Фільм про Надзвичайного і Повноважного Посла Росії Черномирдіна «Рік Росії в Україні» («Інтер») нагадав про закінчення українського Року в Росії. Віктора Степановича в Україні люблять не лише за невимушеність у висловлюваннях і слов’янський патріотизм. Політичний важкоатлет, він, на відміну від багатьох російських громадських діячів і журналістів, не дозволяє собі поблажливої зарозумілості. І щиро впевнений, що до Європи ми рушимо разом. Крізь вимушений офіціоз фільму проривається нешліфований оптимізм посла: «Не хочуть, щоб ми навчилися шити костюми. Хочуть, щоб ми в їхніх ходили. А ми навчимося! І в наших туфлях ходитимуть».
Протягом 2002-го Кобзон співав українською, віце-прем’єрові Матвієнко вручали нагороду на нашій «Людині року»,а в Уренгої з’явилася можливість дивитися УТ. Добрий привід згадати про російську частку в українському телебаченні. Без російських вкладень ми не дорахувалися б «Інтеру», СТБ, ICTV і Нового каналу. Хоч як би ми до цього ставились. Якщо ви маєте звичку позначати в програмці улюблені передачі для перегляду, зверніть увагу, скільки серед них російського походження. Закладаюся, що більшість. Не для кого не є таємницею, що свої понад 30% рейтингу «Інтер» і «1+1» збирають передусім завдяки телесеріалам, розважальним і реальним шоу російського чи спільного з українською стороною виробництва. А «Новий», який набирає обертів, будує мовлення на двох китах, двох російських ток-шоу в ранковому і вечірньому ефірі ( «Принцип доміно» і «Вікна» ). Осібно тримається УТ-1. Після не дуже вдалого проекту звідти зник і Володимир Молчанов.
За статистикою, фільми та серіали забирають приблизно 70% уваги глядачів. Ранками на «Інтері» — серіал «Злодійка». Таке типово жіноче кіно з інтригами, розмовами, любовними історіями, гарним вбранням, красивими інтер’єрами. Відомо, що рушієм сюжету є лиходії. Тут одна сестра неправдоподібно підступно (майже як у вищезгаданих «Вікнах») мстить іншій; добрі герої беззахисно- наївні, а злі передбачливі та безпощадні. Навіть не знаю, як урешті- решт, як це заведено в цьому жанрі, вдасться вийти на щасливий кінець. Головну «злодійку» переконливо грає Лідія Вележнєва. А увечері вона ж у одній із провідних ролей підіграє «ЗнаТоКам», і це дуже заважає сприймати її як позитивного експерта. Краще вже, коли актори скаржаться, що вони недостатньо запитані й усе життя не вилазять зі шкури свого типажу.
Проте, долаючи ці труднощі сприймання, я почала дивитися «ЗнаТоКов». Старий радянський фільм також був не дуже динамічним, але зі своєю логікою, спокійною, повчальною інтонацією. А його реінкарнація викликає відчуття надмірної затягнутості. Так, сюжет несподівано провисає, щоб дати вдосталь напереживатися потенційному злочинцеві. І це кровопускання (страждальник ріже руку) — не на користь фільму, бо збиває детективну канву. Героїв колишніх років бережуть — постарілих Каневського, і Томіна в кадрі майже не видно. Схоже, що криза сценаристів не лише в Голлівуді.
Дотримуючись гендерного принципу, перейдемо до серіалу для справжніх мачо — «Чоловіча робота 2». Відразу дві лінії розслідування плюс одна млява любовна лінія. Колориту додає туркменський слід і жарти в армійському (американському?) стилі. Про труп із простріленим лобом: «Це він на гілку напоровся». Головний міліціонер — Федір Бондарчук (у миру — ведучий гри
«Крісло» ), який в інтересах слідства видає себе за охоронця. Але в шоумена по життю бракує жорсткості й уже зовсім ні до чого богемна борідка. Це в іншому, справжньому кіно актори заради Ролі худнуть на 20 кг. А для халтури, як актори називають підробіток, не варто жертвувати і стильною рослинністю.
Як не пригадати про довгоочікувані серії «Каменської-2» («1+1») . Яковлєва, як і раніше, на своєму місці. Та її чарівливість насилу «склеює» всю цю конструкцію з божевілля, страхів, нагнітання проблем. Історія Мариніної цікава, але важко відпочити, попиваючи такий «коктейль» із сірчаної кислоти. Навіть психологи підтверджують, що телеагресія впливає на підсвідомість і є причиною хвороб. Ні, щоб зняти авантюрний серіальчик на зразок «Про що сказав небіжчик» за Й. Хмелєвською. Хочеться звернути увагу на спокійну багатосерійну мелодраму «Дахи великого міста» (ранковий ефір «Інтеру»). Благополучна пара середнього віку не без іронії вирішує свої проблеми та проблеми своїх дітей, які вже виросли. Все ж краща альтернатива для вечірнього родинного перегляду. Але суперзиск дорожчий за здоров’я нації, і одомашнена Удовиченко (зірка «Дахів») полонитиме хіба що домогосподарок.
Проте ремесло своє творці серіалів знають і нижче певної межі не опускаються. Старанно оформляють титри, не лінуються замовляти музику відомим виконавцям. І, дотримуючись віянь часу, вже майже не зловживають калюжами крові. А коли випаде нагода зняти доволі талановитий фільм, розрекламують його на кожному розі. Вже не в дивовижу передачі про зйомки фільму за західним зразком, де актори розповідають про творчий процес, наприклад, про «Бригаду». Дали слово навіть тим, хто на задньому плані зображав «братву». Подивимося, чи прищепиться ця західна традиція. Але перше враження — не дуже... Актори рідко бувають іскрометними оповідачами.
Цікаво, що на НТВ-Мир пробився документальний фільм колишнього харків’янина Дмитра Харитонова про
Лені Ріффеншталь . Спочатку я пораділа, що на російських просторах сяє не лише Вєрка Сердючка. З’ясувалось, що Дмитро тільки наїзджає до Києва, а мешкає та працює у Москві. Причому фокус фільму про улюбленого режисера Гітлера не на світських плітках. Більше про піонерські методи зйомок, монтажу, післявоєннi роки життя невгамовної Лені. У 75 років вона вперше захопилася дайвінгом і була в цьому успішною. Стійка сторічна бабуся без ознак дряхлості розповідала про себе, сидячи на модерновій канапі. Дмитро промовляв з балкона для виступів Гітлера, бродив босоніж берегом океану, але не з’явився в інших кадрах. У цьому випадку Харитонову належить першість у жанрі «новітньої історії».
Сподіваюся, у російських глядачів згодом з’явиться можливість подивитися справдi авторські роботи сучасних українських журналістів — фільм про Шевченка Юрія Макарова, «Український рахунок» Володимира Буковського, серіал Едуарда Лозового про голодомор. Гадаю, що за декілька років фінансові проблеми владнаються, українське телебачення набере критичної маси і буде репрезентоване в Росії досить широко. Якщо зараз це проникнення йде на рівні окремих талантів, то потім з’являться й передачі. І не лише в Росії. Як ви вважаєте, це не утопія?
