У вересні 1849 року на світ з’явилась дивна людина, яку я — в першу чергу через незнання і упередженість — не любив. Ну, гаразд, лауреат Нобелівської премії 1904 року з фізіології і медицини, творець науки про вищу нервову діяльність, академік. Все добре. Але ж він був вівісектором! А це означає, що він проводив прижиттєві хірургічні операції над тваринами. Так, це робилося заради досліджень функцій організму, вивчення дії лікарських засобів тощо. Проте мені категорично не подобалось, що він собак різав...
Ви вже, напевно, здогадались, що йдеться про Івана Петровича Павлова. А коли я був старшокласником, моє ставлення до цього знаменитого вченого почало змінюватись. Крига скресла після того, як я почув анекдот, який розповів тоді ще живий, відомий співак і актор Леонід Утьосов. Анекдот такий: старий пес, який давно бере участь у павловських експериментах, бачить молодого новоприбулого молодого собаку і запитує: «Ти знаєш, що таке умовний рефлекс?». «Ні», — збентежено відповідає переляканий собачий молодик. «Ну, тоді дивись. Я зараз потягну за мотузочку, включиться лампочка, а он той придурок у білому халаті принесе нам їжу».
Після того, як я насміявся, у мене виникло відчуття, що Павлов був якоюсь неформальною людиною. І я не помилився. Наприклад, він погодився балотуватися в академіки з однією нестандарною умовою. (Увага не пхався в академіки правдами і неправдами, а ПОГОДИВСЯ). А умовою було те, що академічна грошова надбавка піде на утримання асистента, необхідного Павлову для роботи.
Як відомо, Іван Павлов прожив довге життя, встигнувши відчути, що таке Російська імперія і що таке «червона імперія», себто Радянський Союз. З життя він пішов (у 86 років) в лютому 1936 року. За рік до початку інфернального «великого терору». Проте терору він ніколи не боявся. Існує версія, що саме Павлов був прототипом професора Преображенського з повісті Михайла Булгакова «Собаче серце». Пам’ятаєте, булгаківський Преображенський був більш, ніж критично налаштований до комуністів. Так само було з Павловим. Він не прийняв жовтневий більшовицький переворот 1917 року і ніколи цього не приховував. Особисто Володимир Ленін пропонував йому привілеї у важкі і голодні роки громадянської війни. Павлов відмовився.
Ставлення до ленінсько-сталінського режиму академік виразно висловив у листі до наркома охорони здоров’я у жовтні 1934 року. «На жаль, — писав Павлов, — я відчуваю себе стосовно Вашої революції майже прямо протилежно Вам. Мене вона дуже турбує... Багаторічний терор і нестримне свавілля влади перетворює нашу азіатську натуру в ганебно рабську. А чи багато можна зробити доброго з рабами? Піраміди? Так; але не загальне справжнє людське щастя. Недоїдання і голодування, що повторюється, в масі населення з їх неодмінними супутниками — повсюдними епідеміями — підривають сили народу».
Виїхати за кордон Павлов відмовився, хоча спокусливі пропозиції були. Відтак академік і комуністичний режим мусили терпіти одне одного. «Ви сієте по культурному світові не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До Вашої революції фашизму не було», — ось таке Павлов написав у листі до В’ячеслава Молотова. Тим не менш більшовики не чіпали члена 130 академій і наукових товариств, людину направду міжнародної слави. «Це зірка, яка освітлює світ, проливаючи світло на ще не звідані шляхи». Ось так написав про Павлова англійський письменник Герберт Велс.
Завершу тим самим асистентом заради якого Павлов пішов в академіки. Пам’ятаєте? Цим асистентом був один доктор медицини (не хочу згадувати його ім’я). Так ось, він у 1935 році написав листа до начальства, в якому радив відправити академіка на пенсію. Начальство, за бюрократичною традицією, почало «футболити» листа до низових структур і зрештою цього листа прочитав сам Іван Павлов. Він звернувся до свого асистента лише з одним запитанням: «Так це Ви написали? Ех, Ви!». І крапка. Більше нічого.
А знаєте чому? Тому що академік Павлов був переконаний: найкраща помста — це прощення. Рефлекс Павлова...
