Разом із загостренням воєнної ситуації на сході України упродовж останнього часу також суттєво підвищилася інформаційна агресія країни-окупанта. Дієвим інструментом знаряддя гібридної війни цього тижня став відомий у світі фотоконкурс World Press Photo, у якому взяли участь понад п’ять тисяч фотографів із 125 країн світу. Із понад 80 тисяч знімків, надісланих на конкурс, події в Україні представляють роботи лише... російського автора Валерія Мельникова. У категорії «Довгострокові проекти» перемогла серія знімків під назвою «Чорні дні України». Мельников — працівник провідної російської державної медіагрупи «МИА «Россия сегодня», до якої відносяться, зокрема, «РІА «Новости» та Міжнародна інформаційна агенція Sputnik. А події в Україні представлені ним як... громадянська війна. Разом з цим тривають утиски кримського журналіста Миколи Семени, якому на окупованому півострові на 17 лютого ц.р. визначили дату першого судового засідання. Попри зовнішні медіавиклики залишаються невиконаними чимало «домашніх завдань» внутрішньоукраїнського інформаційного простору — передовсім запуск мовлення на окупованих територіях, колотнеча довкола створення Суспільного ТБ та відчутність спільних смислових орієнтирів в час гібридної війни.
На актуальні теми медіасфери понад годину з журналістами «Дня» розмовляла перший заступник міністра інформаційної політики Еміне ДЖЕППАР.
— Що вас як успішну журналістку, громадського активіста, ведучу програм спонукало прийти на державну службу, і чи виправдались очікування?
— Останні кілька років моє життя складалося безальтернативно. Я направду важко переживала окупацію Криму, передовсім на особистісно-емоційному рівні. Знаєте, коли я зрозуміла реальність «фактору Росії» в Криму? Це був день, коли оголошували результати так званого референдуму. Дійство відбувалося у невеликій прес-залі на колишньому ОДТРК «Крим». Там зібралося чимало журналістів, які тоді були на півострові, — від Австралії до Китаю. Місця для медіа майже не було. На вузенькому проході стояв «тітушка» з камерою. До нього підходить іноземець, вибачається і просить відійти, бо не зручно знімати іншим, не можна навіть пройти... І цей російський чолов’яга з камерою в руках грубою мовою відповів: «Це вже моя земля! Не тобі мені говорити, де ставити штатив». Я засвідчила цей епізод і зрозуміла, що відбулося на моїй Батьківщині. Росія почала асоціюватися з тим брутальним, неосвіченим, нахабним, грубим мужиком...
ПЕРШИЙ ЗАСТУПНИК МІП ЕМІНЕ ДЖЕППАР НАЗВАЛА БІБЛІОТЕКУ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» MUST-HAVE ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ОЗБРОЄННЯ МЕДІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА
Знаєте, після окупації я ще рік жила в Криму. Думала, що це моя доля — пройти шлях повернення півострова разом з малою Батьківщиною. Але потім прийшло усвідомлення того, що все там стало якимсь чужим, неживим, без подиху свободи... Ми започатковували з Володимиром Притулою проект «Крим. Реалії». І вірили, що йому дадуть нормально працювати. Потім посилилися репресії на півострові. Тому з чоловіком прийняли рішення, що переїжджаємо до столиці. У 2015 році в Києві я шукала себе... Приходило ще більше усвідомлення, що без особистісної участі нічого не зміниться. Сергій Костинський, член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України, який був радником Юрія Стеця, запропонував спробувати себе радником міністра інформаційної політики з питань Криму. Півроку роботи, і міністр пропонує мені обійняту посаду свого заступника. Так, ми багато зробили, вивели тему Криму на вищий рівень, виробили контент, який підхопило МЗС, журналісти... Я знаю, що такі посади часто стають елементом політичних торгів. У моєму випадку це було не так. Я себе вважаю технократом, людиною, яка прагне створювати. Так, у системі державного управління, яка складалася роками, це важко. Влада — це не панацея від усіх хвороб. Це скоріше інструмент. Якщо у людини хворіє один орган — ниє все тіло. Важко в таких умовах працювати. Мустафа Джемілєв закликає нас самим виборювати власне майбутнє. Тому я прийняла рішення працювати в міністерстві і я продовжуватиму цей шлях на інформаційному полі.
Я намагаюся нести Крим в уряд.
— На Чонгарі днями завершили зведення телевежі. Анонсується, що мовлення з неї на Крим і прикордонні райони Херсонської області розпочнеться вже цього місяця. Як можете охарактеризувати інформаційну присутність України на окупованих територіях?
— У березні 2014 року українських ЗМІ у Криму фактично не залишилося. Сьогодні у кримчан є доступ до українських медіа або через супутник, або через інтернет. Інший момент — чи є запит на український контент? Якщо є, то який? Скільки відсотків людей у Криму готові споживати інформацію з українських медіа? Ми робимо певні дослідження, але в окупації це важко. Зараз МІП розробляє стратегію інформаційної реінтеграції, намагатимемося наприкінці березня її представити. Хочемо вивчити три ключові аудиторі — Україна, світ та Крим. На півострові — найбільш чуттєва аудиторія. Треба зрозуміти, як сьогодні розмовляти з кримчанами, щоб вони не відчували себе забутими з боку України. А саме це хоче довести російська пропаганда. Дослідити, який саме у них запит. За нашою інформацією, 20% аудиторії — це лояльні до України люди, здебільшого українці та кримські татари.
