Дозволю собі де в чому не погодитися з шановним колегою Вадимом Лубчаком, який у ґрунтовній статті «Прибуток — понад усе? або Чому українські телеканали закликають помилувати російських акторів» («День», №39-40 від 4-5 березня ц.р.) виклав і проаналізував позицію низки найбільших медіа-груп України («українськими» я б їх не назвав) щодо повернення російської телепродукції на наші телеекрани. Позиція ця справді цинічна й зрадницька. Гонитва за прибутком і небажання витрачатися на виробництво справді вітчизняного продукту? Так. Небажання думати («фюрер думає за нас», у даному разі — кремлівський), натомість бажання заповнювати сітку мовлення мотлохом, зважаючи тільки на гроші? Так. Підкуп Росією (читай — ФСБ) керівників ряду телеканалів України? Ймовірно, що так. Але це ще не все. Можливо, це навіть не головне, принаймні, для декого з персонажів, яких описує Вадим Лубчак, і тих телемагнатів, позицію яких озвучують ці персонажі.
Справа в тому, що переважній частині олігархів України та їхній обслузі (зокрема й із числа телеменеджерів) глибоко чужа українська культура (як, власне, і будь-яка інша, крім звичної російсько-радянської). Втім, найбільш «просунуті» з них здатні профінансувати концерт Пола Маккартні в Києві чи створити такий собі центр сучасної культури, де виставлятимуть смердючі й напіврозкладені коров’ячі трупи та щось подібне, — але чи чули ви, щоб ці «просунуті» вкладали кошти в розвиток українського малярства, кіно чи театру? Не фольклорно-етнографічних, зрозуміло, а модерних і постмодерних? А якщо раптом хтось щось і вкладе, то хіба що в такі мистецькі твори, які свідомо чи підсвідомо мавпують останню московську моду...
Ця настанова невід’ємно пов’язана з іншою. Для олігархів України нинішні процеси довершення формування української нації смертельно небезпечні, бо така нація за своєю суттю є спільнотою вільних громадян. А чи сумісні вільні громадяни та олігархічний лад? Риторичне запитання, чи не так? Отож цілі Путіна та зазначених олігархів України суттєво збігаються в тому, щоб не допустити довершення формування української нації навколо відповідного етнічного ядра на ґрунті відновленої традиції ще козацьких часів, коли ідея вольності приваблює й інтегрує до числа «щирих українців» чимало осіб іноетнічного походження. Війна з Росією зайвий раз засвідчує відновлення цієї традиції — але що ж робитимуть олігархи, коли хоча б 90% громадян України відкинуть геть імперсько-російські цінності, позбудуться комплексів меншовартості та об’єднаються у творенні вільної культури у вільній країні? При цьому мова не буде тут єдиним визначальним чинником — он у Леоніда Кисельова більшість віршів написана російською, але за змістом, інтонацією та ще чимось невловимим це вірші українського поета...
Так чи інакше, видається, що певна частина власників і менеджменту олігархічних телеканалів України свідомо прагне «опустити» українців (власне, українських громадян як таких) чи хоча б їхню значну частину у донаціональний стан. Тому їм і потрібні російські телесеріали та стрічки з життя чи то «нашої спільної столиці», чи то російської провінції. А також із «нашої спільної історії», про яку говорить не лише Путін, а й Ходорковський (до речі, ми ще наплачемося з імперськими амбіціями російських лібералів, але це інша тема...). Ба більше: доходить навіть до пропаганди сталінізму — як-от у недавно знову показаному телеканалом ICTV серіалі «Син батька народів», який оповідає про долю Василя Сталіна і де організатора геноциду українського народу Йосипа Сталіна показано зі значно більшою симпатією, ніж Микиту Хрущова, який провів бодай непослідовну, але десталінізацію...
Що ж, Путін і його команда послідовні. У самій Росії ресталінізація останні 16 років триває на повну — і досягла визначних успіхів. Так, за даними недавнього опитування, проведеного незалежним «Левада-Центром» (тому ми можемо вважати ці дані достовірними), число росіян, які симпатизують «вождеві народів» і схвалюють його політику, буквально щороку зростає. Нині більш ніж третина опитаних переконана, що правильною оцінкою діяльності Сталіна буде такий варіант відповіді в анкеті: «Какие бы ошибки и пороки ни приписывались Сталину, самое важное, что под его руководством наш народ вышел победителем в Великой Отечественной войне». Інакше кажучи, хоч скільки десятків мільйонів знищив би сталінський режим, скільки сам «найвизначніший полководець усіх часів» поклав би на полях боїв, посилаючи своїми безглуздими наказами солдатів на смерть, головне — що «ми перемогли». Не важливо, що не «наш народ», а Об’єднані Нації, не важлива ціна цієї перемоги — режим Сталіна, а відтак і режим Путіна (хоч які б злочини чинив і планував учинити останній), цим легітимізується, а росіяни залишаються у донаціональному стані, на рівні біомаси, відданої не своїй країні та її свободі, а черговому «великому вождеві».
Отож зрозуміло, чого в Росії держава (читай — Кремль і Луб’янка) прямими та непрямими — через номінально приватні структури — шляхами вкладають величезні гроші у кіновиробництво та телепродукцію. Зрозуміло, чого в Інтернеті легко (і безплатно!) можна знайти всі художні та «документальні» фільми й серіали російського виробництва (якщо й не геть усі, то ті, що можна визначити терміном «приховано-пропагандистські»). Зрозуміло і те, чому Росія прагне нав’язати свою продукцію телеканалам України і чому на це йде менеджмент багатьох цих каналів та їхні власники. Незрозумілою в цьому є позиція багатьох структур нашої влади, бо не лише Держкіно та Міністерство культури мають протистояти російській пропаганді, хоч яких форм вона б набувала. Бо ж якщо дехто в Україні — навіть якщо це будуть найгрошовитіші персонажі — через свої інтереси виступає союзником Путіна, то чинити з ним слід так, як чинять на війні, нехай і «гібридній».
