Коли чотири роки тому Роман Лавров з’явився на українському ТБ-горизонті, позаду у нього була акторська школа Олега Табакова, робота у московських театрах і невеликий, але повчальний досвід створення авторської програми на російському РТР. Попереду ж — не менш повчальний досвід співпраці з українськими телеканалами. Лавров вів новини і ранкову програму на «Інтері», робив ранковий проект на СТБ і нічний — на ТРК «Ера». Потім настав піврічний «тайм-аут», після якого Роман Лавров «з’явився» знову — з «Киянином» на ТРК «Київ» (до речі, вельми гідним проектом, і не лише в рамках міського каналу). За власним визнанням, тепер він цілком щасливий і не шкодує про минуле — ні про те, коли був «обличчям» загальнонаціонального каналу, ні про те, коли у численних ролях виходив на сцену. «Зіграти можна будь-кого, — вважає Лавров, — значно складніше (хоч і цікавіше) просто бути самим собою».
— Мені здається, що акторство і журналістика — дві протилежні професії. Актор волів би, щоб слухали його, журналіст — повинен слухати співрозмовника...
— Це дуже близькі професії, взаємновпов’язані. Особливо у розумінні негайної готовності, натренованості. Ти маєш «включатися» миттєво, зібратися перед камерою. Повинен знати, що вона працює, і повинен її не помічати. Камера багатократно збільшує властивості душі, і перед нею не можна прикинутися, симулювати інтерес до співрозмовника, якого не відчуваєш — принаймні надовго. Схожість ще й у драматургії взаємовідносин, яка існує у театрі і в житті. Професія актора, по суті, полягає в тому, щоб переробляти логіку партнера, і найкращий вияв майстерності у ній — коли партнери слухають один одного. У цьому також багато спільного з телевізійним інтерв’ю, правда? І та, й інша професія відносяться до галузі людинознавства: адже все, що роблять актори й журналісти, — відбувається у житті людей, а не у житті бджіл. Акторська професія дає ще й особливе трепетне ставлення до слова, смак до добре написаного, вивіреного тексту — це в ідеалі, звісно. А у житті дуже часто акторам бракує освіченості. А телевізійним журналістам, ведучим — акторської майстерності.
— Ви досить довго працювали на загальнонаціональних телеканалах, а врешті-решт опинилися на міському. Як ви сприймаєте таку зміну в кар’єрі?
— Можна до смерті просидіти на загальнонаціональному каналі, і твоє ім’я нікому ні про що не говоритиме — всі будуть цікавитися: а хто це такий? І можна працювати на міському каналі і відчувати, що твоя програма потрібна. То про яку кар’єру зі споживацької точки зору можна говорити, якщо ти робиш потрібну комусь справу? Свого часу ми з театром багато гастролювали, але в місті Орел, наприклад, грали не гірше, ніж у Москві чи Західному Берліні, навіть трохи краще. Це також закон професії — «роман» з глядачем або відбувається у твоєму житті, або ні, незалежно від того провінційний це глядач чи столичний. Так що гнітючих настроїв від «пониження у статусі» я не маю. Скажу тільки, що пішовши з ТРК «Ера», де мене «використали», я дав собі обіцянку взагалі не працювати на телебаченні. Та, як мовиться, «доля і на печі знайде» — я зустрівся з генеральним директором ТРК «Київ» і після розмови з ним переглянув свої плани на майбутнє.
— Як, по-вашому, чому нашому телебаченню так властиво використовувати і викидати людей?
— Мабуть тому, що телебачення, за великим рахунком, дійсно не має нічого спільного з творчістю, це бізнес, причому у найнепривабливіших його виявах. Мені важко зрозуміти, чому зникають проекти, не найгірші, чому раптом зникають люди, цілком професійні. Погано це дуже, не по-людськи, коли люди гідні, до того ж самою роботою приречені на популярність, раптом опиняються за бортом. Таке от чергове втілення знаменитої сталінської тези «незамінних людей не буває». Може, це й нормально, але дуже важко таке переживати самому, повірте...
— За проектом «Киянин» помітно, що його автори напрочуд людяно ставляться до своїх героїв — незалежно від їхнього соціального статусу...
— Без любові до героя, без взаєморозуміння взагалі нічого не можна зробити в кадрі. Перед тим, як зняти розмову і йти з нею на монтаж, треба свого співрозмовника відчути. І, певна річ, це сприйняття героя народжується задовго до зйомки. Якщо використати театральні порівняння, то «завіса підіймається» не тоді, коли вмикається камера, а коли ти вперше зустрічаєшся з людиною і маєш переконати її взяти участь у програмі.
— Чи бувають випадки, щоб герой відмовлявся від участі у програмі?
— Буває, якщо людина ображена на суспільство, якщо у неї опустилися руки. Вона заражена недовірою і боїться, що ти хочеш використати її для «само-PR». А буває так, що програму вже записано, але розмови не вийшло — просто не пішла розмова, не прийняла людина твоїх правил гри. У такому разі, як це не боляче, але доводиться відмовлятися від теми.
— З якими людьми розмовляти цікавіше — з представниками творчої чи «конкретної» професії?
— Цікавіше розмовляти з тими, хто азартно приймає правила гри і ставить мене в ситуації, де мені самому доводилося знайтись, зімпровізувати. Важко працювати з людиною, яка краще за тебе знає, якою має бути передача. Коли вона з ходу тобі заявляє: я все знаю, мене вже знімали, я знаю, що й куди слід говорити, і вдягає на себе якийсь образ, котрий, як їй хтось колись сказав, їй дуже пасує. А що ж до людей творчих і «конкретних», то я б сказав, що цікавіше розмовляти з людиною, яка дуже любить свою роботу і дуже добре її робить. Як прима-балерина Валентина Калиновська, як видатний кардіохірург професор Сітор, як Мирослав Вантух, керівник ансамблю імені Вірського — цю програму глядачі ще побачать.
