«Заслышали с вышины знакомую песню, дружно и разом напрягли медные груди и, почти не тронув копытами земли, превратились в одни вытянутые линии, летящие по воздуху, и мчится вся вдохновенная богом!.. Русь, куда ж несешься ты? дай ответ...»
НЕМАЄ ВІДПОВІДІ...
Так, відповіді немає, ми добре пам’ятаємо це ще із шкільних літ, із Гоголівських «Мертвих душ». Строго кажучи, Русь це не Росія, настав час українцям відчувати різницю цих двох понять і символів, хоча навіть сам Гоголь не завжди те розрізняв.
А в в тій «тройке», що мчить крізь моторош «Мертвих душ», — хто їде, власне? Про це колись замислився герой оповідання Василя Шукшина «Забуксував». Його вразило просте запитання: «Русь-тройка, все гремит, все заливается, а в тройке — прохиндей, шулер...». Як же це? А й справді!
У новій кіноверсії «Мертвих душ», телесеріалі Григорія Константинопольського, події роману перенесено в наші дні. Чичиков все той же пройдисвіт, який з’являється у провінційний Бугорськ, аби запропонувати місцевій чиновній «аристократії» — за гроші, звичайно,— місця на престижних московських цвинтарях, та ще й поруч зі знаменитостями (Галкіним, Пугачовою і т.п.): у посмертному майбутньому, звичайно.
Тому самому майбутньому, куди й мчить «тройка», він же сучасний автомобіль. І кучер Селіфан, нині особистий водій пройдисвітський, натхненно проказує гоголівські рядки про врочистий політ Росії. Чичиков обриває его: «Пельку заткни! Дай пісню послухати!!»
Так, пісня солодкоголоса, пісня духопідйомна — сам Філіп Кіркоров хвилюється і хвилює причетних, хто «в темі дня», хто «в курсі».
Селіфан засклив пельку, одначе ж питання лишається: Росіє, ти куди напосудилась? Здавалось би, Україну та українців це питання не має так вже цікавити — найближчі сусіди небезпричинно опинились у списку ворогів наших. Тільки ж ні, цікавить, бо від того, куди завтра домчить та «тройка» їхня, де в чому залежить і майбутнє України. Яку Росія «забила» до розряду своїх «братів», аби пристрасно душити у своїх обіймах — до посиніння. І якщо в імперському організмі трапляться благісні (на наш погляд) переміни, дивись-но — ослабнуть «обійми». Ото вже заживемо!
ДУША НЕРОЖДЕННАЯ
Одним із найцікавіших кіноспостерігачів за тим, що відбувається в новітніх еволюціях російських, є режисер Юсуп Разиков. Він доволі грунтовно вписаний в реалії сучасної Росії, і водночас — за походженням і вихованням він узбек, народився, жив і працював у Ташкенті. Відтак його погляд стереоскопічний — він і іззовні, він і з середини.
Два його фільми, зроблені упродовж останніх років, привернули до себе особливу увагу — «Турецьке сідло» (2017) і «Гас / Керосин» (2019), обидва російського виробництва, але приватного, не підтриманого державою. Обидва вирізняються небанальною структурністю і тверезістю погляду.
Героєм фільму «Турецьке сідло» є колишній «топтун», себто кадебешник, нині працівник торгівельного центру. Усе своє життя він працював у режимі «топтально-товкущого» зовнішнього спостереження за тими, хто уявлявся владі підозрілим, а тому небезпечним. Ось і тепер, без видимої потреби, за звичкою, він придивляється до людей. Бо ж переконаний, ті люди «як діти, за ними треба в штири ока дивитись».
Фільм непоспішливо оповідає про доволі нудотне щоденне життя Ілліча (так звати героя стрічки, якого чудово грає актор із Ярославля Валерій Маслов). Живе він один, щасливою відрадою для нього є ота сама звична практика «наружки», «наружного наблюдєнія». Не наближаючись до тих, хто втрапляє у поле зору, в такій собі зоні порожнечі.
А потому зненацька наближення. У квартирі поверхом вище поселяється молоде подружжя музик, і тепер ранками та вечорами Ілліч вслухається в божественні співи часів барокових. Він закохується у той голос, звуки якого заповнюють його нічим так і не наповнену душу. Хоча гармонію цього образу руйнує скляна банка, яка щоранку з’являється в кадрі — у неї Ілліч скидає яєчну шкарлупу (окрім яєць він, здається, нічим іншим і не харчується). У банці тій — так виходить — останки нерожденних курячих душ, яких уже не воскресити.
