Звідки проростає нинішня антиукраїнська істерія в російському суспільстві? На перший погляд, може здатися, що єдиною причиною є оскаженіла пропаганда у тамтешніх ЗМІ. Але чи дійсно справа лише в цьому? Якщо розібратися, то йдеться про речі набагато більш серйозні — вони сягають своїм корінням глибини століть...
Вже багато місяців на своїй сторінці у Facebook Андрій Безсмертний-Анзіміров розміщує статті про українських громадських та культурних діячів минулого, які сам і складає. З грудня минулого року Андрій Романович почав писати ексклюзивно для «Дня» і сайта «Україна Incognita». Матеріали набули неабиякої популярності серед читачів.
Від початку російської агресії проти України Андрій Безсмертний-Анзіміров зайняв послідовну проукраїнську позицію, через що навіть довелося розпрощатися з деякими друзями. Що показово, у своїх публікаціях про останні події в Україні та Росії він активно залучає широкий культурний та історичний контекст. В результаті, в абсурдних, на перший погляд, діях російської влади починає проглядатися жахлива, але непохитна логіка.
Про глибоке історичне коріння нинішнього конфлікту Росії та України, про російський національний характер, дискусії в середовищі російських інтелектуалів, а також про роль православної церкви Андрій Безсмертний-Анзіміров розповів у інтерв’ю газеті «День».
«ПИСАТИ ДЛЯ «Дня» — ВЕЛИКА ЧЕСТЬ»
— Андрію Романовичу, чому ви вирішили писати у себе на Facebook про видатних українців?
— Я з’явився на Facebook 2011 року. Через московських друзів коло спілкування почало розширюватися. Я помітив, що деякі люди розміщували матеріали про репресованих росіян — поетів, письменників та філософів, про дисидентів минулого. Поступово мене почало дивувати, що люди пишуть про репресованих та дисидентів у Росії, але ніколи — в Україні. Незабаром я зрозумів, що багато хто, навіть дуже пристойні люди, навіть мої старі друзі просто мало про це знають. Крім генерала Григоренка та Леоніда Плюща нікого не знали. І я вирішив заповнити цю прогалину, а пішовши «українським шляхом» дізнався багато нового і сам для себе. Почав писати взагалі про видатних українців, особливо про тих, кого російські сайти привласнюють собі без будь-якого докору сумління, — Чехов, Макаренко, Капиця або такі дитячі письменники, як Корній Чуковський і творець «Незнайки» Носов. Адже українець вільний писати не тільки українською подібно до того, як шотландські та ірландські класики писали не тільки своїми мовами. Вже тоді я помітив, що деяких френдів дратувала «надлишкова», на їхню думку, інформація про українців. А коли почав розміщувати матеріали про Петлюру, Бандеру, Шухевича й просто про українську самобутність, деяких це підірвало, але треба сказати, дуже мало кого. Я з ними швидко і легко розпрощався. Натомість знайшов десятки й десятки українських друзів!
Коли розпочався Майдан, я природно, відразу став його підтримувати, деякі мої матеріали з Facebook і з російських опозиційних сайтів передрукували українські сайти, зокрема й «День». А незабаром, вже після Донбасу, мені запропонували писати для «Україна Incognita». Слід зазначити, що для мене все це велика честь.
— Звідки у вас інтерес до української історії? Коли вивчили українську мову?
— Любов до України, української літератури та історії у мене від батька-харків’янина (кінорежисер-документаліст, лауреат Держпремії СРСР Роман Григорович Григор’єв. — Авт.) Мати — росіянка з Волги (Безсмертна (Анзімірова) Кіра Михайлівна (Львівна. — Авт. ), від неї жодних українських впливів не було, хоча саму Україну вона любила й із задоволенням там відпочивала. Власне, народився батько в Юзівці, точніше на станції Микитівка, але молоді роки провів у Харкові, тодішній столиці України. Він був одним з організаторів кіностудії «Кінорабмол» у Харкові. У студентській юності, хлопчиськом, був постійним учасником усіх доступних зібрань українських поетичних та літературних груп. Ходив на збори «Гарту», вважав себе членом групи «Авангард». Зустрічався з Маяковським та футуристом Петниковим, яких приймали у себе українські футуристи. Пам’ятав Хвильового, чудово знав Довженко, спілкувався з Василем Блакитним та пізніше дружив із його сином. 1932-го батько перебрався до Москви й почав працювати на Московській студії кінохроніки. Якраз тоді в Харкові та Києві почалися жорстокі репресії проти всіх, кого батько любив і поважав. І він мені про це розповідав. У батькові поєднувалися українська, єврейська та грецька (за матір’ю) кров. Україну він просто обожнював і вільно говорив українською. В нас у домашній бібліотеці були і Шевченко, і Котляревський, і Леся Українка, і Коцюбинський, і українською Квітка-Основ’яненко. Коли ці автори стоять поряд із Пушкіним, Гоголем, Толстим, Бальзаком та Діккенсом, у дитини немає ніяких сумнівів щодо величини й значущості цих письменників у загальносвітовій літературі. Для мене вони, українці, були світовою класикою з дитинства. Повість «Дорогою ціною» Коцюбинського неймовірно вразила мене у дитинстві, просто перевернула усе. Я вперше зіткнувся з організованим байдужим злом одного народу проти іншого. І після цього в мене не залишалося жодних сумнівів у тому, що українці й московити — два різні народи.
