Топ-темою інформаційного тижня в Україні став конфлікт довкола Савіка Шустера. Нагадаємо, телевізійному ведучому, який є співвласником 3s.tv, Центром зайнятості було повідомлено про анулювання дозволу на роботу в Україні. Ця новина миттєво розійшлася ЗМІ й викликала безліч суперечок. Сам же Савік Шустер відразу оголосив про те, що розпочав голодування, доки йому не дадуть право працювати, а його телеканал розпочав спеціальний марафон «За нашу і вашу свободу». І хоча конфлікт довкола Шустера тривав лише два дні — учора Державна служба зайнятості України призупинила дію рішення Київського міського центру зайнятості щодо анулювання його дозволу на застосування праці до з’ясування обставин — рівень «дискусії» з приводу цієї теми як в соціальних мережах, так і в медіа став чітким детектором діагностування ступеня захворювання української журналістики. І вкотре загострив актуалізував необхідність відвертої розмови щодо ситуації в українській журналістиці, в першу чергу, в колі самої медіа-спільноти.
Народні депутати, високопосадовці, колеги-журналісти у питанні конфлікту довкола Шустера чітко розділилися на два табори: одні будь-якими засобами безапеляційно захищаються телеведучого, називаючи тиск на його програму не інакше — як наступом на свободу слова в Україні; інші — огульно критикують, закидаючи йому використання маніпулятивних технологій в ефірі і лояльність до влади на всіх етапах роботи в Україні.
Треба сказати, що Шустер давно став свого роду «медіа-явищем» в Україні. Він, як безумовно обдарована і талановита людина, зумів капіталізувати велику заполітизованість українського глядача. До програм Шустера дійсно існує багато питань. Передовсім, мова йде про методику вибіркового запрошення гостей, коли ефір дають персонам, які, м’яко кажучи, пропагують далеко не державницькі позиції. Формат таких ток-шоу підхопили й інші журналісти, зокрема Андрій Куликов на телеканалі ICTV.
На першу програму свого марафону на підтримку Шустера ведуча каналу Тетяна Гончарова запросила головного редактора «Дня» Ларису Івшину. Чим став приклад Шустера для української журналістики? Чи готові ті, що огульно критикують Савіка, і ті, що безапеляційно його захищають, підняти планку рівня розмови? Чому, як висловилася Лариса Івшина, «свобода слова і якість свободи слова — принципово різні речі»? Широко обговорити ці теми, як запропонувала Лариса Івшина, схоже, не були готові в ефірі ні ведучі, ні гості. І це стало черговим сигналом.
ФОТО РЕЙТЕР
Так склалося, що за збігом обставин ситуація з Шустером співпала у часі з річницею публікації одного знакового інтерв’ю головного редактора «Дня» Лариси Івшиної «Журналістика, безумовно, відповідальна за створення спотвореної системи координат». Після публікації в «Телекритиці» 28 квітня 2005 року цього матеріалу в професію журналіста прийшло ціле покоління молодих людей. А деякі зіркові журналісти, про яких йдеться в розмові, стали народними депутатами, євро-оптимістами... Але спотворена «система координат», відсутність спільної смислової платформи цінностей не дає «вирватися» на новий рівень. Савік, скоріше за все, залишиться працювати в країні. А увесь скандал закінчиться лише збільшенням рейтингу його новому каналу. Проблеми ж в українській журналістиці залишаться. Спробувати їх для початку відверто обговорити ми запросили відомих журналістів з регіонів.