Щодо телевеж. Для мене це успішна історія. Пригадайте, вежу на Карачуні зводили два роки, а на Чонгарі — за два місяці. З державними інституціями в цьому напрямку працювати важко, але результат є. МІП на сході планує встановити ще дві нові вежі. Очікуємо, що сигнал діставатиме до окупованої території, зокрема до Луганська. Розумієте, питання відновлення мовлення — це питання інфраструктури. Навіть до окупації на Донбасі було багато «білях плям». Зараз на Чонгарі мовлять дві радіостанції — Перший канал українського радіо і «Майдан-ФМ». Ми перевіряли — північ Криму сигнал накриває, аж до Сімферополя. Наприкінці травня дамо сигнал радіо «Крим. Реалії» і «Херсон-ФМ». У планах — встановити телевізійний мультиплекс, щоб розвивати телемовлення.
— 13 лютого стали відомі переможці конкурсу World Press Photo. Цього року найпрестижнішу у світі щорічну премію для фотожурналістів вручали ушістдесяте. У категорії «Довгострокові проекти» переможцем став Валерій Мельников. На фото — обстріли Донецька, відповідні текстівки. Престижний конкурс став інструментом гібридної війни?
— Напевно, наші фотокореспонденти теж подавали свої роботи. Але не пройшли... Ми не знаємо, які інструменти задіяла Росія, щоб просунути саме ці фотографії для перемоги. Мені здається, що Україна не мусить діяти так само. Якщо аналізувати Росію, сьогодні жертви кремлівської пропаганди №1 — це самі ж громадяни Російської Федерації. Інформаційні операції — це технології, які працюють на зміну свідомості людини і на те, щоб людина не мала критичного мислення взагалі. Тобто в короткостроковій перспективі це дійсно класно працює. Єдність у суспільстві, критики влади немає, довіра до Кремля там на рівні 100%, мовляв, «Путін — наше все». Це дає чудовий результат зараз. А в достроковій перспективі — це суспільство приречених. Це суспільство без критичного мислення. Чого від них через 10 років очікувати?
— І знову виникає запитання, якщо подивитися на цей фотоконкурс в іншому ключі. У «Дні» нещодавно вийшло інтерв’ю з Оксаною Пахльовською та Галиною Аккерман, професорки, відомі інтелектуали Західної Європи. І вони кажуть про те, що Україні не вистачає пропозитивного лобіювання, адвокації своєї позиції в інформаційному просторі Європи. Що для цього робить Мінінформполітики?
— Щодо інституційних речей, то це запуск Мультимедійної платформи іномовлення України, яка сьогодні, направду, не зовсім конкурентна. Але треба дивитися в майбутнє. Ми сьогодні робимо все, щоб врешті-решт ця платформа стала якісною і могла представляти та просувати інтереси України. Інший момент — концептуальні речі. Як ми ідентифікуємо Україну? Які меседжі про Україну комунікуємо? Тобто це не просто країна, яка сьогодні з простягнутою рукою вештається Європою, це країна з традиціями, країна, яка сьогодні виборює європейське майбутнє... І ці меседжі буде доносити іномовлення.
Також важливою є система комунікації держави — хто за що відповідає. Минулого року ми представляли концепцію популяризації України. Донедавна цим всім займалося переважно Міністерство закордонних справ, частково це досі їх компетенція — передовсім публічна дипломатія, просування інтересів держави за її межами. Є Мінекономіки, яке туристичну сферу вважає своєю компетенцією. І нашому міністерству доводиться зараз не те, щоб штовхатися, а шукати свою компетенцію в цій темі. Вона ще не є в активній практиці. Є документ, є план дій, який розроблений на базі цієї концепції і який зараз «гуляє» по Кабміну на узгодження різних міністерств.
— Ми згадували словосполучення «російська пропаганда», «інформаційна агресія». Цікава ваша відповідь на таке запитання. У кінці минулого року у «Дні» відбувся круглий стіл з відомими журналістами, медіаекспертами. Його учасники разом з однодумцями об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа» і рішуче підтримали рішення Європарламенту від 23 листопада 2016 року щодо протидії російській пропаганді. Паралельно висловили нерозуміння позиції керівництва НСЖУ, яке вважає за можливе брати участь разом із працівниками російських ЗМІ у спільних проектах (під егідою ОБСЄ), прикриваючись необхідністю пошуку шляхів до «примирення» та «порозуміння», а також «засудження мови ворожнечі». Це звернення вже підписали понад 150 колег, зокрема Ольга Герасим’юк, Віталій Портніков, Юрій Макаров, Лариса Івшина... Чи знайомі з нашою ініціативою?
