Це Шрінагар, столиця індійського штату Джамму і Кашмір. Три жінки несуть овочі. Можливо, прямують на базар або, навпаки, із закупів. Вочевидь, так само носили їхні матері, бабусі, прабабусі. Ставили на голову отакі кошики — які, здається, і не кожний чоловік підніме — і несли їх разом із усім тягарем свого небагатого існування. Робили це з дитинства до глибокої старості. Початок цієї процесії губиться у часі.
Навряд чи вони переймаються щодо цього. Сприймають це як факт, щоденну необхідну рутину. Як долю.
Ймовірно, їхні доньки або онучки змінять це. Знайдуть кращий спосіб заробітку або кращих чоловіків. Хоча, звісно, там, де війна не припиняється ні на мить уже більш ніж півстоліття — Джамму і Кашмір є спірною територією між Пакистаном та Індією, — вибороти собі гідне життя надзвичайно важко.
А ми, звісно, живемо не так, для нас це далека екзотика. Правда, якщо придивитися, у кожного тут, у наші мирні дні, теж є свій кошик. Любимо на це поскаржитись, причому вагу й сусідів по подорожі здебільшого вибираємо самі. Важливіше те, чи, бува, не звалюємо свого кошика на чужу голову. Ми такі, ми можемо — несвідомо чи навіть із найкращими намірами. Особливо коли не бачимо тих, хто може від того постраждати. Упокорена людина — невибагливе, практично безкоштовне знаряддя для чужих заробітків, скарг, обов’язків. Із ледащих голів на безвідмовні — це є всюди, і найгірше, коли перші панують над другими. Так може тривати століттями.
Справедливість — у тому, що навіть найбезвідмовніша голова певної миті здатна задуматися.
