Щира образа наших телевізійників, яка прочиталася між рядків їхнього міні-інтерв'ю Юлії Мостовій в останньому номері «Зеркала недели» («Главное — маневры», «ЗН», №30), що передвиборний штаб Леоніда Кучми знехтував ними на користь «другосортних» московських іміджмейкерів — це, як на мене, симптоми тих хвороб, на які давно хворіють і наша політика, і наша культура, і наша журналістика. Одну з цих хвороб — якраз напередодні, так співпало — досить точно зафіксував Андрій Квятковський у фейлетоні «Київська журналістика на канапі психоаналітика. Свідомі українці — водночас... підсвідомі «москалі» (журнал «ПіК» , №15). Андрій Квятковський точний у передачі властивого багатьом українцям відчуття неексклюзивності нашої дійсності (чи все ж таки нашого сприйняття ї ї ?), епігонства, вторинності щодо співтовариств, якi нас оточують, — скажімо, російського. І це відчуття, яке в'їлося, стало звичним, власної «секондхендності» і визначає нерідко нашу лінію поведінки. Ви уявляєте собі, щоб, наприклад, у США місцеві фахівці з паблік-рилейшнз образилися б на когось із політиків, якби той виписав собі спеців по PR з Росії чи Англії? Гадаю, що в американських професіоналів цей факт не викликав би ніякої іншої реакції, крім як швидкоплинного інтересу до якоїсь екзотики. Ми ж — парадокс! — що більш патріотично налаштовані, то більше у нас стиснуті кулачки. Так, тому є свої причини, та все ж, може, пора вже нарешті відчути себе нормальною, самодостатньою нацією (зрештою, США теж колись були англійською колонією)? Замість цього ми весь час ображаємося і чекаємо підступу, ми весь час «уболіваємо», викриваємо... Замість того, щоб пишатися, що нам, українським журналістам, брати участь у погано, бридко смердючій іміджмейкерській халтурі команди діючого Президента навіть не запропонували — звичайно ж, виключно тому, що знають наш високий професіоналізм і наші високі моральні принципи, і міру самоповаги, — ми ображаємося, що нас недооцінили! Ми весь час комплексуємо — як... істинні провінціали, нічим не відрізняючись у результаті від тих, хто верховенство чужих світів визнає апріорі.
Інше неблагополуччя діагностував опублікований «ЗН» відкритий лист тележурналістки Марії Старожицької тим, хто стоїть за виборними проектами команди Л.Кучми «Питання дня» (УТ-1) і «Насправді» («Інтер») . З одного боку, вчинок Марії гідний поваги: вона заговорила відкрито про те, про що у нас говорити не прийнято. З іншого... Старожицька повідомляє, що спочатку «Питання дня» було її авторським проектом, від якого її потім, після затвердження пілотних програм, змусили усунутися, без будь-якої морально-матеріальної компенсації. Внаслідок чого, — стверджує Марія, — «замість «рейтингової програми на злобу дня», що не залежить від виборчої кампанії, про яку говорили зі мною «ці люди», створюється млява агітка, що виляє в руслі передвиборної боротьби». Марія далі повідомляє також, що «внаслідок морально-психологічної нестиковки із замовниками» не побачили світу і проекти інших журналістів «Вікон» (ТІА «Вікна». — Н.Л. ), зачаті ними за пропозицією російських іміджмейкерів. Іншими словами, — підсумовує Марія, — українським творчим потенціалом росіяни дуже явно знехтували».
А якби не знехтували?! Я щиро вважаю, що Марія дійсно вірила, що з «цими людьми» може бути чесне співробітництво. І більш- менш чесне ТБ. Як, можливо, вірив Микола Княжицький, погоджуючись бути свого часу президентом Національної телекомпанії. І я сама, отримавши пропозицію увійти в команду «молодих реформаторів», умовляла себе тим, що, мовляв, я не буду займатися на ТБ політикою, а отже, можна і заштовхнути осоружний голос чогось там усередині кудись подалі... Нам усім дуже хочеться вірити — і чи не дуже легко ми всі погоджуємося вірити? Чи не дуже нам усім зручно — вірити — доти, доки нас, як щенят, або не викидають за непотрібністю, або методом «медяника і батога» ламають і примушують «служити» без «разговорчиков в строю», або, в кращому випадку(!), з нами-таки чинять дуже грубо (не врахувавши або наплювавши на чутливість наших душ) — і ми, скривджені, йдемо і пишемо відкриті листи, збираємо прес-конференції... А якби з нами поводилися трохи тонше?! Виправдань знайдеться маса, серед яких, між іншим, те, що треба утримувати сім'ї, елементарно заробляючи гроші, — найбільш нормальне і зрозуміле. Проблема вибору: або піти «до цих людей» — і відправити дитину в нову престижну школу, або задовольнитися звичайною, в якій немає вчителів з половини предметів, але з думкою про те, що не пішов проти своєї совісті, — насправді стоїть перед нами щогодини, і ніхто нікого не має права судити. Але не треба і пафосу, і саме тому, що все ж вибір — є. Не треба брехати хоча б собі, що ми не усвідомлюємо ціни «цим людям» і не розуміємо, на що вони здатні, і не знаємо, які методи застосовують вони заради досягнення своїх цілей... І не треба забувати, що навіть коли ми (і я в тому числі) щиро обурюємося з приводу нахабства (чергового!) президентських іміджмейкерів, які в тій самій горезвісній програмі «Насправді» заявляють, що Л.