Оскільки минулий телетиждень був пройнятий футбольним ентузіазмом, то деякі телеканали зуміли відвернутися від обридлої політики, приділяючи левову частку своєї уваги чемпіонату в Південній Африці. Але політика ніяк не бажала відпускати телебачення зі своїх міцних обіймів.
НЕ ЛИШЕ НЕ РОСІЯ, А Й НЕ ФРАНЦІЯ
Зокрема, ми побачили в Україні російський телеримейк десятирічної давності, який у наших сусідів називався «Суперечка господарських суб’єктів». І якщо в Росії жертвами такої «суперечки» виявилися канали НТВ і ТБ-6, то в Україні — «5 канал» і TBі. Схема була та ж сама: мовляв, ніякої політики, чистий бізнес і не менш чисте рішення суду про вилучення частот мовлення. Справді, навіщо зв’язуватися поштучно з окремими журналістами, коли можна вивести з гри, маргіналізувати весь канал?
Щоправда, в усій цій нинішній українській історії зі свободою слова є один суттєвий момент. Тим, хто намагається запровадити цензуру, значно спрощують завдання самі журналісти...
Ось про це і йшлося на «Шустер — LIVE», де основними фігурантами виступали шеф СБУ Валерій Хорошковський, власник «5 каналу» Петро Порошенко і головний редактор TBі Микола Княжицький. Дискусія була надзвичайно цікавою через внутрішній драматизм і наявність реального, не вигаданого (як це часто буває в різноманітних ток-шоу на нашому ТБ) конфлікту, персоніфіковане учасниками дійство. На шефа СБУ відразу ж вилився потік звинувачень. Йому поставили в провину поєднання посади керівника спецслужби з членством у Вищій раді юстиції та з володінням значним медіа-ресурсом. Але поступово з’ясувалося, що дуже близький до істини, як мені здалося, Петро Порошенко, який заявив, що в обговорюваній ситуації йдеться зовсім не про економічні інтереси господарських суб’єктів, а про політичний інтерес знищити свободу слова. Сумно, що нова влада в Україні так сліпо, по-рабськи копіює російський досвід боротьби з незалежними ЗМІ.
Валерій Хорошковський, попри тяжкі звинувачення на його адресу, демонстрував готовність вести чесну й цивілізовану дискусію. Це викликало захват у Савіка Шустера, який не забув заявити, що колишній шеф СБУ не приходив до студії, а нинішній — ось він, стоїть перед вами. Здається, Шустер щось плутає, Валентин Наливайченко ніколи не відмовлявся від спілкування з пресою.
Відбиваючись від претензій щодо згортання свободи слова, Валерій Хорошковський навів приклад Франції, де в мережі нібито не можна виступати під псевдонімом (ніком), а лише під своїм власним ім’ям. Знавці інтернету, яких в Україні сьогодні мільйони, втім, легко зможуть перевірити істинність цього твердження і зробити власні висновки.
Хоча, звісно, Україна не лише не Росія, а й не Франція. У сталих традиційних демократіях, коли люди з покоління в покоління впевнені в перспективах громадянської та особистої свободи, окремі обмеження, як то необхідність назвати свою електронну пошту під час реєстрації на якомусь сайті, не сприймаються як сигнал до тотального наступу на права громадян.
Історія України набагато сумніша, ніж історія Франції, що не пережила епопеї НК-ГПУ-НКВС-МДБ-КДБ, не знала Гулагу і масового переслідування та викорінення будь-якого інакомислення. У шкільні роки автора цих рядків директор навчального закладу у своєму кабінеті проводила задушевну виховну бесіду з вашим покірним слугою на предмет його вільнодумних проявів. Зокрема, вона розповіла, як у неї на малій батьківщині на виборчій дільниці якась людина в кабінці для голосування написала на бюлетені щось критичне на адресу партії та уряду. «Через кілька років його знайшли аж на Камчатці», — зі священним жахом повідала мені директор, яка явно піклувалася про моє благо і розповіла цю історію, аби в мене не було ілюзій щодо «соціалістичної демократії» та не вклепався в неприємну ситуацію.
Ми — не Франція. У нас інше минуле (та й сьогодення), ми дуже часто обпікалися, тому маємо право на особливу підозрілість, коли йдеться про можливі обмеження свободи слова, думки та їхнього публічного висловлення. Саме тому на деяких сайтах, де нещодавно запровадили обов’язкову реєстрацію всіх учасників обговорень на форумах, відразу в кілька разів впала активність читачів. У нашому суспільстві слід виходити з презумпції провини влади щодо прав людини. Українці вистраждали свободу і тому можуть собі дозволити, більше того, зобов’язані бути недовірливими навіть тоді, коли йдеться лише про потенційні зазіхання на їхні права. А щодо зловживань свободою на користь антидержавної діяльності, що теж в Україні має місце, то для боротьби з цією небезпекою необхідне спеціальне законодавство, зрозуміло, таке, що не залишалося б лише на папері, як, наприклад, відповідальність за сепаратизм.