«ЖУРНАЛІСТИКА ПРОДОВЖУЄ ПОШИРЮВАТИ МИСЛЕ-ВІРУСИ»
Тетяна ВЕРГЕЛЕС, головний редактор інформаційної агенції ZIК (Львів):
— Добре, що газета повернулася до цього інтерв’ю. Я пам’ятаю його і пам’ятаю, що сприймала сказане тоді почасти крізь призму виборів. Але так, було відчуття, що не туди нас тими виборами занесло. Перебувала у полоні подекуди романтичних уявлень про журналістику й домінувала надія, що ми впораємося з проблемами, ще повернемося до того справді демократичного у нашій професії, який ми мали на самому початку 1990-х: почувалися (і я це пам’ятаю) вільними, відважними, непідкупними. Це був дуже короткий період в історії української журналістики — цієї всезагальної чесності й вольної волі в доброму сенсі, коли кореспонденту давав коментар сам нардеп, а не його численна прес-служба, яка просіює відповіді й узгоджу, узгоджує, узгоджує. І прес-служби були рівновіддаленими, а не «тому дам, тому — не дам». Зрештою, вже перед другим Майданом написала книжку «Моя грішна журналістика», зокрема тому, що відчувала, що ми на краю прірви, українська журналістика на краю прірви. І шукала сама для себе порятунку: звіряла, якою прийшла в журналістику і у що перетворило мене життя, українські реалії.
Я перечитала ту давню сильну газетну розмову з Ларисою Івшиною і таке нахлинуло... Гіркота. Гіркота від того, що слова, сказані тоді Ларисою, — актуальні сьогодні, через 11 років. Хіба помножити ще на десять. Бо зараз відчуття, що ми не на краю, а вже у тій прірві, бо не використано шансу другого Майдану. Як вибратися з прірви? Це системна проблема. І вірус у систему запущено саме в той час, в результаті тих президентських виборів, про які йдеться в інтерв’ю. Вірус на ім’я не «Троян», а «Кучма». А винні у його поширенні й журналісти. Це як у соцмережах: хтось клікає на заражене повідомлення, й інфекція передається усій спільноті, хвороба ламає всіх. Система заражена. Потрібні фахівці, який її якщо не пролікують, то перевстановлять.
Чи можна ще журналістику пролікувати? Чи треба перевстановлювати? Адже часто-густо маємо не журналістику, а її симулякр. Симулюються корупційні розслідування (а насправді йдеться про ігри, міжкланові розбiрки). Журналіст розпинається з телевізора про боротьбу з корупцією, видряпується на цьому в нардепи, а тоді щоб приховати, скільки заробив «журналістикою» на виборах, імітує розлучення, щоб усе нажите непосильною боротьбою майно було записано на ній. Прийде хтось інший замість нього в ефір, хто його слухатиме? Не журналістика, а симулякр. А потім дивуємося, чому люди нікому не вірять і готові їхати світ за очі з цієї країни. Так, сто разів має рацію Лариса Івшина: журналісти також винні у тотальній зневірі, що панує в суспільстві, у тому стані, в якому нині перебуває держава.
Вибиратися з прірви можна лише гуртом, солідарно. Бо, знаєте, як гірко жартують журналісти: «Сьогодні шукаєш правду, завтра — інше місце роботи». Але, мабуть, це сумнівне кредо.
Гуртом — не означає чекати. Ми не можемо змінити сусіда, але ми здатні змінити себе, зробити перший, маленький крок. Крок, який працюватиме на репутацію — і власну, і професії загалом. На честь професії.
«РЕАЛІСТИЧНА ВІДПОВІДЬ ОДНА: ЗМІНЮВАТИ СУСПІЛЬНІ ОЧІКУВАННЯ ВІД МАС-МЕДІА»
Антон БУГАЙЧУК, політолог, екс-журналіст (Луцьк):
— Я вважаю, що 2005-го та й нині журналісти є відображенням того суспільства, в якому ми живемо. Серед них є частина людей із власною позицією і «устаканеними» принципами, є частина досвідчених професіоналів, які просто вміють писати якісно, в тому числі й джинсу. А більшість медійників все ж просто ретранслюють інформацію, зважаючи на ті акценти, які ставить читач, інвестор чи замовник матеріалу. Це схоже на модель суспільства «еліта та маси». Як і в українському суспільстві, в журналістиці еліта часто схильна бути не елітою, а успішними заробітчанами. Натомість представників справжньої еліти з моральними принципами, візією та достатньою самокритичністю не так багато.