Українською я читав із дитинства, багато українізмів у Гоголя, слухав, коли за столом збиралися рідкісні друзі батька з Харкова. Не хочу ідеалізувати, розмовляю я гірше, а коли пишу, часом необхідний словник. Українська мова — зовсім інша мова з принципово іншою фонетикою та набагато більшим за російську обсягом лексики. У дитинстві та юності схоплюєш мову миттєво, пізніше — набагато повільніше. А коли викладаєш російську, а вдома говориш лише англійською, як я, інші мови переходять у пасив, як моя французька та українська. Але намагаюся багато читати.
— Де шукаєте матеріали для своїх статей?
— Зазвичай порівнюю інформацію різними мовами, вона часто різна, а іноді істотно одна одну доповнює. «Вікіпедія» також дедалі більше стає важливим джерелом інформації, але читають її далеко не всі. Крім того, в будь-якому формальному тексті важливо виокремити головне, особливе. Мені колись пощастило купити на розпродажі емігрантську українську енциклопедію й двотомну історію України-Русі — теж використовую. В Інтернеті, особливо англійською, теж можна знайти безліч інформації, треба лише знати, як і де шукати. Намагаюся знаходити статті українських фахівців, цитую їх. І, зрозуміло, завжди дізнаюся багато нового, відкриваю для себе надзвичайно багату культуру з традиціями, що давніші за російські.
«РЕАЛЬНІ ДЕМОКРАТИ НЕ МОЖУТЬ НЕ БУТИ НА БОЦІ УКРАЇНИ»
— Ваша позиція щодо конфлікту між Росією та Україною — дуже послідовна, що зараз не часто зустрінеш в середовищі публічних російських інтелектуалів. Чи багато у вас однодумців у вашому колі спілкування, серед колег за навчанням та науковою діяльністю, в російській діаспорі в США?
— Я оцінюю напад Росії на Крим та Донбас як факт неприхованої агресії, що не заснована ні на чому іншому, крім дефіциту легітимності російської влади постєльцинського періоду. Це влада глибоко аморальна, влада злодіїв та шахраїв. І Україна повинна це чітко усвідомлювати. Домовитися з нею, напевно, не вийде, оскільки росіяни, в принципі, не розуміють, що таке компроміс — це одна з головних їхніх відмінностей від цивілізованих народів. А ідеологічне виправдання самої ідеї, що Україна та Північний Казахстан суть нібито «частини Росії», радо підніс луб’янсько-кремлівській номенклатурі на тарілочці із золотою облямівкою наприкінці життя ніхто інший як великий правдолюб Солженіцин. Це незмивна пляма з його совісті, і я про це написав статтю, в якій порушив питання про Солженіцина як засновника російського неофашизму.
У моєму колі спілкування ставлення до агресії Росії проти України як у мене, мабуть, у всіх. Із тих, із ким мене близько зводило життя, точно така сама позиція була у покійних о. Гліба Якуніна й у Новодворської, така сама була б у о. Олександра Меня. Серед американців теж не знаю жодного, хто б думав інакше — але це окрема цікава тема. Думаю, що ніколи й не дізнаюся, оскільки з підкупленими Москвою та з агентами впливу Луб’янки не спілкуюся. Зрозуміло, є мільйони американців, які про це взагалі не думають, але ми говоримо не про них. Всі мої безпосередні колеги загалом думають так само, як і я, але мені відомо, що серед викладачів російської мови та культури в США з нових емігрантів є безліч людей із промитими мізками. З російською діаспорою у Вашингтоні я зараз мало спілкуюся, після переходу вашингтонської парафії під Московську Патріархію звідти пішла більшість старих парафіян, а вже я — тим паче, незважаючи на дружні зв’язки. З ким спілкуюся, ті на боці України, але якщо це нащадки білоемігрантів, то вони нерідко говорять про свої симпатії лише в суто тісному колі.
