Чемпіон і «чарівник» репортажу, сумління «третього світу»... Людина, яка в кількох десятках своїх книг фактично пропонує читачам хрестоматію концептуальної журналістики, публіцистики, що майстерно поєднує у собі конкретні факти та універсальні висновки, вчить у лабіринті даних збагнути суть явища, а також засвідчує дивовижну здатність автора щиро співпереживати світ, його шанси та право на правду. Це — про польського журналіста, письменника Ришарда КАПУСЬЦIНСЬКОГО, яскравого представника започаткованої, зокрема, Ернестом Гемінгвеєм та Габріелем Гарсіа Маркесом «нової журналістики» («new journalism»), що описує факти методами й засобами красного письменства. Ось уже півстоліття Ришард Капусьцінський подорожує світом, аби для кожного наблизити його біль і радість, щирі застереження й фальшиві самовтішання... Нинішня розмова — про сучасні тенденції у журналістиці, яка, на його думку, є певним видом знань, якi треба поширювати.
— Пане Капусьцінський, які кардинальні зміни відбулися в журналістиці, куди вона прямує?
— Останні 30—40 років — це час революції комунікаційних технологій. Пришвидшився обіг даних, що означив перший етап розвитку журналістики. Другий етап настав наприкінці «холодної війни» та спричинив розвиток різних видів медіа. У журналістику прийшло нове покоління, яке істотно відрізнялося від традиційної журналістської генерації, що трактувала журналістику як місію, покликання. Традиційний журналіст був відомою постаттю. Електронна революція й те, що називається «легалізацією», спричинилися до того, що журналістика стала масовою професією. У ній домінує піддатлива на маніпуляції молодь. Окрім масовості та анонімності істотним є те, що молоді журналісти, як правило, не трактують журналістику як професію на все життя: сьогодні він — журналіст, завтра працює прес-секретарем міністерства торгівлі, а потім — знову повертається в журналістику. Втрачено містику професії та довір’я до журналістики.
— Два роки тому в інтерв’ю «Тигодніку Повшехному» ви говорили про виклики сучасним ЗМІ. Це був додаток «Контрапункт» з малообнадійливою темою «Реквієм для журналістики». Що є найбільшою загрозою для мас-медіа сьогодні?
— Насамперед треба сказати про інтенсивне зростання кількості так званих журналістських шкіл: відкриваються нові відділення, факультети. Але вони не є власне журналістськими школами, а школами ЗМІ, суспільної комунікації. Журналістська професія розмивається, губиться. Саме тому в США переважно говорять не «журналіст» (journalist), а «працівник медіа» (media worker). І тут постає дуже велика проблема, оскільки роль ЗМІ надзвичайно зросла (в певному сенсі вони керують світом), відбувається медіатизація політики, інших аспектів життя. Водночас журналіст перетворився на звичайного рядового, що виконує наказ менеджера ЗМІ.
— Отож, вважаєте, що все-таки реквієм?
— Ні, це було би перебільшенням. Так, на поверхню вийшло багато комерційної полови, позбавлених будь-яких цінностей газет, теле- та радіопрограм, але, на щастя, паралельно збереглися й розвиваються якісні видання. У кожній країні є щонайменше одна якісна газета, теле- чи радіостанція, й не тільки в Європі чи США, а й у Єгипті, Мексиці, Аргентині — країнах так званого «третього світу». Неодноразова участь у програмах телебачення цих країн вимагала від мене великих інтелектуальних зусиль!
— Сьогодні часто кажемо «медіатизація політики»... А може, логічніше казати «політизація медіа»?