Лариса Івшина насправді порушила важливу проблему того, що в українській журналістиці не так багато людей, які здатні послідовно працювати саме на користь України, а не приватних осіб. Постійно змушувати себе дотримуватися стандартів і бути самокритичними. Треба визнати, що після Революції Гідності журналісти отримали більше свободи. У нас є досить успішні громадські медіа, у нас є ресурси, де критикують самих журналістів. У нас навіть інформаційні кампанії іноді змушують політиків коригувати рішення. Та свобода не завжди приносить відповідальність. На жаль, не зменшилась кількість випадків, коли певні видання/телеканали/газети свідомо «мочать» невигідних їхнім інвесторам осіб. Якщо запитати працівників, навіщо — ви часто почуєте просту відповідь: «Я просто роблю свою роботу». Як на заводі... Саме ті, хто здатен вийти за рамки заводу, інформаційного конвеєра, мають певний успіх. Тоді вже головне — не піддатися спокусі дорого продати цей успіх, називаючись при цьому журналістом. Працюєш на «дядю»? Тоді здай журналістський «мандат» і не вводь в оману своїх читачів.
Але де ж вихід? Як подолати засилля медіа-конвеєристів та успішних пропагандистів? Як на мене, реалістична відповідь лише одна: змінювати суспільні очікування від мас-медіа. Якщо після публікації джинси у газети падатиме тираж через обурення читачів, редакція припинить публікувати таку джинсу чи просто закриється. До цього ще довго, адже аудиторія поки здебільшого не обурюється замовними інформкампаніями з поливання брудом чи «відбілювання» та іншими негативними явищами.
Хоча, на мою думку, ситуація сьогодні краща, ніж 2005-го. Медіа-спільнота поки не достатньо свідома, щоб достойно сприйняти рішення Європейського суду у справі «Дня». Бо поки лише окремі видання мають чітко сформовану редакційну позицію про опір неправомірним посяганням влади та служіння інтересам суспільства. Але ми маємо плеяду журналістів, здатних показати еталон професії, який би наслідували інші. Тому чесна журналістика живе. І саме ці люди повинні змінювати ставлення суспільства до подачі інформації, в чомусь виховувати його. За цю місію варто подякувати, зокрема, й «Дню». Тому більше наснаги у цій непростій справі!
«ЖУРНАЛІСТИ МОЖУТЬ ФОРМУВАТИ СЕРЕДОВИЩЕ, СПРИЯТЛИВЕ ДЛЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПОРЯДНИХ ПОЛІТИКІВ ТА АКТИВІСТІВ»
В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст газети «Вгору», Херсон:
— Прочитав інтерв’ю і замислився. Майже усе зі сказаного Ларисою Івшиною у 2005-му актуальне й зараз. За попередні два роки ми стали свідками колосальних подій, які мали передувати колосальним змінам. Але... Певні журналісти знову обслуговують певні бізнесові і політичні угруповання. Як і раніше, процвітають медіа-кілерство та медіа-проституція. А якісна та суспільно корисна журналістика — майже така ж рідкість і така ж цінність, як і раніше. Чому? Може, тому, що певне середовище (і в журналістиці зокрема) все ж таки формують не тільки і не стільки гучні події, скільки зовсім інші процеси. І події можуть бути лише каталізатором, який допоможе з’явитися на світ тим чи іншим тенденціям. Після Майдану в журналістиці змогли більше проявити себе люди з домінуючим відчуттям внутрішньої свободи, з прагненням зробити щось кардинально нове. І у столиці, і у регіонах. Зокрема, у газеті «День» з’явився чудовий публіцист Валентин Торба. Але разом з цим з’явилася нова система, у якій таким людям працювати набагато складніше. Політики, які прийшли до влади шляхом народного повстання, розуміють, що так само вони можуть і позбутися своєї влади. Може, в цьому — одна з причин «консервування» ситуації на сході країни і в державі взагалі.
