Напевне, з радянських часів усі пам’ятають сатирично-гумористичний журнал «Перець». Заснований 1922 року, він разом із всесоюзним «Крокодилом» був найпопулярнішим виданням СРСР. Виявляється, «Перець» продовжує видаватися й сьогодні. Упродовж усіх років української незалежності журнал не припиняв свого існування. Звичайно, тепер «Перець» реагує на нові — уже українські — реалії, хоча стилістика видання не надто змінилася з радянських часів. Хтось вважає його гумор примітивним, хтось — навпаки, продовжує від душі сміятися.
Про більш як 90-річну історію видання, про світові тенденції в гуморі та перемогу в міжнародному конкурсі гумору і сатири автор розмовляла з головним редактором журналу «Перець», відомим українським письменником-гумористом Михайлом ПРУДНИКОМ.
— Михайле Васильовичу, як ви гадаєте, сьогодні українцям є над чим сміятися?
— Відповім словами нашої читачки Людмили Дмитрівни Кравець із м. Городня Чернігівської області: «Коли збиралася передплачувати «Перець», то думала: ну, і з чого в наш час можна сміятися? А тепер вдячна за кожен номер журналу, за дотепні малюнки, усмішки, гуморески...»
Я, буває, жартую, що першим номером «Перця» можна вважати «Лист козаків турецькому султану».Там стільки перцю! І всі знають, що не від легкого життя тікали козаки на Січ. Але не втрачали почуття гумору. Приходила весна, молодь закохувалася, одружувалася, народжувалися діти — і попри все люди сміялися. Вдаривши лихом об землю — сміялися. І в тому, що Україна незнищенна — треба дякувати й українській пісні, українському гумору, народній мудрості у приказках та прислів’ях, нашим народним традиціям...
Завдання сатири і гумору — не просто висміяти, а й допомогти. Може, тим, хто перебуває на високих щаблях влади, варто не обурюватися на журналістів, а сказати: «Спасибі, що допомогли побачити цю проблему!» Звичайно, якщо інформація достовірна. Колись президент Франції Жорж Помпіду і президент Фінляндії Урхо Кекконен, розкривши вранці газету і не побачивши на себе карикатури чи шаржу, вигукували: «Що сталося? Я ще живий!» А в Англії вважалося, якщо в сатиричному журналі «Панг» на політика не було жодного шаржу, то це не справжній політик.
— За радянських часів бували випадки, що людей після публікації в «Перці» навіть знімали з роботи, як із цим сьогодні?
— У ті часи на кожен критичний виступ радянські, партійні, господарські органи мусили реагувати. І зрозуміло, фейлетоніст зважував кожне слово, перевіряв кожен факт. Не можна було давати покритикованому жодної зачіпки. Адже якщо він знаходив її, то відразу писав скаргу в ЦК всесильної тоді партії.
— А як зараз реагують на критику?
— По-різному. Або агресивно, або удають, що її не помічають. А буває, що реакція така, що ти й не сподівався.
Сьогодні в гуморі й сатирі часто є текст і немає підтексту. І в цьому твір часто програє. Прямолінійність переходить у грубість. А чого ж — усе дозволено! Я пригадую старий анекдот із найпопулярнішого українського журналу «Шершень», що виходив у російській імперії... 1905 року. До речі, в ньому друкувалися й Леся Українка, й Іван Франко, й Іван Нечуй-Левицький... Так-от, на київській вулиці тупцює на місці чоловік і стогне: «Ну, й тиснуть, ну, й тиснуть!» Підходить до нього городовий та киває пальцем: «Но, но, но, бросьте про політіку говоріть!» Чоловік виправдовується: «Та купив ось нові черевики, а вони тиснуть!» Городовий пішов, а чоловік услід гукає: «А я знаю, на кого ви подумали!..»
— «Перець» теж писав про політику...
— То була найболючіша тема. Художники стогнали, видумуючи карикатури про імперіалістів, НАТО. А коли надходили жовтневі свята чи першотравень, то взагалі мусили переходити на «позитивний гумор». Щоправда, і тут зрідка вдавалося щось утнути. Наприклад, у добірці про першотравневу демонстрацію один із малюнків був таким: стоїть з плакатами й лозунгами колона горілчаного заводу і колона ковбасного, вирішують, хто йтиме першим. Представники горілчаного заводу аргументовано заявляють: «Ви хіба не знаєте, що закуска завжди йде після випивки?»
— Нещодавно ви стали лауреатом престижного міжнародного конкурсу на краще гумористичне оповідання в Болгарії. Які враження?
— Це унікальний конкурс. Є багато міжнародних змагань карикатуристів. Малюнок зрозумілий для всіх. А ось текст... Тим більше, що автори надсилали твори рідною мовою, їх надійшло майже сто із понад двадцяти країн світу. Коли із 78 авторів тебе називають кращим, то мені, мабуть, ніхто не повірить, коли скажу, що я не зрадів. Зрадів. І не тільки за себе. Бо я з гіркотою чую в рідній країні: «Українського гумору немає!» Можливо, ця премія когось переконає, що український гумор є. І бачите, як його оцінили на міжнародному конкурсі. Високої думки зарубіжні колеги і про одне з найстаріших гумористичних видань Європи — журнал «Перець». Це не мої слова, а їхні.
— А як ви розцінюєте стан гумору в Європі?
— Гумор — то є рідкісний дар. І може бути багато, скажімо, артистів, журналістів. А от гумористів мало. Їх мало в усьому світі. На конференції в Болгарії ми обговорювали цю тему. Голова міжнародного фонду «Сатирик» Йордан Попов сказав, що, крім усього, сьогодні маємо тенденцію втоми гумористів. Проблемою стало і те, що зникають гумористичні журнали. А оскільки гумористам ніде друкуватися, то відповідно занепадає і жанр. Скажімо, в Македонії зовсім нещодавно виходив журнал «Остен». Зараз його немає. У сусідній Польщі були «Шпильки». Де вони? Я вже не кажу про російський «Крокодил», якого ми не бачили вже років зо двадцять.
— Невже немає позитивних зрушень?
— У Білорусі виходить журнал «Вожик» (Їжак). Скрутними виявились і для нього часи. Вирішили видавати його раз на півроку. Товстенький альманах. А на одній нараді Лукашенко поцікавився: «А де ж подівся такий цікавий і популярний журнал «Вожик»? Через декілька днів читачі вже одержали тоненький, але щомісячний журнал.
— На вашу думку, чи досить сьогодні гумору на останніх сторінках українських друкованих засобів масової інформації?
— А чому тільки на останніх сторінках? Українська газета чи журнал не буде українською, якщо не друкуватиме гумору. Що ж до газети «День», то можу сказати, що тут працюють майстри своєї справи, зокрема в зображальному гуморі, графіці. А ще імпонує те, що вони вже стільки років організовують гарний міжнародний фотоконкурс, на якому багато веселих, дотепних, іронічних світлин про наше життя. Це ще раз свідчить, що українці, незважаючи ні на що, сміються.
