Раніше було: комусь ходити на вечорниці, а комусь читати французькі романи; комусь битися навкулачки, а комусь — на дуелі. Зрештою, ці традиції століття непогано вивчені та описані. Напевне, суть залишається, та форми мінливі.
Серіальне телебачення видає тепер їхню квінтесенцію. Більше того, воно намагається коли не заступити собою саме життя, то зімітувати його плин і надати йому належної форми. Точніше, показати й виявити цю форму. А може, й підказати її чи навіть «надиктувати». Наразі на реальному телеобрії спостерігаються дві тенденції: «місцева» й «глобалістична». І їх показово проявляють три серіали поточного телесезону на каналі «1+1».
Перша тенденція ґрунтується (а разом із тим і формує її) на міфології місцевих теленовин, особливо ж — кримінальної хроніки, і просто міфології реального життя брудних вулиць та неосвітлених під’їздів. На сьогодні її доконаним виразником (що виявлено рисами спадкоємності і виразної еволюційності) можна вважати серіал «Бандитський Петербург» у режисерському виконанні колишнього, до речі, киянина Володимира Бортка. «Бандитський Петербург» виявляє стиль кримінального життя (і свідомості) пострадянського суспільства.
Друга тенденція представлена — закономірно — своїм американським абсолютом: серіали «Беверлі Гілз» та «Район Мелроуз» фабричного виробництва того самого Аарона Спелінга («Династія»). І цей телесеріальний продюсер Аарон Спелінг якось сказав: «Я знаю, що мене чекає напис на надмогильному камені: «Він був батьком Торі Спелінг, зробив серіали «Беверлі Гілз» та «Район Мелроуз» і жив у великому будинку». Ось що на мене чекає». Про що це він? Що в тих серіалах видатного? Коли поглянути уважніше, то достатньо… Обидва серіали очевидно поза конкретним життям зовсім і не тільки поза конкретним життям українським, просто — поза, і все. І тому, напевне, однаково близькі та зрозумілі їхньому багатомільйонному глядачеві, як за океаном, так і тут. Бо вони засадничо — від початку й до кінця — пропонують абсолютний стиль суспільства споживання. Споживання таки глобалістичного: від гамбургерів — до кохання, від презервативів — до бізнесу. Ці серіали часом нагадують «культурфільми» (що із чим і як робити) першої половини століття або науково-популярне кіно його другої половини. За однією з легенд, Ленін сказав, що «кіно найважливіше з мистецтв», після того, як його вразила інструктивно-просвітницька стрічка про торфовидобувний комбайн… Варто тільки наситити ринок товарами. А потому формулу позаідеологічної юнацької віталістичності й ентузіазму відірвати від «тоталітарних» фізкультури і спорту й помножити на первинні інстинкти статевого дозрівання й потребу в суспільній орієнтації (перманентна закоханість, хаотичний пошук друзів, невмотивовані вчинки, підвищена увага до зовнішності, прагнення гострих відчуттів, несталість поглядів, лідерство тощо). «Беверлі Гілз» і «Район Мелроуз» — це сьогоднішні «Роби з нами, роби, як ми, роби краще за нас» (так називалася колись популярна на телеекранах соцтабору ендеерівська фізкультурно-розважальна програма). У нас було «Ану-ка, девушки!» та «Ану-ка, парни!» Але як тоді, так і тепер «за них мне боязно, с ума сойти!» (словами пісні Висоцького). Таке витворяють!
Юнь та молодь цих серіалів (що діє в них і «робить життя» з них) виросла разом із суспільством споживання (в нас, як те ми вміємо, чи то «на дріжджах», а чи «семимильними кроками»). Вона виросла із ляльки Барбі та її лялькового ж бой- френда Кена. Їй наводили (й наводять) глянець у «глянцевих» журналах. На екрані — це інопланетяни. Але не як в американському фільмі «Чужий», а як у стрічці студії ім. Довженка 1967 року «Туманність Андромеди» — блискучі людиноподібні істоти (від побуту і ще від чогось), стерильно оброблені милом «Сейфгард».
Хоч як це дивно… Коли років зо два тому «1+1» анонсував цей серіал, то пускав ефіром «опитування» перехожих на вулиці: асоціативно, що воно таке може бути — «Район Мелроуз»? Серед відповідей було дві, ну просто пророчі, приблизно такі: «Це щось барвисте» і «Та він зовсім поруч!» Еге, «це» виявилося барвистим (десь на освітленій частині вулиці). І «він» тепер, дійсно, поруч: принаймні на вигляд тисячі й тисячі українських дівчат уже стилю «мелроуз-гьолз». Вони — прижиттєві «рухомі пам’ятники» Спелінга…
А що хлопці? Вони, звісно, і при «районованих» дівчатах, але… Їм (із другого боку) активно пропонують навести порядок на темній частині вулиці, у тих самих підворіттях та клоаках кримінального стилю життя.
Нещодавно з телеекрана хтось із «публічних» петербуржців переконував: не вірте, не думайте — «город на Неве» зовсім не бандитський, він не гірший за інші, ми тут живемо, ми знаємо. (Наче, як у вірші Андрія Вознесенського, коли його мама в 70-ті надивилась Центрального телебачення про злочинність за океаном і просила: «Сын, не езди в Америку». А тепер як обернулося?). То ж бо й воно, що Петербург, мабуть, дійсно, не гірший за інші міста… Та от, до всього цього, ще й став центром фільмування російських кримінальних серіалів. Відверта кримінальна стилістика відшліфовувалася, починаючи з «Ментів». (Навіть у рекламі своїх гастролей актори закликали глядача на концерти прикметно: звук, як і в серіалі, прописаний був нечітко, і виходило двозначно: чи «Не бойтесь — с нами не страшно. Менты в городе!», чи «Не бойтесь — мы не страшные. Менты в городе!» Так, так і так!) Далі постав смішніший та ще відвертіший «Агент національної безпеки». І, нарешті, програмово брутальний «Бандитський Петербург». У ньому відбулася справжня ескалація стилю, у ньому навіть з’явилися вже культові герої (точніше — актори) з «Ментів» та «Агента» (вони тут добирають недобраного — злішають); зрештою, в ньому, як твердить реклама, грають справжні петербурзькі бандити. Ось так недалеко й до популярного тепер у Штатах «прямого телебачення» та, на звичайний манір, — бандитського. Отже, й тут, хоча по-своєму, ТБ і життя настільки далекі одне від одного, наскільки й (дифузійно) єдині.
І це теж подивитись, як казали колись, повчально. Бо й на вулиці голову крутитимеш не тільки на «мелроуз-гьолз». Особливо, коли опівночі повертаєшся з роботи, написавши цю статтю.
