Ситуація в країні залишається напруженою, а на вулицях міст — досі тривожно. Професійна і вдумлива робота преси у такий час є одним з ключових чинників сприятливого розвитку подій. Водночас дотримуватися стандартів медійникам сьогодні все важче — мало не щодня вони стають об’єктом нападів та погроз. Є переконливі докази того, що під час сутичок на Грушевського правоохоронці прицільно стріляли у представників преси — деякі з них отримали серйозні поранення. Нещодавно на вулиці Грушевського відбулася акція «Не стріляйте в журналіста!» Кілька десятків медійників упритул підійшли до кордону бійців внутрішніх військ. Вони тримали в руках плакати «Журналісти — не мішені», «Ми громадяни однієї країни: не стріляй», «Працюємо, а не воюємо» тощо. Більшість була у касках та захисному споряджені. Цією акцією вони хотіли нагадати правоохоронцям, що преса — поза конфліктом сторін і так само як і міліція перебуває на місці подій через свої професійні обов’язки. У відповідь силовики увімкнули гучномовець, голос з якого закликав присутніх залишити «буферну зону»... Як працювати в умовах підвищеної відповідальності й чи можна залишатися об’єктивним за таких умов, ми запитали у журналістів на «передовій».
В ОБРАЗІ. ТАКИМИ ФОТОКАМЕРАМИ РОБЛЯТЬ ТІЛЬКИ ШЕДЕВРИ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
«НА ТАКУ АГРЕСІЮ НАРАЖАЄШСЯ ВПЕРШЕ»
Олександр ПРОЦЕНКО, фотокор видання Comments.ua:
— Ми, фотокори, завжди перебуваємо на «передовій» і завжди зустрічаємо на своєму шляху якісь труднощі, але з таким ставленням, як зараз, зустрічаємось уперше. Такої кількості сутичок між журналістами й міліцією впродовж лише неповних двох місяців в Україні ще не було. На щастя, особисто мене ця агресія не зачепила, я постраждав більше «по дурості» — у натовпі мене випадково зіштовхнули з парапету. В результаті — вивих і гіпс. А взагалі серед колег і справді є багато поранених, зокрема чимало людей постраждали від осколків. Якщо журналіст заходить безпосередньо у натовп, в якому вибухають гранати, це його власний вибір. Робити це, як на мене, немає жодного сенсу. Не варто також ставати просто між силовиками і протестантами — гарні кадри можна зробити й перебуваючи трохи збоку. Відвертої агресії з боку мітингувальників я не помітив — часто люди лише просять не знімати обличчя. Я й сам інколи прошу активістів одягнути маски, щоб не «світити» їх на знімках, бо розумію, які наслідки це може мати. Міліція ж у ці дні демонструє відверту неприязнь до фотографів постійно. Агресивними зазвичай є саме ті люди, які усвідомлюють, що чинять неправильно. Попри всі емоції та загрози фотографія зараз залишається одним із найбільш об’єктивних журналістських інструментів, адже вона фіксує дійсність без будь-яких викривлень.
«КОЛИ В ТЕБЕ СТРІЛЯЮТЬ — ВАЖКО БУТИ ОБ’ЄКТИВНИМ»
Світлана БЕРЕЗІВСЬКА, кореспондент каналу «1+1»:
— Сьогодні всім зрозуміло, що журналістика в Україні стала небезпечною професією, незалежно від того, де ти перебуваєш — чи серед медиків, чи серед мітингувальників. Як представник соціальної журналістики я прийшла на акцію «Не стріляйте в журналіста!» Якщо міліціонерам не виплатять зарплату, не виділять обіцяне житло або не нададуть усю належну соціальну допомогу, саме журналісти стануть на їхній захист! Мені здається, це — аргумент, над яким більшість людей з того боку барикад не задумуються. Сьогодні вони стріляють у наш бік, а часто й ціляться в журналістів свідомо. Зрозуміло, що з таким ставленням немає жодного бажання допомагати їм у майбутньому. Коли у тебе стріляють, дуже важко абстрагуватися від емоцій і бути об’єктивним. Особисто я як новинний журналіст завжди намагаюся показати дві точки зору. Безумовно, ми можемо мати власну думку, але дуже часто її доводиться залишати при собі. На період протестів канал роздав усім співробітникам спеціальні рекомендації щодо безпеки.
