Імпровізовані вистави в інформаційно-аналітичних програмах — уже не рідкість на західному та російському телебаченні. Так, якщо в програмі Бі-Бі-Сі розповідають про технічну новинку для полегшення процесу обшуку — спеціальну рукавичку, то вона тут же з’являється й у руках ведучої в студії. На російському ТБ законодавцем нової моди став Леонід Парфьонов, який ілюструє свої думки в «Намедни» (НТВ) найнесподіванішими предметами — від авто в студії до пристрою для обрізання крайньої плоті. Така практика потроху приживається й у нас. В авангарді — Дмитро Кисельов («Детально з Дмитром Кисельовим», ICTV). На один із останніх випусків він запросив вiдомого джазового музиканта з електронним піаніно, і той відповідав на запитання не так словами, як музичними імпровізаціями. Однак не всі новації такого штибу в українському телеефірі однаково вдалі. Цього не вчать у журналістських ВНЗ, і щоб визначити, наскільки є доречною театралізація інформаційного мовлення, треба мати особливий талант. З іншого боку, ігнорувати новаторство також не варто — вдалі знахідки стають «родзинками» в суворому жанрі телепубліцистики.
«ЗА ДОПОМОГОЮ ЯКИХ НЕСТАНДАРТНИХ ПРИЙОМІВ МОЖНА ПОЖВАВИТИ МОВУ НОВИН»?
Олександр МЕЛЬНИЧУК, заступник шеф-редактора інформаційно-аналітичної служби телеканала «Інтер», ведучий програми «Подробиці тижня»:
— Прийоми і способи, безперечно, є. Інша річ, що багато з них стали вже звичними. Ну, наприклад, так звана нестандартна верстка. Так, багато каналів уже давно відмовилося від форми подачі: офіціоз — економіка — міжнародні новини — соціальний розділ — спорт — погода. Певною мірою традиція наявна, але далеко не завше.
А взагалі, телевізійні новини мають бути саме телевізійними, а не радіо, як це відбувається частіше за все. Треба орієнтуватися на відеоряд — адже він може сказати часом набагато більше, аніж геніальний журналіст. Синхрони і «лайфи» — їх також не можна замінити. Звичайно, це вимагає додаткових витрат, часу тощо. Але такі сюжети, а врешті-решт і випуски, вигідно відрізняються.
Хоча, як на мене, все має бути в міру — для багатьох із нас це якраз і є «нестандартним».
Алла МАЗУР, «1+1»:
— Я розмежувала б принципи підготовки програм аналітичних (як правило, тижневих) і власне новин — щоденних. Аналітика сприймається складніше і справді потребує дещо інших способів передачі на телеекрані. Тому в ній доречніші дискусії у студії, елементи публіцистики, пошуки нових образів і режисерських прийомів. Від новин глядач чекає насамперед повідомлення факту: прозоро, доступно і якомога повніше. Томуновинам, як на мене, краще б рухатися у бік «реальності», а не «театральності».
Було б чудово, якби ми могли більше пропонувати прямих включень з місця події, з їхніми реальними учасниками. А за потреби — навіть перехресних включень власних кореспондентів. Скажімо, у ситуації з розслідуванням аварії на ІЛ-76 у Конго було б цікаво звести в одному кадрі — у включеннях з різних місць — одного з пасажирів самого ІЛ і представника того ж українського Міноборони: хай би поспілкувались. Чи — найпростіший спосіб розвіяти чутки про чергову аварію на ЧАЕС, яким так і не скористалася влада: запросити одразу ж на станцію телегрупи усіх каналів, і у тих же прямих включеннях журналісти могли б самі підтвердити, що, власне, там відбувається у цей момент. Натомість — як і у 86- му, на екранах з’явився черговий чиновник, і — не виходячи з власного кабінету, запевнив народ: підстав для тривоги немає. Малопереконливо, погодьтесь. Тому — ліпше б нам подумати, як новини ДОБУВАТИ. Бо сама потреба «оживляти» говорить про те, що з організмом не все гаразд, чи не так?
Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти», ICTV:
— Новинні «пожвавлювачі» не є винаходом російського телебачення. У тій же Німеччині вони є повноправною частиною як новин, так і серйозних аналітичних програм. Я вже якось розповідала «Дню» про пародійний кліп на бадьористу пісеньку «Ля кетчуп», записаний голосом канцлера Шредера. Текст — абсолютно знущальний, канцлер нібито зізнається, що порушив усі свої передвиборні обіцянки, говорить, що підвищенням податків забере у німців останні гроші, й сміється: «На чотири роки я ваш канцлер, і ви нічого з цим не зробите». Уривки кліпу всю осінь і зиму були стандартною частиною політичних і економічних сюжетів. Окрім того, в політтижневиках традиційна рубрика а-ля «без протоколу»: курйозне відео політиків, без коментарів чи озвучене іронічними віршиками. На WDR, де я стажувалася, постійним героєм тижневика був «комісар з економії». Це актор, якому пишуть листи глядачі, якщо бачать, що десь не за призначенням використовуються податки. Комісар приїжджає до чиновників і примушує пояснити свої дії. Усім цим «фішкам» десятки років. Те, що вони в тій чи іншій формі досить повільно приживаються в Україні, — проблема нашої не завжди виправданої консервативності. Пригадайте, як лаяли «Факти» за те, що ми починали новини олімпійськими медалями чи людськими історіями. Мені здається, у нас іноді викривлене поняття чистоти жанру — мовляв, новини мають бути суворими й сухими. Новини повинні бути різними. Але найголовніше пожвавлення — це теми. Трагедія, розказана без емоцій, нікого не зачепить. Мати, яка живе з шістьма дітьми в каналізації і не віддає їх до інтернату; дитина, яка померла через недбалість лікарів, — як про це розповідати мовою Інтерфаксу? І ще один важливий момент — деталі. Мені було до сліз боляче дивитися сюжети російських каналів про візит Путіна до Криму. Подія одна для всіх, але рідні колеги переказують протокольну обов’язковість, а росіяни — смакують деталі. Вони помітили, що міський голова Ялти більше розповідав про успіхи міста Путіну, а не Кучмі, звернули увагу на те, в якій обстановці проходило відвідування Музею Чехова. Зрозуміло, що такі сюжети про президентів з людським обличчям говорять глядачеві більше, аніж сотні підписаних угод. Новини стануть кращими, коли і політики, і журналісти перестануть боятися виглядати смішними.
