томіленко, який без рішень правління чи секретаріату сам бере участь у міжнародних зустрічах, сам визначає склад делегацій, сам підписує документи від імені НСЖУ. Останнє рішення правління з питань міжнародної діяльності було у 2014 році щодо неприпустимості проведення конференції ЄФЖ в Москві. З того часу маємо діалог, який, як з`ясувалося проходив під гаслом «Две страны – ОДНА ПРОФЕССИЯ», про що рішення НСЖУ ніколи не приймалося.