Порівняймо теперішню ситуацію з ситуацією 2014 року за настроями в суспільстві. 2014 рік — патріотичне піднесення, усвідомлення багатьма людьми себе українцями, потужний волонтерський та громадський рух. І якби на цій хвилі ми одержали перемогу у війні чи бодай успіхи були більш значимі, зараз ми б мали інше суспільство. Яке, напевне, не терпіло би офшорних президентів, проросійськи налаштованих мерів стратегічно важливих міст, реваншу політиків з оточення Януковича... Але... 2016 рік — втома, розчарування, зневіра, безгрошів’я... І як наслідок — апатія та байдужість, активізація «ватного» прошарку суспільства. Саме те, що треба для людей, які полюбляють «плутати особисту вовну з державною». Мимоволі робиш висновок, що все це — результат спланованої роботи.
Яке місце справжньої журналістики в такій непростій ситуації? Журналісти — не політики і не громадські активісти. Тому навряд чи варто вимагати від них результату у вигляді зміни влади або чогось глобального, й одразу. Але журналісти можуть формувати середовище, сприятливе для діяльності порядних політиків та активістів. Як? Просто з дотриманням професійних стандартів писати правду про зловживання чиновників та про інші суспільні проблеми. Один із найвідоміших лозунгів Майдану: «Понимаете, нас задолбало!» І журналістика за наявності суспільної потреби якраз і формує це «задолбало», допомагає суспільству не скотитися в «паханат».
«ВТРАЧЕНО СТАТУСНИЙ ГОЛОС УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»
Валентина ОРЛОВА, радіожурналіст, режисер і ведуча програм Дніпропетровського обласного радіо:
— Те, про що говорить Лариса Івшина, виходить із потреб суспільства, яке прагне розвитку. Врешті, відколи існує газета «День», ця проблема порушується повсякчасно. Справді, дискусія на тему, ким є журналіст — інформатором, медіа-посередником чи громадським діячем, завжди залишається в суспільстві актуальною. Звідси випливає й відповідальність самого журналіста, бо він перебуває ніби в різних сферах життя, на стику людського та професійного вимірів. Ідеться про професіональні стандарти, моральні виміри суспільства та роль людини-журналіста в ньому. На жаль, рівень корупції та нехтування моральними принципами в межах журналістської професії залишаються високими. Журналіст повинен покращувати ставлення українців до власної держави. Є такий вислів: «Моя свобода завжди при мені». Можливо, звідси починається все те, чим мусить керуватися журналіст...
На початку 1990-х років я вела на радіо програму «Акценти». Це був такий цикл передач, де ми брали за основу певні філософські поняття. Одна з передач була присвячена гідності як такій. Так-от, один із учасників програми сказав, що брехня, яка поставлена в ранг державної політики, врешті-решт призведе до занепаду і розвалу держави. Як бачимо, це збіглося з тим, що ми спостерігаємо сьогодні. Журналісти можуть виступати блискуче, але наскільки це відповідає потребам суспільства — велике питання. Ще один фактор, який, на мою думку, впливає на формування журналістської думки в Україні: український ефір заполонили журналісти-шоумени з іноземними паспортами. Вони певний час формували громадську думку, демонстрували маніпуляції вищого ґатунку, і що небезпечно — вони працюють в ефірі на випередження. На жаль, люди мало читають газет, але телевізор переважна більшість українців все ж таки дивиться. І в цьому, до певної міри, міститься парадокс професії українського журналіста і української журналістики, тому що втрачено певний статусний голос української журналістики.