— Чи часто вас звинувачують у «непатріотичності»? Як відповідаєте на це?
— Моє перше контрзапитання до «обвинувачів-патріотів» завжди одне й те саме: чи підтримують вони нелегітимну владу Луб’янки та її ставленика, на совісті яких десятки мільйонів замордованих росіян. Після цього питання «обвинувачі» припиняють говорити про патріотизм і зникають самі. На Facebook мені іноді приходили істеричні або нецензурні тексти від усякої радянської шпани, але тролити шпану для мене велике задоволення, тому вони самі ж і блокували мене. От мені один написав: «Американці — сепаратисти, влаштували після Бостонського чаювання війну проти митрополії. Велика Британія втратила колонію. Янкі — до Британії !!!! Америку — індіанцям! Тоді ми розглянемо повернення Криму кіпчакам». Я йому відповів коротко: «Так і ви, московити, влаштовуєте війну проти своєї метрополії — Києва. Адже Московія — висілки України, колонія Києва у фінському Заліссі. Тільки от американці виставили британців за діло, а ви силкуєтеся пограбувати собі побільше. Звикли брати все, що погано лежить. Московію — мірянам, мещері, муромі та голяді!». Зник.
Що стосується православних теоретиків імперії, то вони всіляко ухиляються від будь-яких дискусій, я пропонував їм чесно винести нашу полеміку на форум. Спершу заявляли, що не полемізують із русофобами, на що я їм відповідав, що якщо вони з кимось і зобов’язані полемізувати, то саме з русофобами, бо з русофілами їм полемізувати нема про що. І що вони молодці тільки проти овець. Відразу кудись зникають. Вони здатні «вести полеміку» тільки за підтримки державно-поліцейських багнетів.
— Кажуть, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання. І справді — багато колишніх радянських дисидентів, інтелектуалів, людей мистецтва сьогодні перетворилися на справжніх шовіністів та імперіалістів. Як ви пояснюєте цей феномен?
— Близький і старий друг із Москви писав мені, що з тих його знайомих, кого прийнято називати «демократами», тобто з відносно освічених людей з європейськими цінностями, «кримнаш» лише один. Всі інші здивовано вигукують: «Ви чули? Такий-то — «кримнаш»!». Тому що для їхнього середовища це зовсім незвично. Тож все-таки не кожен російський демократ не витримує випробування українським питанням. Але разом з тим, коло це вузьке, надто далекі вони від народу. Нагадаю й те, що коли в липні 1917 року два міністри Тимчасового уряду відвідали Київ для переговорів, делегація ця й визнала законодавчі повноваження Центральної Ради, й окреслила географічні рамки її юрисдикції, включивши в них кілька південно-західних губерній колишньої імперії. Однак делегати зробили це без узгодження з Тимчасовим урядом. Що того ж дня викликало урядову кризу в Петрограді: на знак протесту проти дій київської делегації всі міністри-кадети негайно пішли у відставку. Не дивно, що врешті-решт більшовики їх перемогли. А хто, до речі, були ті два сміливих міністра-делегата? А ось хто: українець Михайло Терещенко та грузин Іраклій Церетелі. Як бачите, українсько-грузинська дружба має давні традиції. Як після цього не говорити, що російські ліберали й демократи закінчуються на українському питанні?
Але, звичайно, зрозуміло, що далеко не всі. І покійні нині академік Сахаров або Тетяна Великанова, й інші російські дисиденти, яких вже немає на цьому світі, були б сто відсотків на боці України. Павло Литвинов та Сергій Ковальов, що перебувають при доброму здоров’ї, беззастережно підтримують Київ і постійно підписують листи, вимагаючи звільнення Надії Савченко. Така сама позиція Володимира Альбрехта, відомого математика, правозахисника, колишнього політв’язня, автора дуже корисних самвидавних посібників «Як поводитися на допиті», «Як поводитися на обшуку» тощо. Він, як і я, живе в США, людина він небагатослівна, його думка є в Інтернеті і його слід читати й поширювати. Думаю, що реальні, не ті, хто вигадав сам себе, а дійсно реальні ліберали й демократи не можуть не бути на боці України. І російські люмпен-демократи це чудово розуміють, тому й яріються.
