ЕЛЕКТРОННІ КРИЛА ОЛІМПІАД
Сьогодні організація Олімпійських ігор без урахування роботи телебачення просто неможлива. І не випадково в анкеті Міжнародного Олімпійського Комітету (МОК), адресованій місту, яке висуває свою кандидатуру на проведення Олімпіади, одним iз перших стоїть запитання: «Чи є у вас технічні можливості для трансляції Ігор по ТБ, або чи будуть вони у вашому розпорядженні до початку змагань?»
Олімпійський дебют ТБ припадає на 1936 рік. Тоді Ігри проходили у столиці Третього рейху Берліні. Присутність на них телекамер ідеологи фашизму пов’язували з престижем німецької науки та техніки, а також бажанням отримати політичні дивіденди. На момент проведення Олімпіади-1936 Телевізійне акціонерне товариство Німеччини мало у своєму розпорядженні три телекамери з установкою позастудійної дії, до речі, однією з телекамер керував майбутній творець кольорової системи PAL Вальтер Брух. Цікава й така деталь: саме до Ігор 1936 року за ініціативою німецького спортсмена Карла Дима було започатковано церемонію Олімпійського вогню.
Друга світова війна (1939—1945) в історії олімпізму залишила лише порядкові номери чергових Ігор, які так і не відбулися: XII (1940 р.) та XIII (1944 p.). До речі, Японія, яка мала 1940 p. проводити в Токіо Олімпіаду, серйозно готувалася до трансляції змагань.
Загалом малопомітними в біографії світового ТБ промайнули й трансляції з наступних трьох Олімпіад: у Лондоні (1948), у Гельсінкі (1952) та в Мельбурні (1956). Телевізорів у населення ще було мало, обсяги спортивного мовлення незначні, технічні можливості ТБ досить обмежені.
Протягом же наступного міжолімпійського циклу у світі сталися грандіозні зміни, зокрема в царині космонавтики, електроніки й ТБ. У жовтні 1957 p. було запущено перший у світі радянський штучний супутник Землі (ШСЗ), і розпочалася інтенсивна робота по використанню космічних апаратів для зв’язку й ТБ. Водночас наддалекі кабельні телемагістралі зв’язали між собою не лише сусідні країни, а й різні континенти (зокрема Європу з Америкою). І коли настав час римської Олімпіади (1960), прямі репортажі зі спортивних арен «вічного міста» прийшли на «домашні екрани» багатьох країн світу, в тому числі й до осель українців.
1962 pоку ТБ вступило в космічну еру: відбулася перша передача за допомогою «ретранслятора в піднебессі». А ще через два роки, у зв’язку з Олімпіадою в Токіо, ТБ «підкорило» Тихий океан. Зникла остання перепона, яка заважала перетворенню всього світу на гігантський телевізійний стадіон, а прихильників спорту різних континентів — на єдиний всепланетний клуб телевболівальників. Токійські Ігри перебували під недремним оком ста телекамер, шість iз яких уперше давали кольорову картинку. Починаючи з Олімпіади в Токіо, йде активне зростання обсягів технічних засобів, задіяних для трансляції Ігор, збільшується кількість національних телекомпаній, які готують і транслюють програми з олімпійських змагань. Завдяки супутниковим системам зв’язку старти в Мехіко (1968) побачили близько мільярда людей на трьох континентах (в Америці, Європі та в Азії). Саме в мексиканській столиці було здійснено першу спробу створення єдиної олімпійської телепрограми, яка б задовольняла запити прихильників спорту всього світу. Водночас саме з Мехіко деякі найбільші телекомпанії світу почали передавати додатково спеціальні (унілатеральні) програми для вболівальників своїх країн iз тих видів спорту, які в земляків викликали найбільший інтерес.
Мюнхенська Олімпіада-1972 ознаменувалася ескалацією технічних можливостей ТБ. Трансляція на весь світ здійснювалася за допомогою трьох ШСЗ геостаціонарного базування. Тож, якщо стадіон у Мюнхені вміщав 70 тисяч болільників, то біля «домашніх екранів» того року збиралися на олімпійські телепередачі одночасно більше мільярда телеглядачів.