А ось душа самого Ілліча таки воскресає і ось-ось полишить тілесну оболонку, куди заледве не намертво увігнана багатолітнім способом життя. Одначе ж обманка — голос той магічний був не жіночий, як видавалось, а чоловічий (в картині звучить фонограмно відомий французький контратенор Філіпп Жаруски). А він-то, Ілліч, носія того голосу убив, скинувши у міжсходовий проліт. Після візуально зафіксованого факту «неправильної» секс-орієнтації...
ГЕРОЄМ ФІЛЬМУ «ТУРЕЦЬКЕ СІДЛО» Є КОЛИШНІЙ «ТОПТУН», СЕБТО КАДЕБЕШНИК, НИНІ ПРАЦІВНИК ТОРГІВЕЛЬНОГО ЦЕНТРУ...
У фіналі цей міцно задраєний і зашкаруплений чоловік плаче. Душа його посунулась ввись, одначе ж вибратись з власного нутра не виходить — затичку вибити практично неможливо. Він є органічною частиною системи, з якої не видко стежки назовні. Турецьке сідло, до речі, це ще й назва мозкової болячки, яка в контексті фільму є хворобою пустки душі. Перед нами, по суті справи, людина-робот, сотворенна колишньою системою. Питання в тому, чи змінилась нині та система?
ЦИВІЛІЗАЦІЯ, ЯКА ГОРИТЬ СИНІМ ПОЛУМ’ЯМ. ЧИ ЯКИМОСЬ ІНШИМ...
Наступний фільм Разикова «Гас / Керосин» (2019) — про самозагоряння й тління російського життя. Оскільки життя те стоїть на джерелі вогню, на нафтових і газових покладах. Загоряється легко і якщо не заклясти словом, не одвести біду — вона прийде до тебе чи твоїх близьких.
Таке кіно — закроєне на реаліях життя, подсвічене фольклорними образно-стильовими прийомами.
Немолода, їй за 80, жінка на ймення Павла (Олена Сусаніна), живе в селі Порожки, у російській глибинці. Живе й справді за поріжком життя, виставлена туди сучасною цивілізацією. Села як такого уже й немає, як і самого життя та заробітку для нього.
Правда, у Павли в місті живе дочка, працює на далеких залізничних рейсах. Й онука є, що мріє звоювати Європу, ба більше — стати королевою — така у неї «дальнобійна» мета поставлена. Королевою, чи принцесою — про здійсненність такої мрії нагадують фото принцеси Діани на стінці. Онука всерйоз готується до того, аби прозу свого життя обернути на казку — читає відповідні книженції і за столом усідається в позі майбутньої аристократки всеєвропейського штибу.
Дочка й онука привозять Павлі продукти, з цим проблем немає. А поруч живе траса, нею щодень, щочас гримкотить цивілізація. Під цивілізацією тією кипить, і навіть спалахує часом нафта. Нафта — джерело казкового багатства Росії. Одначе ж у світі казок усе двоїться й амбівалентниться, так і тут: багатство є, тільки воно раз по раз обертається бідою і навіть смертю. І понищенням самого середовища життя як такого.
В «Гасі / Керосине» центральний персонаж один, а казкових історій кілька (картина поділяється на новели). Одна з них називаться «Іванко-дурень». Мільйонер Іван Іванович і є тим самим Дурником, про якого з дитинства ще ми знаємо: йому, за статусом, багатства самі собою в руки не пливуть, він їх має звоювати-добути самотужки. За рахунок особливої кмітливості і здатності пошаманити, заклинаючи долю і долі. І нафту заговорюючи так само — нічого подібного в кадрі не відбувається, але ж казковий контекст про все нам повідомляє.
Іван Іванович підхоплює Павлу на дорозі — в момент її чергової недачі: порося, уже третього (казкове число спроб), у неї банально стибрили. Іван Іванович-дурник-мільйонщик вочевидь пізнає у Павлі близьку парсуну. Бо Павла — такий же дурник. Чи дурепа, жіночого роздраю. Існує у тій же обрядовій магії, їй щоранку, за магічним рецептом, яйце випадає. Уже не пропадеш з голодухи...