— Тут необхідно розрізнити англосаксонську та європейську, континентальну концепцію ЗМІ. В першому випадку пресу трактували як четверту владу. Сьогодні маємо тривожну тенденцію: незалежність ЗМІ зменшується. Щоразу більше медіа стають виразниками інтересів владних груп. Найбільше це помітно якраз у англосаксонському світі, особливо в США. 11 вересня 2002 року, в річницю трагедії, я був у Нью- Йорку й переглядав американські газети, дивився телебачення. У мене склалося враження, що методи управління ЗМІ не змінилися з часів комунізму, коли ЦК визначав: про що, як, скільки і де писати. Усі ЗМІ подавали одне й теж! У континентальній Європі медіа, особливо преса, зберігають вищий ступінь незалежності.
— У посткомуністичних країнах вважають, що найбільшою загрозою свободі слова є уряд. Ви теж дотримуєтеся такої думки? Чи, може, за часів глобалізації вплив уряду на ЗМІ є обмеженим, а найнебезпечнішою стає монополізація інформаційного простору так званими медіа-гігантами?
— У порівнянні з більшовицькою цензурою сьогоднішнє маніпулювання є вишуканішим, його об’єктом став вибір тем. Наприклад, за останні місяці в пересічного глядача може скластися враження, що в світі існує тільки Ірак. Крім того, багато національних телекомпаній відносно дешево купують інформацію у згаданих медіа-гігантів, і якщо CNN запускає якусь маніпулятивну інформацію, то всі її дублюють. Звичайно, і уряд має певний вплив на національні ЗМІ. Політизація медіа є наслідком суспільних процесів у цілому світі, а саме — зменшення демократії, виродження еліти. Створюються неначе два суспільства — влади і маси.
— В «Lapidarium V» ви пишете про «банальний плаский світ медіа»... Може, вищезгадані суспільні тенденції, наслідком яких є незнаний донині рівень сервілізму ЗМІ, їхній низький рівень, частково виправдовує постулат про «попит, що породжує пропозицію»?
— Ми не повинні очікувати від медіа лише елітарних програм. Призначення деяких ЗМІ — задовольняти попит пересічної людини. Проблема полягає у тому, що сьогодні телебачення дедалі більше орієнтується лише на такий попит. Під різними гаслами, з посиланнями на низький рейтинг і т. ін. з ефіру, зі сторінок газет вилучаються амбітні дискусійні програми... У цьому контексті хочу наголосити на відповідальності споживачів за стан ЗМІ. Нещастям для медіа є пасивність, інтелектуальні лінощі їхнього споживача, якому не хочеться пошукати добротну програму чи статтю. Якби в мене була можливість прочитати один відсоток якісної світової преси, то я був би дуже щасливий.
— У своїх книгах ви пишете, що журналістика повинна цивілізувати, культивувати цінності... Водночас багато говорять про доконечність відокремлення фактів від оцінок, про те, що достатньо лише інформувати...
— Відокремлення фактів від оцінок — це засада американської філософії ЗМІ. Там завжди розрізняли «чисту інформацію» (hard news) і коментар. Тому в кожній редакції газети англосаксонської традиції є «news men», тобто люди, які постачають чисту інформацію, і водночас працює група досвідчених журналістів — «columnists», завдання яких — коментувати інформацію. Натомість у нашій традиції домінує коментована інформація, автором якої є одна особа. Твердження про необхідність відокремлення фактів від оцінок — це звичайнісінькі переклади американських підручників iз журналістики.
— Реакція людей на події 11 вересня 2001 року свідчить, що самих фактів замало. Шок від побачених у прямому ефірі картинок CNN згодом замінило нерозуміння того, що сталося у Нью- Йорку та Вашингтоні.
— Саме так. Інформація має чомусь служити. Англосаксонська філософія медіа стверджує: «правда, тільки правда», тобто інформація має служити тільки правді. У європейській традиції вона ще має роз’яснювати й пояснювати світ, з’ясовувати суть, походження того чи іншого явища, тенденції. У певних випадках звичайного каталогу фактів недостатньо, бо їх важко зрозуміти. Важливо, щоб опис факту щось читачеві казав, допоміг зрозуміти, осмислити й пережити.
