Останні два-три місяці у виступах вітчизняних політологів відчувається деяка надмірна стриманість, коли вони говорять про перспективи відновлення територіальної цілісності України. Звісно, реальна ситуація у країні, у її керівництві оптимізму не додає. Усі ці фрази про те, що ми повернемо наші території політико-дипломатичним шляхом, є свідченням нашої слабкості.
Те, що втрачено на полі бою, тільки там можна повернути. Жодні зміни в Росії нам не допоможуть у питаннях, наприклад, Криму. Невипадково Ксенія Собчак заявила, що ті президенти, які будуть у РФ після Путіна, не зможуть повернути Україні півострів, навіть якщо дуже схочуть, бо тоді втратять підтримку в російському суспільстві. Невипадково з 1991 року російська пропаганда постійно навіювала росіянам думку, що Крим — «споконвічно російська земля». Хоча до завоювання Криму, до 1783 року, Росією там і не пахло.
Єдиний шанс для України змусити зважати на себе і своє прагнення територіальної цілісності — це армія.
Приємно, що США, Велика Британія, Туреччина, Польща, Чехія, країни Балтії діляться з Україною зброєю. Добре, що транспортні літаки регулярно приземляються в Україні з військовою технікою. Але постає питання — а коли Україні почне масово допомагати українська оборонна промисловість? І це залежить не від друзів-партнерів, а виключно від пана Зеленського та його владної команди... А тут суцільні «зашквари»...
Виступаючи у телеефірі, генерал Кривонос розповів, що лише останнім часом у нашій країні закрили кілька підприємств військової промисловості, інші працюють на 15-20% своїх можливостей. Коли йде війна, вони повинні працювати у три зміни, а насправді багатьох переводять на роботу в найкращому разі з графіком 2 дні на тиждень. Це пряма відповідальність верховного головнокомандувача.
Утім, він порадував черговими обіцянками: тут і збільшення в найближчому майбутньому грошових виплат військовим (при тому, що не погашені величезні борги за попередній період), і формування 20 нових бригад ЗСУ (на це знадобиться близько 15 мільярдів доларів, а ті бригади, які вже є і перебувають на передовій, укомплектовані на 45-50%).
Сподіватимемося, що верховний розуміє, що він каже. Цей указ Зеленського про оборону нардепка Софія Федина в ефірі телеканалу «Еспресо» назвала «пустопорожнім та демагогічним». Дивлюся я на «зелених» і думаю, як зможуть ці люди, наприклад, зберігати державну військову таємницю? Адже вони навіть їхні власні вузькопартійні не можуть зберегти, постійно виплескуючи їх на наші голови.
На всіх рівнях балачки, нескінченні політичні саміти, які ні на крок не наближають нас до відновлення втраченої цілісності. За такої якості керівництво України не зможе скористатися навіть бездоганною ситуацією. От і залишається вже 8-й рік сидіти і сподіватися, що втрачене саме впаде нам на голови, як знамените яблуко Ньютона...
Можна розповідати будь-які казки про дива дипломатії, але в Крим українському солдатові так чи інакше доведеться входити. А для цього має бути інша держава, інше керівництво та інша армія. Так, вона сильніша за ту, яку мали на 2014 рік, зруйновану усіма попередніми верховними головнокомандувачами. Але вона далеко не така, яку треба мати для вирішення великих завдань. У нашій воюючій країні має існувати культ армії, а не будівництво доріг. І наші громадяни повинні нарешті зрозуміти, що верховний головнокомандувач — це одна з найголовніших іпостасей Президента.
Цікава бесіда відбулася у Антона Борковського у студії «Захід» із колишнім керівником апарату уряду Азербайджану, а нині політологом Рамізом Юнусом. Він висловив здивування, що українці не захищали Крим так, як нині захищають Донбас. На його думку, Крим цілком можна було зберегти, якби українське керівництво не надто покладалося на поради західних союзників, які рекомендували «не дратувати Росію», а діяли виключно в національних інтересах України. Сьогодні нам необхідно бачити потужну армію, ніщо інше нас не врятує, а влада цього не робить, не бажає і не вміє робити. Так, адже до цього треба підходити дуже серйозно, з національною мудрістю, а не на рівні «хі-хі, ха-ха». Іноді легковажне ставлення до секретності, до не дуже помітної, але напруженої та важливої державної роботи виправдовують свободою слова та преси, відкритістю сучасного демократичного суспільства. Але ось приклад. Здається, у Великій Британії зі свободою слова та преси, з відкритістю суспільства все гаразд.
Так от, існування британської розвідки МІ-6 офіційно визнав прем’єр-міністр країни Дж. Мейджер лише 1994 року.
Хоча спецслужба існує з ХV століття. До її створення та формування доклали руку такі непересічні люди, як Даніель Дефо, Джонатан Свіфт та Ісаак Ньютон. Тому не випадково британська розвідка вважається однією з найінтелектуальніших у світі. До Мейджера МІ-6 не згадувалося в жодному офіційному документі уряду, а всі прем’єри на запити парламенту відповідали приблизно так: «Я не уповноважений коментувати розвідувальну діяльність уряду її Величності...» І якщо така служба попереджає господаря вулиці Банкової в Києві, що в його найближчому оточенні погано, то до таких попереджень слід ставитися серйозно.
Навіть у тих країнах, де суспільство дуже не любить, коли держава має від нього якісь секрети, вміють таємність зберігати, якщо цього хочуть. Згадаймо успішну операцію «Блискавка», проведену Ізраїлем для порятунку своїх заручників в аеропорту Ентеббе в Уганді.
Ось як розповів про це ізраїльський історик Урі Дан: «Швидкість, секретність, раптовість» — три ключові слова, які весь час повторював протягом минулої ночі командир «Блискавки» бригадний генерал Дан Шомрон. Секретності загрожувала одна особливість Ізраїлю: у суботу він перетворюється на одну велику сім’ю. Усі пліткують, старші допитують молодь: «Де ти був? Що бачив? Що робив?» Відповіді на кшталт «ніде» та «нічого» означають, що щось відбувається. А цієї особливої суботи кожен міг припустити одну можливість.
Якщо навіть політики зуміли зберегти таємницю навколо операції «Блискавка», то вже в армії та повітряних силах її оточили справжньою стіною мовчання. Зазвичай чутки поширюються Ізраїлем, немов плітки на арабському винограднику, або, за словами Шомрона, «зі швидкістю африканського тамтама». Але тепер офіцери служби безпеки палили кожен клаптик паперу».
Їм би наших «зелених», подивився б я тоді на їхню секретність. У них «Блискавка» та Ентеббе, а у нас ганебний «Вагнергейт». Сумно та принизливо.
На що, за таких умов, може претендувати наша країна? На дипломатичні розмови, на те, що колись Путін з природних біологічних причин піде, а його наступники нам усе повернуть добродушно? Не повернуть. Не треба безглуздих надій. Ми можемо судити про свої шанси, дивлячись на стан наших збройних сил. Вони є індикатором. Чим сильніша наша армія, тим обґрунтованіші наші надії. І навпаки. Решта — міраж, самообман...