Крім того, є люди, які є «шовіністами й імперіалістами» вимушено, зокрема багато серед них людей мистецтва. Просто бояться і роблять вигляд. На кшталт «Плюнь, Петруша, поцелуй ручку злодею, от тебя не убудет». Багато хто з них, мені здається, страждає. Переконаний, що люди цього типу, що б вони не казали — не шовіністи й не імперіалісти. У ситуації свободи вони відразу змінять риторику. Але вкрай неприємно, коли дізнаюся щось подібне про приятелів чи знайомих юності. І кінорежисерові Павлу Лунгіну або «православному поетові» Юрію Кублановскому я не тільки тепер руки не подам, я в одне приміщення з ними не завійду. Бридливий.
Є й інші, які прямо продаються. За гроші. Звичайне шкурництво. Є чисті шарлатани, які, знову-таки за гроші, служать пропагандистами режиму, такі як Проханов, Нарочницька, Кургінян, Мігранян. Думаю, що через свою аморальність та безпринципність. Дугін — просто самозакоханий дурень, який грає в ідеолога і сам у це вірить. Словом, нація (хоч і не вся) начепила маски й посилено підтанцьовує деспотичному режимові. Але тут є одна деталь. Коли люди занадто довго носять потворну маску, якщо нарешті відбувається зривання всіх і будь-яких масок, обличчя під масками точнісінько повторюють личину, яку вони носять. Зовнішнє моральне каліцтво неминуче проростає і в тіло, і в душу.
«ДЛЯ ПЕРЕВАЖНОЇ БІЛЬШОСТІ РОСІЯН УКРАЇНЦІ — НЕ БРАТИ, А ЛЮДИ, ЯКІ ЧОМУСЬ ЖИВУТЬ НА ЇХНІЙ ТЕРИТОРІЇ»
— У своїх статтях ви стверджуєте, що нинішня антиукраїнська й антизахідна істерія в Росії обумовлена не стільки пропагандою, скільки особливим характером самого російського народу, «виплеканого сталінофашізмом через масовий терор», якому, за вашими словами, притаманна пристрасть до крайнощів, одвічна антигуманістична парадигма, комплекс меншовартості, звичка жити брехнею, бажання залишатися в рабстві, клінічний мазохізм, що поєднується із садизмом. При цьому «різниця між нормальною частиною російського народу й аморальною російською більшістю — нездоланна»...
— Це питання на кілька дисертацій. І сподіваюся, що українські науковці, особливо молоді, не залишать його без уваги. Антигуманістична парадигма — це основне, що сьогодні об’єднує російське самодержавство з російським православ’ям та російською народністю. Настільки тісне єднання між деспотизмом, клерикалізмом та народом — це в історії Росії вперше. Інші запитують, чому в Росії миттєво забули, що українці — братній народ? Я вам на це скажу, що українці ніколи в житті не були для росіян братнім народом. Ніколи. Вже здавалося б, слов’янофіли, що були лібералами, мали б виробити переконливе вчення про братерство з українцями ще в 1840-ві роки. Де воно? Його й сьогодні немає. Вже здавалося б, якщо брати, перше, що мав зробити Кремль, це вибачитися за Голодомор і цим завоювати серця всіх українців. А якою була відповідь Москви? Вибачатися категорично не будемо, постраждали усі. У пристойному суспільстві, якщо постраждали усі, вибачаються перед усіма. А в російському — ні перед ким. Де тут елементарна турбота про братерство? Звичайна байдужість — «все навколо моє, і там за лісом також», як у гоголівського Ноздрьова.
Дуже точно нещодавно написав Анатолій Стреляний, що російська людина не проти незалежної України, тільки якщо вона залишиться такою, якою була в складі СРСР: начебто вона є, а нібито її й немає. А на українців, які говорять і читають українською, майже у кожного росіянина — вроджена алергія. І це найточніший діагноз. Про це ще В. Розанов писав у «Апокаліпсисі нашого часу»: «Русские — общечеловеки». А когда дело дошло до Армении, — один министр иностранных дел (и недавний) сказал: «Нам (России) нужна Армения, а вовсе нe нужно армян». Это — деловым, строгим образом. На конце тысячелетия существования России. Т. е. не как восклицание, гнев, а (у министра) почти как программа. Но ведь это значит: «согнал бы и стер с лица земли армян, всех этих стариков и детей, гимназистов и гимназисток, если бы не было неприлично и не показалось некультурно»».
