Останнім часом у вітчизняній інформаційній журналістиці намітилася позитивна тенденція: усе частіше увагу звертають на життєві проблеми, які можуть виникнути у кожного з нас. Чи то буде інформація про відключення електроенергії чи невиплату пенсії, засмічені двори чи низьку якість обслуговування в магазинах, ми завжди сподіваємося, що десь «там, нагорі» відреагують і вживуть відповідних заходів. Але чи завжди журналістський матеріал здатен пробити броню чиновницької байдужості? Наскільки ефективна українська «журналістика дії»?
Іван ЧИЖ, голова Державного комітету з питань телебачення та радіомовлення:
— В українській журналістиці мало проблемної, суспільно- перетворюючої тематики, яка через критичний підхід може продукувати позитивну дію. От польські журналісти справедливо ставлять собі в заслугу те, що вони (себто вся польська журналістика) в Європі були на п’ять років раніше, ніж прийшла туди Польща. У нас навпаки: наші журналісти, особливо політики, які спеціалізуються на журналістиці, на жаль, усе роблять для того, щоб на шляху нашого європейського вибору самим собі вибудувати перепони. Я нормально сприймаю критику. Якщо публікація містить неточність, то, безумовно, я буду на боці людини, на яку в публікації розміщено наклеп. Але якщо йдеться про перевірені факти, то треба не ображатися на журналістику, а дивитися, хто ж відображений у її дзеркалі. Тому нам треба вчитися цивілізовано реагувати на аналітику, проблемні та критичні підходи. Разом з тим, я далекий від того, щоб журналістам причепити ангельські крильця. Дуже рідко можна знайти публікацію, яка містить ґрунтовний, нехай навіть критичний, підхід, авторитетний погляд, погляд не наймита, а вільної людини. Для української журналістики часи об’єктивності ще попереду. І я дуже вірю, що вона такою стане. Треба навчитися називати речі своїми іменами. І про свого суперника сказати добре слово, і про свого друга — критичне, якщо вони на це заслуговують. У цьому — висока громадянська місія, до цього треба йти.
Олександр СЕМИРЯДЧЕНКО, заступник головного редактора служби інформації каналу ICTV:
— Одним із принципів радянської журналістики, як ми пам’ятаємо, була її дієвість. Преса була партійною, і одним із її завдань було реагування державних чи партійних органів на той чи інший сюжет або ж статтю. Зараз ситуація змінилася, і ЗМІ не повинні займатися вирішенням проблем, покладених на інші органи. ЗМІ — це не суд, не жек, не дільничний інспектор. Ми привертаємо увагу до тих чи інших проблем, порушуємо ці проблеми, показуємо ці проблеми, відстежуємо їх вирішення чи невирішення тими, хто повинен цим займатися. Звичайно, неодноразово проблемні сюжети нашого каналу мали позитивний резонанс, і це нас дуже тішило. Наприклад, ми розповідали, як в одному селі діти тривалий час не відвідували школу, розташовану за багато кілометрів, бо місцевий колгосп не виділяв їм автобус. За тиждень питання було вирішено. Практика повернення до тих чи інших тем у сюжетах на ICTV існує. Наскільки ефективна українська журналістика — це питання досить складне. Вона напряму залежить від відповідальності влади.
Олексій ВИСОЦЬКИЙ, журналіст, «Новий канал»:
— Такi матеріали, на жаль, мають досить низьку ефективність — на мій погляд, «влучання в ціль» складає відсотків 15, ну максимум 20. І то, у кращому разі, це означає якусь словесну реакцію з боку відповідного чиновника, що згодом рідко підтверджується конкретними діями. У більшості ж випадків реакції або взагалі немає, або вона неадекватна. Наприклад, коли той чи інший представник влади починає реагувати не на ситуацію, викладену в проблемному матеріалі, а на сам факт його виходу, і пред’являти претензії до телеканала чи друкованого видання, що його випустили. Крім того, на жаль, провокаторами іноді виступають і самі журналісти, які невиправдано «роздувають» проблему або некоректно її подають. У цьому випадку чекати на будь- яку «продуктивну» реакцію з боку чиновників, зрозуміло, взагалі безглуздо.
Любов ХАЗАН, журналістка, СТБ:
— У минулі роки дозований допуск у ЗМІ проблемних матеріалів (а нерідко навіть ініціювання «зверху») мав на меті різне, не в останню чергу — «випустити пару», поки «казан» не перегрівся.
Нинішні журналістські дослідження, хоча і схожі на спробу додзвону по рейці чи, по-біблійному, — на голос волаючого в пустелі, все одно, я упевнена, викликають відгук у глядачів, якщо зроблені, звичайно, зі щирим почуттям і професіонально. Тільки тепер цей відгук не випліскується на папір, а нагромаджується «під спудом».
Інша річ — чиновники. Цих нічим не проймеш. Такими вони були і в колишні часи, тільки ось «компартійного стимулятора» на них тепер немає. Не шкода, що немає. Шкода, що не з’явився новий.
Якщо поділити жанри на проблемний матеріал і критичний, то в реакції на останній головну роль у наш час повинні грати суди. Але і з судами у нас не заладилось. Що вже говорити про дієвості телесюжетів, якщо чиновники не бояться навіть судових розглядів.
А ось власне проблемні матеріали, що мають особливе суспільне значення, повинні ставати предметом вивчення і реагування парламенту та уряду. Якщо парламент все ж іноді береться в унісон iз пресою за якісь важливі теми, то про уряд чути такого не доводилося. Мабуть, у нього свої проблеми, відмінні від суспільних.
Питання — «наскільки ефективна українська «журналістика дії»?» — риторичне. Неефективна, якщо говорити про негайне «реагування». Але неефективна вона тимчасово. Доти, доки кількість накопичених глядачами вражень не перетворюється в якість, і тоді повторюється стара історія з казаном і тиском. Тільки тепер вибух відбудеться швидше: тиск більший, а пара вся — всередині.
Ганна ОНИЩУК, спеціальний кореспондент інформаційно-аналітичної служби, «Інтер»:
— Люди, що зневірилися, дуже часто дзвонять, пишуть або приходять на канал зі словами: «Вислухайте, ви — наша остання надія! Якщо і ви відмовите в допомозі!..» Біль у всіх різний. Але ворог, як правило, один — місцева влада. У селі в усьому винуватять голову, в маленькому місті — муніципальні служби, у великому місті — від начальника жеку до Президента.
Потрібно відразу сказати, що журналістика — не «швидка допомога». Не варто чекати від кореспондента, що як тільки він приїде, в окремо взятому населеному пункті відразу ж настане торжество справедливості. Якщо й існує «журналістика дії», то головна її мета — не зацькувати ворога, а правильно відобразити конфлікт. З усіх боків, з урахуванням усіх поглядів. І все-таки журналістика діє! Реакція сторони, що завинила миттєва. Часто ті, у кого «рильце в пушку», норовлять дати всі потрібні коментарі — бажано до того як журналіст почує голос народу. А після від’їзду знімальної групи ще довго не вщухають пристрасті. Як у високих коридорах влади, так і в окремо взятих будинках і квартирах. Резонанс — те, на мою думку, заради чого варто робити «проблемні» сюжети. І ще: якщо можна чимось втішити людину — хоча б словом, — не варто відмовляти в допомозі.