— А чи ця відмінність дійсно актуальна сьогодні? Чи американський підхід до журналістики не починає домінувати в Європі?
— Ми є свідками гібридизації двох концепцій журналістики. Так званий постмодернізм охопив також і пресу. Стверджується, що всі школи є однаково добрі, все корисне, відносне. Тому молоді треба пояснювати генезу цих проблем, різних підходів, чому одна модель утвердилася в США, інша — в Європі. Журналістика — це певне знання, яке треба поширювати.
— Ви завжди однозначно говорите про журналістську місію, про орієнтаційну журналістику. У таких випадках неминучими є звинувачення в пропаганді, в нав’язуванні певних поглядів. Що можете сказати на свій захист?
— У журналістиці є два рівні — ремісничий і творчий. Велика частина журналістської роботи схожа на працю ремісника: підготувати сюжет, написати інформацію... Цього кожен може навчитися й поза університетом. Другий рівень — це висока, концептуальна журналістика. Критерієм оцінки статті не є те, чи містить вона пропагандистські елементи, чи ні, а чи вона має добру мотивацію, чи це важливий, майстерно написаний текст — журналістський, літературний, який робить людину кращою, змушує її мислити. Слабкістю в наших дискусіях про ЗМІ є замовчування факту, що в журналістиці, як і в інших професіях, багато партачів. Світилами можуть стати не всі, але треба намагатися. Тут важлива сама атмосфера, в якій формується журналіст, чи пробуджена у ньому професійна шляхетність, бажання робити щось важливе, а не тільки будь-якою ціною заробляти гроші. Часом добрі журналісти просто губляться в надмірі інформації, вони втратили орієнтир і потребують допомоги авторитетного провідника.
— Етимологічно поняття «пропаганда» означає «плекати саджанці», тобто у ній закладено позитивне призначення. Сьогодні прийнято застосовувати приховану пропаганду, зокрема в ЗМІ США, на «легальну» чекає осуд. Може, настав час реабілітувати це поняття в контексті загроз, що стоять перед сучасною людиною, народами?
— Розмови про англосаксонську пресу дуже неправдиві. Власне, виступи проти пропаганди часто якраз і є пропагандою. В цих суспільствах триває боротьба інтересів, ідеології, i усе це відображається у ЗМІ. Часом протягом зустрічей дехто починає казати про об’єктивізм американської преси, то я відверто кажу, що це невігластво мене просто смішить.
— У впливових газетах світу щоразу меншає обсяг міжнародної інформації, домінують локальні новини, «news you can use». Звідки така байдужість до світу з боку ЗМІ, які приділяють увагу міжнародній тематиці переважно у випадках тероризму, воєн, катастроф?
— Людиною без широкого горизонту легше маніпулювати, бо вона не орієнтується в світових подіях, тенденціях. Фактично, маємо справу з маніпулятивним моделюванням громадянина «малого місця», який не відає про складність, драматизм світу. Єдиним зацікавленням такої людини є робота й розваги. Так твориться людина маси, зомбі. Така людина добре описана ще Хосе Ортегою-і-Гасетом, за яким однією з її основних характеристик є самозадоволеність. Для неї світ закінчується на власній сім’ї, праці та крекері. Наслідком цього є слухняне суспільство, яке, на думку американського філософа культури Постмена, прагне «саморозважатись до смерті» («а music ourselves to death»). Користаємося з філософії споживацтва, в якій найважливіше добре перетравлювати, а добре перетравлювати може лише задоволена людина, яка не замислюється, що від недоїдання й голоду потерпає 80 відсотків населення планети.
— А може, журналістика резигнує з цих горизонтів, панорамності з огляду на брак знань, які все більше спеціалізуються. Згадуваний вами іспанський філософ у праці «Бунт мас» назвав явище тотальної спеціалізації варварством. Які знання для журналіста є найважливішими, на чому ви акцентували в журналістських навчаннях, які вели разом з Габріелем Гарсіа Маркесом?