З боку мітингувальників я не зустрічала жодної агресії — зазвичай це дуже привітні й мудрі люди. Особисто я почуваю себе безпечніше поміж протестувальників, ніж поруч із правоохоронцями. Нещодавно була травмована моя колега з «1+1» Наталка Пісня — у неї влучили величезною гумовою кулею. В результаті їй довелося на тривалий період взяти лікарняний. Наталка — білява, худенька, беззбройна дівчина... Сьогодні вони не щадять ані жінок, ані літніх людей, ані медиків, ані тим паче журналістів...
«НАША РОБОТА — ФІКСУВАТИ ІСТОРІЮ»
Єфрем ЛУКАЦЬКИЙ, фотокореспондент:
— Я працював у багатьох «гарячих точках» (Афганістані, Іраку, Секторі Газа, Чечні, Придністров’ї), і журналісти там завжди могли працювати з обох боків. Я міг одного дня кілька разів переходити лінію фронту. У Придністров’ї я спершу спілкувався з поліцією, потім переходив на інший бік і розмовляв із повстанцями. З одного боку мені дарували черешні, з іншого — вино. І ніхто не заважав працювати! Сьогодні мене найбільше хвилює, що нас розділили — журналістам не дозволяють висвітлювати роботу міліції! У них так само є проблеми — вони горять, їх б’ють, у них влучає каміння. Це також люди, а нам не дають про них розповідати. Журналісти, як і лікарі, мають бути всюди! Сьогодні нам сказали: «Нам ці «лікарі» не потрібні!» Це тривожить найбільше!
Агресію до преси виявляє не лише міліція, а й активісти. Нещодавно бачив, як в Українському домі журналіста дуже грубо схопили й тягнули за «шкірки», як собаку. За цим було дуже неприємно спостерігати. Під час прощання із загиблим активістом Майдану Михайлом Жизневським один з іноземних журналістів підняв камеру над головою, а хтось із охорони йому закричав: «Зверху не знімати — ноги переламаю!» Той оператор навіть української не розумів... До речі, Кличко, коли ходив на вул. Грушевського спілкуватися з міліцією, теж пресу відігнав. Може, йому й лікарів треба було відігнати?! Він не розуміє, що не має права це робити — жоден політик не повинен навіть торкатися преси! Журналіст — це окрема професія, його призначення — фіксувати історію.
Зараз мені дуже важко абстрагуватися від емоцій, тому що я народився у Києві й знаю тут кожну вулицю, це моє рідне місто. Коли я працюю за кордоном — завжди залишаюсь об’єктивним, але в ці дні цілком нейтральним бути не можу і сприймаю все дуже хворобливо.
«ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ НЕПРИПУСТИМО ПОКАЗУВАТИ КОТИКІВ ТА ПАНД»
Юрій МАКАРОВ, тележурналіст:
— Сьогодні відбувається революція. І телебачення не має показувати котиків та панд у момент, коли вирішується доля країни і коли проливається реальна кров. Проте не всі канали показують однаковий професійний рівень. Наприклад, те, що відбувається зараз з «Інтером», — це абсолютне падіння. Це класична пропаганда, яка не має відношення до журналістики. Зараз дивляться громадські мовники. Але ці канали не у рівному конкурентному середовищі. У громадського телебачення є лише інтернет-аудиторія. Постійних глядачів найпопулярнішого веб-каналу — «Громадського ТБ» — близько 40 тисяч. У масштабах країни це крапля. А втім, такі канали зараз у цих екстраординарних умовах роблять єдине можливе, що має робити чесний журналіст. Наскільки вправно вони це роблять — уже інше питання. Зокрема, якщо йдеться про «Громадське ТБ», то там відчувається тотальна відсутність продюсерської руки — це моя думка як фахівця. Зараз це дається взнаки, особливо коли трапляються такі важкі співрозмовники, як Олексій Венедиктов.
Складність роботи журналістів — у ризиках. Зараз усе частіше висувається гіпотеза про те, що серед наших силовиків є якась частка «гастарбайтерів» із сусідньої країни, які відверто ненавидять усіх, як вони називають «майдаунів», а оскільки у них в руках є зброя, то вони не можуть стриматися. Боюся, якщо напруження триватиме ще деякий час, серед журналістів будуть нові постраждалі.