Проте не слід гадати, що організація телетрансляцій з Олімпіад завжди була ідеальною. Траплялися й прикрі прорахунки. Так, під час Ігор 1976 р. у Монреалі канадська радіотелевізійна корпорація Сі-Бі-Сі створила дев’ять міжнародних каналів подачі звуку й зображення. Але цього виявилося замало, щоб задовольнити потреби ефірних організацій тих країн, які прагнули вести прямі репортажі за межі Північноамериканського континенту.
Не дорахувалися сотень мільйонів потенційних телевболівальників і наступні дві Олімпіади — московська (1980) та лос-анджелеська (1984). Проте зовсім не через технологічні чи організаційно-програмні недоліки. З цим якраз усе було гаразд. Причини ж у іншому. Кінець 70-х — початок 80-х років був позначений різким ускладненням міжнародного стану в умовах «холодної війни» й загострення ідеологічного протистояння у світі. Як вияв протесту США та їхніх союзників проти введення Радянським Союзом у грудні 1979 р. військ до Афганістану Національні Олімпійські Комітети (НОКи) країн «розвиненої демократії» оголосили бойкот московської Олімпіади. Стосовно наступної Олімпіади, яка 1984 р. проходила в американському місті Лос-Анджелес, СРСР і країни соцтабору (за винятком «ренегатської» Румунії) застосували тактику «зворотного бойкоту», відмовивши своїм спортсменам вийти на найпрестижніші старти. Постраждали й телеглядачі: адже телерадіоорганізаціям країн, які демонстративно бойкотують участь в Іграх, не дозволяється транслювати олімпійські змагання (за винятком показу коротких репортажів у інформаційних програмах).
...На календарі історії олімпізму перегорнуто черговий листок, на якому позначалося: «Рік 1988, Сеул, Ігри XXIV Олімпіади». Вперше з часу монреальських стартів 1976 р. зійшлися в спортивних поєдинках на стадіонах столиці Республіки Корея найсильніші легкоатлети планети. Це було переконливим свідченням тих благотворних змін, що стались у світі за минулий міжолімпійський цикл. У міжнародному телетрансляційному центрі в Сеулі працювали представники 130 телерадіоорганізацій з 66 країн (у т. ч. востаннє з СРСР).
У телевізійну історію висвітлення Олімпіад сеульські Ігри увійшли не лише 2,5 мільярдами телевболівальників. Під час Олімпіади-1988 чимало телеглядачів Японії віч-на-віч зустрілися з «домашнім екраном» XXI століття — ТБ високої чіткості (ТВЧ). У двадцяти телезалах Токіо, обладнаних спеціальною приймальною апаратурою, можна було дивитися прямі трансляції з Сеула на телевізійних екранах із зображенням такої чіткості, яке не поступалося картинці в широкоформатних кінозалах. Ефект співучасті підсилювався стереофонічним звуком.
Востаннє єдиною командою спортсмени країн колишнього СРСР виступали на Олімпійських іграх 1992 р. у Барселоні. Тоді ж українські телеглядачі востаннє одержували олімпійські телерепортажі через канал «Останкіно».
То ж відповідальні завдання постали 1996 р. на Олімпіаді в Атланті перед щойно створеною Національною телекомпанією України (НТКУ). Всього 11 її працівників (iз них 8 спортивних журналістів) мали забезпечити коментування 199 годин олімпійських змагань iз десятків видів спорту.
Олімпійські старти 2000 року — цього разу в далекому австралійському Сіднеї. Так, сучасна Олімпіада — це не просто «свято спорту» й «найважливіший турнір». Це найбільш ходове на планеті телешоу, найжвавіше розпродуваний телевізійний товар. Сідней-2000, напевно, побив усі телевізійні рекорди, більшість iз яких було встановлено в Атланті-1996. Згідно з доолімпійськими оцінками експертів, більше половини населення планети — 3,7 млрд. жителів — завдяки ТБ стали свідками подій, що пройшли у другій половині вересня на сіднейських аренах. Порівняно з попередньою літньою Олімпіадою ця цифра зросла на 700 млн. осіб.
Ексклюзивне право на організацію телетрансляцій на Україну знову отримала НТКУ. Цього разу наші телеглядачі мали змогу одержати майже сто п’ятдесят годин репортажів про олімпійські змагання.
