Чомусь на телебаченні престижними партіями вважаються переважно ведучі. Бо вони завжди привертають до себе увагу, їх знають в обличчя. А от уявіть собі працьовитого хлопця, який добре заробляє, об’їздив півсвіту, а може, і більше, вихований, спортивний, з повагою ставиться до жінок, неодружений... Тож, повідомляю, є такий! Серед журналістів Телевізійної служби новин «1+1», і звуть його — Сашко ЗАГОРОДНИЙ. Він сам називає себе майстром «легкого жанру», який лише називається таким, а насправді вимагає великого професіоналізму, щоб просту тему зробити цікавою глядачу. «Зловити» Загородного для інтерв’ю виявилося справою нелегкою. Це нагадувало гру «полювання на журналіста, що перебуває у відрядженні». Він пересувався з міста в місто так легко, ніби переходив з однієї вулиці на іншу. Зрештою, по телефону ми з’ясували, що ранковий поїзд до Києва прибуває о п’ятій, а о дванадцятій він вже буде на роботі. Такий собі нормальний графік роботи журналіста...
— Ви щойно повернулись з туру-кастінгу «1+1» по Україні, що проходив у восьми великих містах країни, на гру «Форт Буаяр». Які враження від претендентів в учасники?
— Практично всі добре підготовлені. Коли приходило по півтисячі людей і треба було якусь частину відсіювати, ми пропонували хлопцям віджиматись від асфальту 50 разів. Була купа народу, і лише чоловік 10 не змогли цього зробити. Дівчата крутили кільця і самі пропонували ставати на місток без підтримки. Одна дівчинка, правда, не змогла, але вона сказала: я вам покажу жартівливу мініатюру — північного ведмедика. Вийшло дуже смішно, і ми дали їй заповнити анкету. Що з того, що у неї зайва вага, якщо вона дуже цікава людина?
У нас були конкурси з щурами та гадюками. Ми купували їх в місті, до якого приїжджали. А потім віддавали назад. Тобто, можна сказати, брали в оренду. І от серед цих змій потрібно було знайти ключ від форту. Як правило, витягували його жінки. Я вже неодноразово переконувався, що жінки в Україні більш активні, ніж чоловіки. Така в нас нація.
— Олександре, ви об’їздили всю Україну, перед цим були в Китаї, зараз виїжджаєте до Франції... Дома буваєте?
— Знаєте, час від часу приїжджаю, викидаю все, що залишилося в холодильнику, бо термін придатності вийшов. Живу сам — такий абсолютно вільний журналіст. Звичайно, коли є дружина, їй психологічно важко зрозуміти, якщо чоловік зникає на півтора місяці з дому і приїжджає на півдня.
— І де вас кидало по світу?
— Якщо подивитись на мій закордонний паспорт, там є Лондон і є Афганістан, — я кілька років тому висвітлював там події. Було дуже цікаво. Війна для чоловіка завжди цікава. Щоправда, існує психологічна небезпека: якщо кілька разів поїхати на бойові дії, все життя починає сприйматись по-іншому. Ти починаєш відчувати: от справжнє існування, де ти цінуєш власне життя, а все інше починає здаватися пісним. І для чоловіків є небезпека випробувати на собі цей вплив.
Афганістан взагалі дуже цікава країна. Я часто ловлю себе на думці, що я би залюбки поїхав туди ще раз. Там зовсім інший світ, інша філософія буття. У людей, які там живуть, ні війна, ні злидні не відібрали щирості та привітності. Ми приходили до них в гості, і вони пригощали нас чаєм з цукерками, які везли аж з Пакистану — це тисячі кілометрів по бездоріжжю. Це набагато щиріше, ніж в Києві запросити когось і пригостити тортом.
— Яка ще країна вам запам’яталась?
— Немає такого штампу в закордонному паспорті, бо немає такої країни, але я був на Північному полюсі. Там скрізь крига — і більш нічого. Але ж важливе не стільки саме місце, скільки твоє сприйняття. От стоїш і думаєш: «Це — маківка земної кулі». Найбільшим відкриттям для мене було, що на Північному полюсі, краю світу, працюють дуже багато українців. Там працює українська техніка, туди літають на українських літаках АНах. Куди б не поїхав — скрізь є українці. Навіть коли ми прилетіли в Африку, нам сказали — щойно з цієї місцевості власним літаком вилетів українець. «А що він тут робив?» — запитали ми. Виявляється, у нього там ферма, і він прилітав наводити лад.
— Остання ваша закордонна подорож — до Китаю. Чим відрізняються зовні китайські вулиці від наших? А чим — люди?
— Ми були в Пекіні — абсолютно сучасному місті, і я був вражений, коли мені сказали, що в центрі у них немає будинків старіше тридцяти років. Взагалі немає. Вони умисно їх позбавляються і будують сучасні красиві споруди. Їх навіть не назвеш хмарочосами: вони монументальні. Китай вражає потужністю, і ти відчуваєш, що це — країна, яка найближчим часом стане однією з передових країн світу. Нам є чому повчитись в китайців. Наприклад, як вони роблять бізнес. Нас возили ознайомитись з крейсером- авіаносцем «Київ», який вони купили у нас з метою дізнатись, як будувати такі крейсери. Але після того цей красивий, великий корабель вони не пустили на металобрухт, а зробили з нього музей, атракціон. Для нас це — металобрухт, а для них — об’єкт, який приносить мільйони кожного тижня, бо дуже багато китайців приїжджають на екскурсії.
А взагалі люди не дуже вирізняються в різних країнах. Я маю на увазі, в своїй сутності. До того ж, останнім часом всі можуть подорожувати, і земна куля стала такою малою!