— Тут важко знайти оптимальний рецепт. Людина, яка обирає цю професію, повинна знати, що журналістика є різною, що лише 10 відсотків стануть знаменитими коментаторами, концептуалістами, решта — працюватимуть як пересічні репортери. Звичайно, усім треба дати фундаментальні знання, а далі якась частина їх буде нарощувати відповідно до бажання, таланту. Інші — залишаться на тому ж рівні. Треба розкрити складність професії, її призначення, відповідальність, а також те, що бути поганим журналістом — це просто жах.
— Дехто вважає, що одним з найважливіших критеріїв прийняття на факультети журналістики є наявність у людини совісті... Ви погоджуєтеся з цим?
— Так, але проблема у тому, як це визначити... Однак певний психологічний, ментальний образ майбутнього журналіста не завадив би. Але цей критерій не може бути єдиним. Часто людина має сумління, а таланту нема.
— Про що не пишуть сучасні медіа?
— Свої табу є у кожній країні. CBS має свої заборонені теми, Аль-Джазіра — свої. Кожен потужний канал або часопис вимальовує свій образ світу, в якому є білі плями...
— Тривалий час для світової преси забороненою темою був голодомор 1932— 1933 років в Україні. Ви один iз перших іноземних журналістів, які про це написали чесно. Це була така невигідна тема? Зрештою, навіть зараз про це мало згадує світова преса...
— Я народився в перший рік голодомору в Україні — в Пінську, тобто за якихось кількадесят кілометрів від місць трагедії... Людині поза політикою говорити на цю тему легше. У своєму виступі про геноцид ХХ століття мною нараховано десять найбільших злочинів, зокрема Камбоджа, Вірменія, Голокост, Шанхай, і, звичайно, одна з найбільших трагедій минулого століття — голодомор в Україні. Стереотипи важко руйнувати. Зараз триває кампанія щодо позбавлення Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, але, мабуть, цього ніхто не зробить...
— У ЗМІ бракує справжньої інформації про проблеми країн «третього світу» (на африканському континенті, наприклад, працює лише чотири відсотки від загальної кількості кореспондентів світових агентств)...
— Цей світ i надалі дуже керований фінансово і політично, але він має великий потенціал. Тут живе багато молодих амбітних людей iз почуттям власної гідності. Деякі з народів «третього світу» — свідомі спадкоємці великих культур: єгипетської, китайської, шумерської... Європа, яка 500 років визначала правила керування світом, на тлі цих культур виглядає молодою. Її домінування завершилося. Континент перебуває у стані критичного пошуку свого місця. Всі говорять про вступ до Європейського Союзу, але що далі? Детронізованій Європі бракує певного проекту, концепції на майбутнє.
— Добре, потенціал цей світ має, а шанси його реалізувати?
— Проблема позаєвропейських цивілізацій полягає у тому, що майже всі вони не цікавилися зовнішнім світом. Наприклад, упродовж свого існування африканська цивілізація не збудувала жодного корабля, аби дібратися до інших світів. Або ацтеки, які теж були необізнані з зовнішнім світом. Коли прийшли іспанці — вони падали перед ними на коліна й підкорялися, оскільки вважали, що перед ними — вищі істоти, боги. Саме тому важливо пізнавати світ, відкривати його, а не обмежуватися локальними уявленнями.
— Цицерон якось зауважив, що людині достатньо мати бібліотеку і сад за вікном. Якщо є так багато книг, подорож ще потрібна?
— Потрібна. Безпосередній контакт дозволяє відчути глибину людського, культурного, цивілізаційного середовища, в якому перебуваєш. Подорож відкриває нові ракурси світу. Без неї його важко зрозуміти.
— Описуючи наш світ, чого відчуваєте більше — зачарування чи розчарування?
— Зачарування, звичайно!