Слід зазначити, що сіднейські Ігри — перші в історії Олімпіад, які широко висвітлювалися не лише ТБ (у т. ч. ТВЧ), а й за допомогою новітньої інформаційної зброї — «всесвітньої павутини», хоча надалі стосунки МОКу з Інтернетом ускладнилися.
А тепер — про всесвітній телевізійний екран ХХVIII Ігор на «прабатьківщині» Олімпіад — в Афінах. Звідти на весь світ піде 3 800 годин прямого телевізійного сигналу. Висвітлювати змагання будуть за допомогою тисячі телевізійних камер. Для 12 тисяч телевізійників iз усіх країн світу, які будуть акредитовані у грецькій столиці, обладнується 1,5 тисячі коментаторських «позицій» (спеціальних монтажно-редакційних боксів), у тому числі й для творчої групи Українського телебачення. Відеокартинкою канал УТ-1, як і телемережі ряду інших держав, забезпечуватиме Європейська телерадіомовна спілка (EBU). Вона об’єднує 71 компанію теле- і радіомовлення у 52 країнах Європи, Північної Америки та Близького Сходу з потенційною телеаудиторією 640 млн. чоловік.
ДОРОГОВАРТІСНІ ОЛІМПІЙСЬКІ ТРАНСЛЯЦІЇ
Навряд чи хто зможе нині назвати ім’я людини, якій першій спало на думку брати гроші за продаж телебаченню прав на трансляції з місць олімпійських змагань, проте абсолютно точно відомо, що це сталося року 1960. І то було не випадково. Адже на той час ТБ у багатьох країнах стало масовим засобом інформації.
З римської Олімпіади-1960 вперше щоденно здійснювалися телевізійні репортажі. Й саме тут були вперше продані права на телетрансляцію. Правда, сума була чисто символічна — усього 66 тис. доларів. Треба зазначити, що до того МОК продавав лише права на зйомку офіційного кінофільму про чергові Ігри. Телевізійний же ефір запах великими грішми для організаторів Ігор. І МОК негайно вніс зміни до Олімпійської Хартії: «Комітети, яким доручена організація Олімпіад і зимових Ігор, повинні сплачувати МОКу певну суму». Розмір її встановлювався в залежності від прибутків, одержаних від продажу прав телетрансляцій.
Римський почин був вельми привабливим, і надалі мова йшла вже не про десятки тисяч доларів, а про мільйони. Віднедавна ж — навіть про мільярди. Ось динаміка цих торгів. За продаж прав на телетрансляції з мюнхенської Олімпіади (1972) її організатори взяли з ТБ 13,5 млн. доларів, а з Ігор в Атланті (1996) — 900 млн. доларів (!)
Суми ж, отримані МОКом і організаторами сіднейської Олімпіади від телевізійних кампаній, стали першим рекордом Ігор-2000. Загальна величина виручки — 1,3 млрд. доларів. Більшу частину сіднейського телевізійного бюджету сформував основний американський бродкастер Ігор — телекомпанія Ен-Бі-Сі, сплативши за право трансляції 705 млн. доларів. Права на телетрансляції з Атланти їй обійшлися в 456 млн. доларів.
Можна сміливо стверджувати, що ТБ, iз фінансової точки зору, починаючи з 80-х p., дійсно є «рятівником» Олімпійських ігор, а нині — найбільшим їхнім спонсором.
Безпосередньо права на телетрансляції кожної Олімпіади продає Оргкомітет. Причому угода укладається за кілька років до відкриття Ігор. Ще з часів римської Олімпіади розгорнулося жорстке суперництво між трьома китами американського ТБ — національними мережами Ей- Бі-Сі, Ен-Бі-Сі та Сі-Бі-Ес — за ексклюзивне право висвітлення кожних Ігор. Тоді, 1960 р., перший (і єдиний) раз перемогла Сі-Бі-Ес. Далі найчастіше це право стосовно висвітлення літніх Олімпіад виборювала Ей-Бі-Сі. А от в останні десятиліття (починаючи з 1980 р.) першість неодмінно залишається за Ен-Бі-Сі (вона ж фінансово «застовпила» це право аж до 2012 року). Компанія- переможець розробляє загальну стратегію висвітлення Ігор, створює як єдину світову програму, так і численні її варіанти для «індивідуальних потреб» співзамовників трансляцій — найбільших національних мереж, перепродає «вроздріб» частину прав іншим міжнародним телеоб’єднанням. І, як правило, здійснює технічне забезпечення телетрансляцій — від встановлення сотень найрізноманітніших телекамер на стадіонах і в залах до організації супутникового зв’язку на всі континенти планети.