АНАФЕМА ВІД ПРОРОСІЙСЬКОЇ ТРІАДИ
У Євгена Кисельова на «Інтері» обговорювали наполегливе прохання Московського патріарха Кирила (Гундяєва) перейменувати вулицю Івана Мазепи в Києві. І за минулої нашої влади в Москві з українським суверенітетом рахувалися не дуже, а тепер і зовсім ігнорують. Узагалі-то ситуація скандальна. До приходу до влади Партії регіонів до такого не доходило.
Кисельов запросив обговорювати цей сюжет відомого Олеся Бузину, нардепа Юрія Болдирєва від ПР і представника Затуліна в Україні Володимира Корнілова. Їм на розтерзання кинули політтехнолога БЮТ Олега Медведєва і народного депупата від НУ-НС Лілію Григорович. Проросійська тріада справдила очікування. Нардеп Болдирєв «викривав» гетьмана Мазепу. Ось, наприклад, одне з екзотичних звинувачень: мовляв, Мазепа вступив у союз із лютеранином (шведським королем Карлом ХII). Керуючись подібною логікою, потрібно було піддати церковному прокляттю й самого Петра, який вступав у ході Північної війни в союз із лютеранами та католиками одночасно.
Тим часом церковній анафемі піддають лише осіб, які скоїли злочин проти віри (ідолопоклонство, єресь, блюзнірство тощо), але ніяк не проти держави й кримінального законодавства. Політичний характер церковного прокляття, оголошеного Іванові Мазепі церквою, абсолютно залежною від царя-деспота Петра I, організатора явно єретичного та блюзнірського «всешутейшего собора», абсолютно очевидний. Навіть для анафеми Льву Толстому було значно більше формальних підстав. Лев Миколайович виступив із особливим етичним ученням («толстовка»), яке суперечило ученню церкви і трактувалося нею як єресь. Зокрема, Л. Толстой активно підтримував рух «духоборів», які виступали за «одухотворення віри, що омертвіла в православ’ї». «Духобори» повністю порвали з православ’ям. Лев Толстой на гонорар за роман «Воскресение» зафрахтував два пароплави, на яких єретики подалися до Канади для заснування там своїх поселень. А в нас у Києві є площа Толстого, може, теж перейменувати, все-таки єретик?
А щодо Мазепи, то український народ чітко висловив своє до нього ставлення в знаменитій сентенції: «Від Богдана до Івана не було гетьмана», де Богдан — Хмельницький, а Іван — Мазепа. Хоча були все-таки помітні гетьмани, але український народ найвидатнішими визнав цих двох. Утім, це думка для нинішньої влади не має жодного значення, головне, що в Москві скажуть... Ось те, що там скажуть, і буде оголошене істиною в останній інстанції.
Дещо здивувала присутність на цьому псевдоісторичному шабаші доктора політичних наук Владислава Гриневича, дуже авторитетного історика й гідної людини. За всю програму йому дали не більше п’яти хвилин на виступ, та й то москволюбива тріада постійно його перебивала. Чи потрібно шанованим ученим своєю присутністю освячувати подібні зборища, де повноцінно висловитися експертові все одно не дозволять, але як «весільного генерала» використають для легітимізації сумнівних тез?
АБИ УКРАЇНОЮ Й НЕ ПАХЛО...
У контексті проблематики свободи слова, що стала в нас останніми місяцями дуже актуальною, вражаючі повідомлення прозвучали зі славного міста Севастополя. Місцеве партійно-регіональне начальство звернулося до Києва із закликом зняти з посади керівника телерадіокомпанії Військово-Морських сил України «Бриз» Мирослава Мамчака. Заслуговує на особливу увагу формулювання — «за український націоналізм». Давно вже в незалежній Україні за такий «гріх» не переслідували. ТРК «Бриз» за всі роки свого існування була єдиною структурою, що працювала в телерадіоефірі Севастополя, яка послідовно відстоювала національні інтереси України, виступала за розвиток українського військового флоту, знайомила жителів міста з українською культурою та історією. Але в моєму рідному місті, де найпечерніший російський шовінізм проходить за розрядом «інтернаціоналізму», будь-яка публічно висловлена симпатія до України, а вже тим паче наполегливий захист її прав та інтересів, державної та національної гідності сприймається саме як український націоналізм (до речі, сучасний Оксфордський політичний словник трактує націоналізм як політичну програму, побудовану на відчутті патріотизму, і не більше того).