Слово, ось що тут є визначальним. Слово, перетворене на знак, який транслюється у свідомість Павли за посередництва іншої, хоча й наближеної субстанції — від чоловіка-небіжчика, який бив-побивав її всеньке життя, навіть до інвалідності довів, одначе ж зберігає магію свого впливу. Через сон, через сеанси сну, які нагадують фрагменти якогось фільму. Чоловік тим самим провадить спостереження іззовні — мотив, що нагадує попередній фільм Разикова.
ДЕСЬ ПІДГОРАЄ...
Картина й починається з того, що чоловік сниться Павлі, з куркою в руках. Потому він тій курці крутне голову — а ну, мовляв, відгадай от сю загадку. То знак, сигнал — курку належить мати в домі.
А для чого — зрозумієш не одразу. Курка потрібна для балансування, стійкості, для заміщення-дублювання, зрештою — інакше голову одірвуть тобі, а не курці... Чоловік стежить уважно (з портретів настінних) за виконанням, за тим, чи правильно Павла читає його «шифровки» з потойбічного центру. Усе належить виконати за давнім, поганським ще обрядом, інакше хворість і погибіль перейдуть на саму людину. А коли що не так — чоловік з’являється уві сні знову.
Отак і балансується живе і мертве. Допоки бабця спить, проїжджі дальнобійники курці голову відрубають і зварять. І порося потому (бажання бабці мати його — з тих же снів) викрадають, чи воно саме рушає на той світ (історія з поросям складається з трьох ритуальних актів).
А ось від онуки, яка хотіла стати королевою, загрозу одвести не вдалось. Ні заклясти словом, ні одвести бісів, чи перекласти на когось. І її, онуку, вбивають, згвалтувавши попередньо (усе це за кадром, бо ж те не для казкової кіноплоті).
Згодом троє убивць прийдуть до Павли — посидіти, випити й закусити. Вона пізнає в них убивць — з книжкою в руках одного з них. Обливає дім гасом (ця новела фільмова називається «Мертвою водою») і намагається підпалити. Це не вдається, одначе ж покарання невідворотне — покидьки сліпнуть від недоброякісного пійла, якого встигли насмоктатись досхочу. За присутності небіжчика-чоловіка Павли, він особисто проконтролював обряд помсти. Правильний обряд, чого вже там?
Гине не тільки онука, помирає від сердечного нападу й Іван Іванович, отой самий Дурник. У казковому форматі і пояснення казкове: не вдалось заклясти ворожі сили, надірвався, дихалку втратив од різкого підйому соціальних ліфтів.
Ну, а Павлі — від Іванка-дурника, за його заповітом, привозять поросятко, та ще й вгодоване. Вона його буде ростити. Тим більше, що й електрику їй знову включили — за хорошу, правильну, казково вивірену поведінку.
Актриса, яка чудово виконує роль Павли, має «говоряще» прізвище Сусаніна (працює у Ярославському театрі імені Ф.Волкова). Не менш промовистим є тут і прізвище мільяардера Романа Абрамовича (в титрах йому оголошено подяку — за фінансову підтримку, напевно ж у створенні фільму).
Фінал чимось схожий на «Золоту лихоманку» Чарлі Чаппліна — він благополучний. Настільки, що чоловік Павли, здається, зникає і більше у сни не приходитиме: усе ж відрегульовано. Звісно, що Чарлі у Чапліна сам стає мільйонером, а тут мільйонер з’являється зі сторони і тільки в титрах. Нафтова лихоманка і бабці, і фільму приносять дивіденти — хай і символічні.
Словом, щось схоже на неофольклоризм, явище в кіно доволі рідкісне. Спроба, і уповні переконлива, помислити сьогоднішнє російське життя в контексті фольклорних архетипічних сюжетів і персонажів... Саме життя десь підгорає, десь просто горить і щезає зовсім. А в екранно-кіношному вигляді залишається назавжди.
Казкова фабула дозволяє зробити припущення, що Росія таки мчить кудись — залишаючи на узбіччі немолодих росіян, а молодих заганяючи в екзистенціальні «гнізда», де можна помріяти про долю принців і принцес. Але тільки помріяти...
А ось відповіді на питання, куди воно все рухається, почути не вдалось. Так і сам Гоголь недочував. Утім, може саме кіно коли-небудь і розшифрує ті послання, які надходять і з якими так важко порозумітись.