Слід зважати на те, що в кожній країні своє життя. Так би мовити, своя відповідальність за те, що відбувається в країні. Українська журналістика розвивається досить стримано, щоб не сказати погано. Треба, щоб українські журналісти відчували свою відповідальність щодня. Мені прикро спостерігати, як ті, хто хвалив попередню владу, і ті, хто очолював мас-медіа, так і залишилися на своїх посадах. Більше того, вони отримали за це звання заслужених журналістів. Тобто нічого не змінюється.
Врешті-решт, хочу сказати, що газета «День» завжди працює на випередження, усвідомлюючи свою відповідальність перед суспільством, спонукаючи людей замислюватися над тим, якою буде Україна.
«СВОБОДА СЛОВА НАГАДУЄ ВІЙНУ КОМПРОМАТІВ»
Василь БАБIЙ, головний редактор калинівської районної газети «Прапор перемоги»:
— Я пам’ятаю те інтерв’ю Лариси Івшиної в «Телекритиці». Цей матеріал залишається актуальним і зараз, бо відтоді в журналістиці мало що змінилося. Як і раніше, власники видання не розглядають нас як бізнес, а як засіб політичного впливу. А свобода слова нагадує війну компроматів. Журналісти займаються політичним сервісом, а засоби масової інформації, особливо місцеві комунальні видання, більше нагадують засоби масової агітації. Процес роздержавлення, який розпочався, мав би покласти цьому край — але ні!
У згаданому інтерв’ю Лариси Івшиної є хороша фраза: «Політики знають, хто на що здатен, за скільки, через кого і що можна «вкидати». Знають, де і на що натискати, щоб просувати потрібну їм інформацію». І натискають, і вкидають. Час від часу мені телефонують з одного рекламного агентства і пропонують розмістити в газеті матеріал про «діяльність уряду». Як тільки я кажу їм, що ми всі платні матеріали маркуємо, то одразу відмовляються від розміщення. В інших районках такі матеріали з’являються. Днями розмовляв на цю тему з колегою. «Знаю, що це неправильно, — каже вона, — але де я ще зароблю ці гроші». І ця газета називає себе мало не форпостом демократії, а її співзасновниця при кожній нагоді нагадує про свої заслуги в розвитку журналістики, а розміщувати матеріали, нібито як дискусійні про Олександра Клименка, діяча часів режиму Януковича, не цурається. Так що слова Лариси Івшиної про те, що етичність — наше найслабкіше місце, а журналістика відповідальна за створення спотвореної системи координат, залишаються актуальними й сьогодні. Хоча відтоді минуло понад десять років...
«МЕДІА-РЕФОРМИ НЕОБХІДНО ПРОВОДИТИ «ЗНИЗУ»
Наталія БОЛХОВСЬКА, керівник ГО «Вінницький прес-клуб», медіа-експерт:
— Факти і коментарі, наведені в інтерв’ю Ларисою Івшиною, можна калькою перенести і в наше сьогодення, щоправда, редагуючи певні абзаци, змінюючи імена та прізвища героїв. І це стосується не політиків, а до певної міри журналістського цеху. Питання етики і саморегулювання залишаються актуальними й нині. У цьому аспекті можна виділити три ключові питання: статус журналіста в Україні (професійний і соціальний), дотримання етичних норм, розвиток інституцій саморегулювання ЗМІ. Щодо першого. Журналісти змінюють свій професійний статус залежно від кон’юнктури ринку: сьогодні я журналіст, завтра — експерт, післязавтра — політолог. І так по колу. Щодо соціального статусу: доки журналіст буде нужденним, доти його легко можна купити чи продати. Питанню регламентування етичних норм зараз приділяється чимало уваги з боку медіа-експертів. Але це радше нагадує театральну виставу. Бо, по-перше, для більшості медійників немає відповідної авторитетної структури. По-друге, понад 70% журналістів країни не обізнані з етичними нормами та регламентом роботи відповідної структури.