ТРК «Бриз» давала можливість хоча б інколи сказати добре слово про Україну. Тепер патріотична частина населення Севастополя (а вона не настільки мала, як видається деяким некомпетентним у цьому журналістам і політикам) може втратити останню можливість бути присутнім в інформаційному просторі міста.
Після кадрових змін на ТРК «Бриз» Севастополь стане набагато дальшим від України. А проросійській владі в Севастополі краще б звернутися не до Києва, а до Москви з пропозицією заборонити друкарні Чорноморського флоту Російської Федерації видавати в Севастополі два десятки злісно-антиукраїнських газет. Утім, пропаганда українофобії в цих панів ніколи вадою не вважалася. На жаль, Україна дедалі більше стає країною, де патріотизм навіть на рівні почуття розцінюється як набагато тяжчий злочин, аніж сепаратизм і антидержавна діяльність.
Хочу нагадати слова екс-президента Російської Федерації В. Путіна, коли він представляв кандидата на цю посаду Д. Медведєва: «Дмитро Анатолійович Медведєв, як і я, російський націоналіст у хорошому значенні цього слова». Вони переконані в тому, що хороше значення може бути лише в їхнього власного націоналізму, а в усіх інших — тільки погане. Зручна позиція, нічого не скажеш. Саме з такої позиції й виступає севастопольська влада, яка прагне ще більше, до кінця зачистити інформаційний простір міста. Мабуть, бажають «вичавити» з харківської капітуляції все, що можливо, аби Україною в Севастополі навіть і не пахло. Ідеологічна інквізиція у дії.
«СИЛЬНА РУКА» ЗНЕСИЛІЛА
Дуже тривожними були повідомлення російських телеканалів. І не лише для росіян, а й для нас.
На Далекому Сході озброєне повстанське угруповання вчинило напад на міліційну дільницю, а невдовзі було знищене в швидкоплинному бою з російським спецназом. Неподалік від Пермі інше озброєне угруповання напало на райвідділ МВС. Такий самий напад одночасно з цим стався в Новгороді. Це вже не Північний Кавказ, це, як то кажуть, російська Росія. І це вже не чеченці, інгуші чи аварці, це вже росіяни... Це вже партизанська війна. Повстанці в Примор’ї мотивували свою боротьбу протестом проти міліційного терору, від якого повсюдно страждають прості росіяни. Звертає на себе увагу масове співчуття жителів Далекого Сходу до повстанців, на багатьох стінах будинків з’явилися написи: «Парни — молодцы!» Раніше регулярний відстріл співробітників МВС, прокуратури та ФСБ мав місце лише на Кавказі. Нині — не лише...
RenTV дав дуже вражаюче інтерв’ю з батьком загиблого повстанського командира на прізвище Савченко. Той повідомив, що кілька років тому в міліції забили до смерті його першого сина, а тепер ось загинув і другий. Батько сказав, що він і сам готовий взятися за зброю.
Виникають запитання. Що ж це за «сильна рука», якщо вона не має сили навести лад у власних силових структурах, у власному МВС, райвідділи та управління якого дедалі більше перетворюються на катівні, де мучать росіян? Що ж це за така «вертикаль» влади? І чи варто нинішній владі в Україні так бездумно наслідувати російських політиків? Так, у Росії «забетонували» весь політичний та інформаційний простір, повністю закупорили казан, не даючи виходити парі, і казан, звичайно, почав вибухати. Як казав колишній демократичний мер Владивостока Віктор Черепков, якби в людей була можливість звернутися до суду, до прокуратури зі скаргою на свавілля міліції і якби в них був реальний шанс у законному порядку покарати злочинців у міліцейській формі, то хіба пішли б вони в ліс зі зброєю? Якщо людей позбавляють права на свободу слова, на мітинги, пікети й демонстрації, якщо намагаються надіти намордник на вільну пресу, то залишають лише одну можливість — стріляти і підривати. Людей штучно заганяють у криваве болото екстремізму.
Між іншим, коли в XIX столітті внаслідок замаху загинув президент США, російська революційно-терористична організація «Народна воля» засудила це вбивство і заявила, що якби в Росії були такі ж самі політичні свободи, як у США, вона ніколи не стала б на шлях терору. До речі, народовольці вимагали мало: конституції, припинення поліцейського свавілля, загального виборчого права, свободи преси, автономії для України й Кавказу. Дай Боже, аби влада нинішньої України зробила належні висновки з того, що відбувається сьогодні в Росії, аби не довелося вчитися на власному гіркому досвіді... Краще гучні крики громадян під урядовими будівлями, ніж тихі постріли. Це чудово розуміють у демократичних країнах. До цього розуміння потрібно прийти щонайшвидше й нам. І тут зовсім не зайвою була б робота журналістики. Бо коли (за висловом М. Горбачова) «процес піде», то зупинити його буде вкрай складно.