— Я тут радше прокоментую не як заступник міністра, а як колишній журналіст. Я абсолютно не вірю в будь-яку дружбу з пропагандистськими російськими ЗМІ. Я точно знаю, що сьогодні вільної журналістики в Росії немає. Всі ці союзи, псевдоліберальні платформи залежних-незалежних, інших ЗМІ в Росії — це інструмент впровадження чіткої медійної політики проти України. Тому в будь-які форуми, де нас намагаються «подружити», я не вірю. Мені теж здається, що є певний «рубікон».
Однак тут є певний момент. Україна зараз під дуже пильним оком міжнародної спільноти, яка вважає, що нам допомагає. Для цивілізованого світу свобода слова — це сакральна річ. Тому, певно, вони і намагаються проявляти ініціативи в цьому напрямку. Але треба розуміти, що Європа не переживає те, що ми сьогодні з вами переживаємо. Тобто ми у пеклі інформаційної війни. Сьогодні це лише починає їх стосуватися. Подивіться на ріст популізму, на результати виборів у Європі, на згортання демократії... Українські журналісти, та ж наша спілка, повинні стати платформою і сказати, що дивіться, ми є тест-майданчиком. Давайте разом протидіяти інформаційній агресії.
— В Україні де-юре стартувало багатостраждальне суспільне мовлення. На вашу думку, чому так довго тягнувся цей процес в країні, де в принципі здавалося, що суспільний мовник міг задати якісну планку для дискусії?
— А чому ми живемо в країні, де з’являється президент Янукович? З’являється прем’єр Азаров? Певно, був суспільний запит... на таку владу. І за таких умов казати про запуск Суспільного, перепрошую, було не комільфо. Єдине скажу, що дійсно це вже незворотній процес. Я не вірю в те, що суспільний мовник не буде запущений в Україні. Десь півроку тому Гройсман дав доручення міністру Стецю долучитися до цього процесу. Коли він включився у процес, прийшло розуміння, що там було все занадто серйозно запущено, ми зі свого боку зробили все можливе, щоб полегшити цей процес. Дійсно провели швидко всі реєстраційні рішення. Реєстрація ПАТ НСТУ — це фактично вже перемога. Наразі виглядає так, що запуск суспільного мовлення — це вже не відповідальності держави. Свою участь вона виконала. Обрано Наглядову раду, голову Наглядової ради... Чекаємо на результати відкритого конкурсу. І — вперед.
— Яким ви вважаєте ідеальне суспільне мовлення? Що там повинно бути передусім?
— Суспільний мовник — це можливість робити суспільний контент без впливу держави. І робити це об’єктивно та якісно. Мені здається, що суспільний мовник має бути таким фронтлайнером і відображати всі сучасні тенденції, які є в країні. Якщо казати про цінності. Інформаційна система американської безпеки в чому полягає? Держава не втручається. Наприклад, брати Голлівуд як концерн. На ціннісному рівні була домовленість між суспільством і державою, що саме пропагує Голлівуд. І сьогодні ми розуміємо, що це найкращий інструмент. Мені здається, що наш суспільний мовник дійсно може бути задавачем, не тільки відображати тенденції, а й задавати темп, бо він не гнатиметься за рейтингами, за жовтизною.
— Які основні пріоритети роботи МІП ви можете назвати?
— Наприкінці року ми виписували свій наратив, чим будемо займатися наступного року. Визначили чотири ключові напрями. Перше — однозначно це тема інформаційної реінтеграції окупованих територій (Крим, Донбас) на базі тих документів, які вже представили. Тобто ми вже в процесі реалізації тих документів в практичній площині. Крим, Донбас — два напрямки: відновлення мовлення — це інфраструктурні речі; і комунікаційні кампанії для того, щоб згуртовувати українське суспільство, суспільство на окупованих територіях і світ навколо тих подій, які у нас в Україні. Друге — це система інформаційної безпеки. Рік тому при міністерстві була розроблена Доктрина інформаційної безпеки на замовлення РНБО. Вона зараз на підписі в Адміністрації Президента. Ми очікуємо, що цей документ стане основою того, як ми будемо рухатися далі, бо він фіксує систему стратегічних комунікацій. Третє — система StratCom. Це те, що впроваджується вперше в Україні, такого ніколи не було. І розуміння, що таке StratCom, в нашому суспільстві ніколи не було. На рівні держави воно зафіксовано в річному плані дій між НАТО і Україною. Працюватимемо над створенням системи стратегічної комунікації на рівні держави, коли суспільство чує державу, держава чує суспільство, коли є систематизований меседж від уряду. Не секрет, якщо сьогодні взяти два десятки міністерств і проаналізувати роботи їхніх прес-служб, то побачимо, що вони інформують не про діяльність галузі, а лише піарять міністра. Буквально кожен його рух. Прес-служба навіть іноді не може збагнути компетенцію міністерства, щоб писати про це. Система StratCom — сучасний виклик. Ми беремо для себе за приклад британську модель. У нас було розроблено кілька документів із впровадження урядових комунікацій.
Тобто інформаційна безпека, стратегічні комунікації, навіть, я б сказала, інформаційний суверенітет, тут і безпекові моменти, і питання боротьби з пропагандою; система StratCom, реінтеграція і просування іміджу України.