На мою думку, медіа-реформи необхідно проводити «знизу». Ті ж комісії етики — мають діяти в регіонах, а не на столичному рівні, у межах 40-мільйонної країни. Процес деградації журналістського цеху невпинно триває. Більшість власників медіа не зацікавлені у підвищені професійного рівня своїх працівників, бо легше управляти «залежним» колективом, маніпулюючи зарплатами, посадами, пільгами, аніж мати на озброєнні думаючих професіоналів із власною позицією.
«ОКРЕСЛЕНА СУСПІЛЬНА СИТУАЦІЯ ПОГІРШИЛАСЯ»
Олена ТАРАНЕНКО, завідувачка кафедри журналістики Донецького національного університету у Вінниці:
– Коли я зі студентами-журналістами обговорюю проблеми публіцистики, то зазвичай ставлю запитання: «Що на вашу думку характеризує здорове суспільство – вічно актуальна публіцистика чи застаріла?». І ми сходимося на тому, що краще нам було б вивчати публіцистичні твори як зразки-студіо, бо публіцистика стосується найглибших проблем суспільства. І якщо вона зберігає свою актуальність роками, а то й століттями, це означає що суспільство не відреагувало на біль і крик публіциста. Відтак і проблема замість вирішення тільки ускладнюється.
Текст Лариси Івшиної мені нагадує саме такий стан речей. Окреслена суспільна ситуація погіршилася. Замовчування та маніпулятивне перекручування інформації призвели до виходу прихованого конфлікту назовні. Інформаційні операції, конфлікти, війни обернулися на реальні вибухи, руйнування та смерті. Відсутність інформаційної політики, спрямованої на ментальну гідність країни, на формування єднальної національної ідеї, розхитування мовного питання, ідеалізація радянщини та свідомі маніпуляції, немовбито розколу українських сходу і заходу, зробили актуальними вже й інші завдання – болісного та кривого зшивання країни через глухоту ненависті та ворожнечі. Але якщо ми не зуміли зшити у мирні часи чи спроможні зшивати у часи війни?
Це запитання я, як і Лариса Олексіївна, адресую перш за все нам, журналістам. Ми маємо визнати, що загралися в емоційний тиск на свою аудиторію, пропагандистські штучки, служіння власникам і владі. А тепер засвоїли іще одну небезпечну гру – відшукай ворога і розкрий зраду. Бавлячись словами ненависті і всепропальства, хештегами «зрада», навчаючи свого читача простим чорно-білим істинам, зазвичай вигідним власникам, ми знову роздмухуємо багаття розбрату. Підставляємо на місце винного у всіх наших бідах то Росію, то українську владу, то опозицію,то майдан, то антимайдан, то мешканців Донбасу, то переселенців. Критично мислити сьогодні не замовляють, це не модно, натомість практикують втравлювання й мочилово. І все це щедро, з «добрими» емоціями, пафосними оцінками, ярликами і зухвалою сміливістю вирішувати людські долі, засуджувати та карати. Тому, згадуючи яскравий вислів Лариси Івшиної про надто високий рівень антисанітарії в нашій журналістиці, який я часто цитую студентам, додам, як на мене, більше не маємо часу гратися в такі ігри, якщо не хочемо, щоб до бруду на наших руках додалася і кров. Щиро сподіваюся, що сучасні уроки нами будуть засвоєні, бо надто вже високою є їхня ціна.
Сучасна українська журналістика знаходиться у точці дислокації. Це підтверджують і рекордно низькі показники довіри до неї аудиторі. Тож вибір за нами. І це вибір є можливим тільки через перебирання відповідальності на себе, без очікування дозволу згори. По наших студентах-випускниках, новій генерації українських журналістів я бачу таку готовність і саме на неї маю сподівання.
«День» продовжуватиме тему відносин влади і медіа, а також свободи слова: кількість і якість. Чекаємо на ваші міркування за адресою [email protected]