Кучма, виявляється, не веде передвиборної боротьби і взагалі все пустив на самоплив, весь у білому і пухнастому, — ми знову лукавимо. Бо нахабство — це те, що несподіване. А коли те, що відбувається, є передбачуваним і відбувається день у день, з місяця в місяць — це вже не нахабство. Це Порядок — у його оруеллівському, зрозуміло, розумінні. Або в розумінні Порядку в зоні — якщо хочете. Що і підтвердив днями (в черговий раз!) Леонід Данилович своїми кримськими заявами щодо тих кандидатів у президенти, які підписали Угоду про чесні вибори. Але особливо «круто» виглядали його, здавалося б, цілком невинні порівняно з брехнею про «бандформування» міркування про те, як будують свою передвиборну кампанію в інших країнах. «Уявіть собі, у Німеччині, під час останніх виборів, якби Герхард Шрьодер всю виборчу кампанію побудував на критиці Коля. Шрьодер просто показав, що його програма, його можливості кращі, аніж у Коля, що він може змінити ситуацію», — говорив Президент. А у нас «дехто вже втрачає всяку пристойність, коли згадують дії Президента. Мене це радує — чим більше вони будуть виходити з себе, тим більше народ буде бачити, хто вони», — підкреслив, за повідомленням Інтерфакс-Україна, глава української держави. Саме той глава — підкреслимо і ми, — який за чисельністю своїх передвиборних штабів, що спеціалізуються на виливанні бруду на своїх суперників, і за кількістю цього бруду перевершує всі мислимі межі. Саме «бруду» — бо, хоч, здається, сам Леонід Данилович не розрізнює цих понять: «бруд» і «критика» — втім, воно існує, і цю відмінність якраз наочно і ілюструють пропрезидентські ЗМІ — і небагато тих, хто їм протистоїть.
А ще, здається, за минулий тиждень так ніхто і не спростував сенсаційного (як для нормального суспільства) твердження Юлії Мостової про те, що московсько- дніпропетровська іміджмейкерська група «створена, — цитую за «Зеркалом недели» — не кимось іншим, як народним депутатом України Віктором Пінчуком. Відомо, що тріумвірат Пінчук — Деркач- старший — Деркач-молодший є колегами-конкурентами іншого штабного угруповання, яке очолює Олександр Волков і до якого входить Зиновій Кулик, котрий має певне відношення до забезпечення іміджу Президента в ЗМІ...» Це як? Штабні угрупування, іміджмейкерство на користь одного з кандидатів у президенти — Леоніда Кучми — і... голова СБУ, заступник голови РНБОУ?.. Тут навіть не варто нагадувати не тільки про Закон, а й про постійні твердження численних керівників державних органів про їхнє невтручання у виборчу кампанію. І так усе ясно.
Але чому ж у такому випадку якісь заяви непрофесійних хлопчиків у ефірі нас обурюють більше, аніж чітко заявлена і розтиражована всіма придворними телеканалами лицемірна позиція самого Президента? Аніж закриття чотирьох ТРК у Криму? І блискавичне виникнення рішення про передачу їхніх частот каналам, які контролюються владою у Києві? Чому не вибухаємо ми гнівом і коли в сусідній газеті — чергова, 20-та, 30- та перевірка податківців (санепідемстанції, пожежних тощо)? І коли витісняється з ефіру будь-яка передача, будь-яка телекомпанія, на догоду тим господарям телесвіту, які сьогодні живуть під високим заступництвом влади? Чому нас не обурює те, що було зроблено навколо каналу СТБ? А як, з яких позицій ми відреагували (чи промовчали) на факт публікації листа Мар'яни Чорної і кримінальної справи, порушеної проти Миколи Княжицького? Чому в більшості своїй ми мовчимо, коли на порушення всіх законодавчо закріплених норм передвиборної боротьби державні канали ігнорують право кандидатів на рівні можливості в наданні їм ефіру? Коли навіть оголошення одним з найбільш реальних кандидатів у президенти своєї передвиборної програми не стає для них новиною, і ця подія не потрапляє в інформаційні випуски жодного загальнонаціонального каналу, окрім «1+1»? Бо з приводу якоїсь нікому, по суті, не відомої передачі можна (безпечно) «відірватися» на славу? А ось там, де реальна (а не позерська) політика і реальний бізнес, там стільки переплетено інтересів (зокрема й наших власних), інтриг, домовленостей і позицій — що як же так, от взяти і сказати все прямо, як воно є, з точки зору інтересів більшості людей у цій країні і професійної етики. Але хто тоді візьме на себе сміливість стверджувати, що і ми самі не є спiвтворцями того Порядку, який планомірно і методично насаджується зараз у країні?
...А вразили цього телетижня кадри, де ледве стримував сльози на похоронах Анатолія Солов'яненка Іван Дзюба. І зафіксована ТБ любов до великого співака мільйонів українців. Слава Богу, ще не все справжнє і не всі справжні від нас пішли. Ну, а як їм живеться серед нас — це вже інша історія.