Для переважної більшості росіян українці не брати, а люди, які чомусь живуть на їхній території. Розпалюючись цілеспрямованою державною пропагандою, інфантили, ідіоти, невігласи й просто боягузи живуть в ілюзорній реальності й з утопічною свідомістю.
Однак ось ця алергія російської маси на українців — чиста патологія. Так, вона посилена небажанням втрачати імперію, але це лише одне з багатьох пояснень. Пояснити цю патологію неважко, виправдати — неможливо. Витоки цієї патології — у специфіці російського кріпацтва. На відміну від історії європейських народів, яка постає як шлях від рабства до свободи, історія російського народу, тобто московитів, є шляхом від свободи до закріпачення, до рабства. Провідний російський історик В. Ключевський підбив підсумок суті московської історії своєю прославленою формулою — «Государство пухло, народ хирел».
Раби надовго запам’ятовують панам заподіяне їм зло. Скрізь і всюди. Якщо ми поглянемо на всі негативні характеристики російського народу, ми побачимо типові риси глибоко ображених, злопам’ятних рабів, що прагнуть помсти. Бояться, що увесь світ мріє їх завоювати й викинути в таку соціальну систему, за якої їм доведеться працювати, а не покладатися в усьому на державу. Типово рабська психологія. Що лише допомагає процвітати всім злодіям та шахраям, які вийшли з тих самих колишніх рабів, але дорвалися до влади. Далі — порочне коло: система лише постійно відтворює саму себе. А залишки усіх інших класів й станів десятиліттями ледь борсаються, намагаючись не захлинутися в московській трясовині.
Криваву громадянську війну з винищення російських європейців було розв’язано в добу, коли 80% населення Російської імперії було дітьми чи онуками реальних рабів. Перебралися в міста й перетворилися там на декласовані елементи. Вони ж стали гвинтиками сталінської системи, охороняли й розстрілювали посаджених у концтабори колишніх «панів» й «глитаїв». Як же такий народ — нащадки тих, хто охороняв і розстрілював — може сьогодні засудити їхнього годувальника Сталіна чи вітати прагнення України до Європи?
Рабами припиняють бути не тоді, коли влаштовують криваві лазні колишнім «панам» й потім сто років мстяться їм й усьому світові, а коли засвоюють шанобливе ставлення до людини, тобто цінності доби Просвітництва. А не одну лише гільйотину, яка була спотворенням сенсу тієї доби.
Проте я б не став оцінювати російський народ зовсім фатально. Народ — не вічно рівний собі камінь. Повільно, але змінюється. Для звільнення російської свідомості від програмування людей тоталітарним луб’янським культом необхідно всесвітнє радіо- й телемовлення російською мовою. Інтернет наразі в Росії програє телевізору. Здається, такі плани вже є.
ДОВІДКА «Дня»
Письменник, есеїст, кінокритик та перекладач богословської літератури Андрій Безсмертний-Анзіміров народився 24 серпня 1951 року в Москві. 1974-го закінчив перекладацький факультет Московського інституту іноземних мов ім. Моріса Тореза. Ще коли був студентом, зайнявся релігійно-просвітницької та правозахисною діяльністю. Через свої релігійні переконання був виключений з комсомолу. З 1975 до 1990 — кінознавець, науковий співробітник ВНДІТІК (Всесоюзний НДІ теорії та історії кіно), фахівець з кіно США, Бельгії та Нідерландів. Член громади отця Олександра Меня в Новому Селищі (Пушкіно). З 1974 року й до самої загибелі о. Олександра 1990-го був його духовним сином та активним діячем парафії, вів біблійні гуртки. В 1984—1986 рр. його було оголошено «православним екстремістом», перебував під слідством, піддавався обшукам, допитам у прокуратурі й КДБ. Андрій Безсмертний-Анзіміров — один із тих, хто підписав листа до Патріарха Пімена із закликом добровільно залишити церковне керівництво. У 1990—1991 рр. працював за науковим обміном (фонд IREX) в Бібліотеці Конгресу США (Вашингтон), займався дослідженнями з американського кіно 40-х років. У 1991—2004 рр. — викладач російської мови та русистики у приватних та державних мовних вишах Вашингтона та Вірджинії. З 2005 року — співробітник Агентства зі зменшення загрози при Міністерстві оборони США.
