Уже за тиждень в Україні відбудуться меморіальні дні вшанування жертв Голодомору. Згадуючи про мільйони жертв однієї з найбільших катастроф в історії України — Голодомору, ми переживаємо ще один драматичний етап історії — війну на сході країни, окупацію Криму та частини Донбасу... Тисячі поранених і загиблих, півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб, холод, голод і життя під обстрілами на лінії розмежування — такою залишається реальність нинішньої України. Щодня ворог обстрілює українські землі, у медіа повідомляють кількість поранених і загиблих. За іменем кожного захисника — долі цілих родин: діти, дружини, матері й батьки стають сиротами. На тлі загострення ситуації на сході незасвоєні уроки історії та політичного популізму стають для країни новим викликом. Тому сьогодні особливої ваги набуває головний принцип Премії імені Джеймса Мейса — громадянська позиція. Журналісти і публіцисти, для яких слова «честь», «гідність», «патріотизм», «позиція» є основними в житті й професії, стали серйозним чинником у «гібридній війні», яку проти нас розв’язав Кремль і основним елементом якої залишається інформаційна агресія та пропаганда.
Щороку практично одночасно із вшануванням жертв Голодомору «День» присуджує Премію «За громадянську позицію в галузі публіцистики» імені Джеймса Мейса. Премія, заснована головним редактором газети Ларисою Івшиною, спрямована відзначити тих, хто сприяє утвердженню історичної пам’яті народу, його національної самосвідомості й самобутності, визнанню Голодомору 1932 — 1933 років геноцидом проти українців. Цього року відзнака публіциста року вручатиметься вже удев’яте! У попередні роки лауреатами Премії стали відомі публіцисти й автори «Дня»: Ігор ЛОСЄВ (2009), Ігор СЮНДЮКОВ (2010), Сергій ГРАБОВСЬКИЙ (2011), Олександр ПАЛІЙ (2012), Петро КРАЛЮК та Володимир БОЙКО (2013), Валентин ТОРБА (2014), Іван КАПСАМУН (2015), Сергій ТРИМБАЧ (2016).
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
— Сьогодні в журналістиці та публіцистиці важливо заявляти громадянську позицію. Централістична модель побудови відносин держави та громадян в Україні зазнала поразки. Жодне угруповання не володіє монополією на донесення своєї точки зору на події, що розгортаються, відповідно є можливість вибору та співставлення інформації. Такі обставини сприяють закріпленню свободи. Але суспільні процеси — це не вимикач світла, вони дуже інерційні. Відповідно звичка мислити вертикально нікуди не поділася. Вона розпалася на множину складових, у кожній з яких можна побачити впізнаванні риси нещодавнього минулого. Тому не варто тішити себе ілюзіями, що здобуті цінності невідворотні й можна дозволити собі неприйнятні раніше компроміси в публіцистиці. Приклад сусідньої Польщі, політичні процеси, які там розгортаються, є приводом для доволі тривожних думок для України. Власне, ми маємо справу з постійною дискусією, успіх в якій залежить від особистої відповідальності кожного учасника, — каже історик, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса Володимир БОЙКО. — Премія Джеймса Мейса — це не лише досягнення в публіцистиці як такій. Вона підкреслює здатність автора бути громадянином, його готовність порушувати незручні теми, говорити речі, які поки що не сприймає більшість, ризикувати бути незрозумілим (але хтось має бути першим), відповідно — здатність жертвувати заради того, в що віриш. Сам Джеймс Мейс ніколи не допускав компромісів для себе, але він жив і працював за обставин, коли вимушений був іти на компроміси з зовнішнім оточенням. Це була свого роду плата за можливість писати й публікувати те, що він вважав за важливе. При цьому жодна людина, яка з ним спілкувалася, не мала сумнівів щодо його переконань та оцінок — він звик говорити прямо, демонстрував відкритий стиль спілкування, ніби закликаючи співрозмовників: роби, як я, тоді країна зміниться на краще.
— Виявляти громадянську позицію в журналістиці і публіцистиці важливо завжди, за будь-якої політичної погоди, — вважає Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик, лауреат Премії ім. Джеймса Мейса 2016 року. — Хоча б тому, що це є сутністю професії. Публіцистика і полягає у публікації, обнародуванні своєї точки зору на суспільно значущі явища, ті, якими живе країна. Нині це зустрічається рідко. Куди частіше нам пропонуються тарганячі забіги, або ж півнячі бої, головна мета яких — відволікти увагу від справді важливих, життєво важливих проблем. З ранку до вечора по кількох телеканалах безугавно тріскотять так звані політологи, ім’я яким легіон. В їхніх очах миготять суми гонорарів, призначені олігархами. Це очі, підняті від корита... Політичні тваринки, такі залежні від грошенят.
На жаль, мусимо констатувати: коли що й змінили, по-справжньому, події 2013—2014 років, то тільки це — залежність від грошових мішків. Ми живемо у феодальному суспільстві, де є «вища каста», феодали, поставлені поза законом, поза впливу громади. Які можуть убивати і ґвалтувати, красти мільярдні суми й нічого — відкупляться. Які розбещують саме громадянське суспільство, перетворюючи його, через своїх «агентів впливу», на щось ялове, мляве і нерішуче. Звісно, обставини визначають необхідність постановки театралізованих вистав, які щодня обдаровують нас оповіддю про «тріумф демократії», — та й більше, бачиться, нічого.
Премія імені Джеймса Мейса, наскільки я розумію, і полягає в тому, щоб стимулювати, заохочувати вільну, не покріпачену думку, вільних людей. Сам Мейс і був такою людиною поклавши своє життя на досягнення мети, ніяк не прив’язаної до якихось корисливих інтересів. Його приклад доводить просту річ: революція гідності можлива тільки за умови, коли її лідерами є вільні люди. А чи були, і є, вільними провідники нинішніх перемін в Україні — риторичне питання. На жаль.
* * *
Ім’я лауреата Премії імені Джеймса Мейса-2017 стане відомим уже за тиждень, 24 листопада, — дізнайтеся його першими на сайті газети «День» і наших сторінках у соціальних мережах.