Проте, виклавши за телеправа кругленьку суму, компанія-переможець багато чого хоче одержати від Оргкомітету Ігор. Часто вона ставить перед організаторами свої умови, які нерідко йдуть у розріз iз інтересами олімпійців. Так, за 403 млн. доларів, сплачених Ен-Бі-Сі в Сеулі 1988 р. (хоча спершу Оргкомітет цієї Олімпіади претендував на 1 млрд. доларів), ця компанія зажадала суттєвої зміни розкладу змагань. Сеул для американського ТБ був досить незручним місцем проведення змагань: різниця в часі між олімпійською столицею та східним узбережжям Америки становить 14 годин, що не дозволяло вести прямі трансляції. Обіцянка великих прибутків організаторам Ігор і міжнародним спортивним федераціям iз боку Ен-Бі-Сі зробила свою справу: 119 стартів iз 237 проходили в інтервалі з 9 до 14 години за місцевим часом, що дозволяло показувати їх у США у «прайм-тайм». У Європі ж у цей час була вже ніч. А що вже говорити про самопочуття спортсменів, організм яких був не призвичаєний «викладатися» такої ранньої пори.
Iз середини 90-х р. права на телетрансляції стали продаватися «оптом», тобто відразу на кілька наступних Олімпіад. Так, МОК повідомив, що телеправа на Ігри з 2000 по 2008 роки продані Європейській Телерадіомовній Спілці (EBU) за 1 млрд. 442 млн. доларів. До речі, консорціум відомого світового медіа-магната Руперта Мердока пропонував за цей «телепакет» 2 млрд. доларів, але МОК вирішив не псувати стосунків із впливовим об’єднанням європейських телекомпаній. А далі EBU пускає «шапку по колу», визначаючи внесок телекомпанії кожної країни до спільної скарбниці. Причому цей фінансовий «пай» залежить від ряду обставин: кількість телеприймачів у країні, величина рекламних квот і розцінок, стан економіки держави тощо.
Телекомпанії (як та, що придбала від Оргкомітету ексклюзивне право на телетрансляцію Ігор, так і «субпідрядники») прагнуть не лише повернути витрачені гроші, а ще й мати прибуток. І зробити це можна, здебiльшого, за рахунок розміщення реклами. Тож вартість її постійно зростає, у першу чергу, на національних мережах США. Так, якщо рекламний 30-секундний слот в олімпійських трансляціях 1984 р. коштував 225 тис. доларів, то під час наступних Ігор у Сеулі — вже 450 тис. доларів. Передачі з олімпійського Сіднея супроводжувалися у США рекламою, яка «потягла» на півмільйона «зелених» за слот. Безперечно, ще вищими ці розцінки будуть під час трансляцій афінської Олімпіади.
Поки що з 27-ми олімпіад сучасності лише в трьох випадках організатори фінансово були «у плюсі»: 1948 року — в Лондоні, 1984 р. — у Лос-Анджелесі та 1996 р. — в Атланті. У всіх інших випадках був дефіцит, який 1960 р. у Римі складав 56 млн. доларів, 1964 р. в Токіо — 458 млн. доларів, 1976 p. у Монреалі — аж 900 млн. доларів! Проте є припущення, що найбільш збитковою була московська Олімпіада 1980 р. (її бюджет і дотепер невідомий). Прибутки від трансляцій Олімпійських Ігор в Афінах складуть приблизно 730 млн. доларів.
А який же зиск від усіх цих багатомільйонних прибутків телеглядачам? Як прогнозувалося, більше 4 мільярдів землян збиратиметься у дні афінської Олімпіади біля своїх телеприймачів. Близько 160 годин незабутніх зустрічей iз найсильнішими атлетами планети подарує своїм співвітчизникам і Українське телебачення. Трансляції йтимуть здебiльшого на Першому національному каналi (УТ-1), хвилі якого сягають практично кожної оселі. Тож недаремними будуть наші сподівання, що телесигнал неодноразово донесе з першостолиці Олімпіад i Гімн України на честь визначних перемог наших спортсменів.
