У газеті «День» (№231 від 15 грудня 2000 р.) була надрукована стаття І.Мащенка «Чи з’являться нові «гранди» українського телебачення?». Публікація викликала жваву реакцію як професіоналів-телевізійників, так і глядацької аудиторії. Сьогодні, коли в Україні розпочинається процес переліцензування телерадіокомпаній, автор повертається до проблеми розбудови нових загальнонаціональних мовників, але розглядає її в дещо іншому ракурсі.
Нещодавно київська телекомпанія «Новий канал» проводила семінар. Подія цілком ординарна хоча б тому, що привернула до себе увагу аж... однієї телекамери. А от щодо виступаючих, то тут був рівень VIP-персон: голова профільного Комітету Верховної Ради Олександр Зінченко, керівник Держкомзв’язку Олег Шевчук, голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Борис Холод, президент Концерну РРТ Валерій Юрченко. Прикметно, що семінара мав ще одну назву: зустріч керівників тридцяти місцевих телекомпаній-партнерів «Нового каналу», присвячена річниці регіонального мовлення останнього.
Коли два з половиною роки тому «Новий канал» одержав від Національної ради ліцензію терміном на 10 років цілодобового мовлення з частотним присвоєнням телеканалів у 11-ти містах, то він став одним iз восьми українських регіональних телестанцій. Наступним кроком «Нового» було освоєння супутникового способу розповсюдження програм (супутник «Сіріус» шведської компанії NSAB у позиції 5 0 сх. д.). Але справжнім творцям завжди стає тісно в унормованих рамках. Швидко освоївши ту зону поширення програми, яку їм було окреслено рамками виданої ліцензії, «новоканальці» пішли на нетрадиційний крок — встановлення творчо-виробничої співпраці з невеликими місцевими телекомпаніями. За їх посередництвом протягом року «Новому каналу» вдалося організувати мовлення практично в усіх обласних центрах. Схема взаємодії така: місцеві ТРК отримують право на програмний продукт сітьової станції (тобто «Нового каналу») і використовують його у своїх програмах. А «Новий», у свою чергу, надає фінансову допомогу партнерам у сплаті за використання передавальних засобів. Ось так «Новий канал», будучи офіційно регіональним мовником, de facto став загальнонаціональною станцією.
Подібна практика організації широкомасштабного мовлення застосовується у ряді зарубіжних країн (у першу чергу в США, ФРН тощо). Так, у Сполучених Штатах визнаними мовниками загальноамериканського масштабу є Ен-Бі-Сі, Ей- Бі-Сі та Сі-Бі-Ес. Кожен з них, згідно антимонопольних правил американського законодавства про ЗМІ, може мати у своєму безпосередньому розпорядженні лише по 12 частот. А щоб одержати статус національної телемережі, потрібно, аби програму кожної компанії ретранслювало не менше двохсот місцевих студій, які володіють ліцензіями. Останні називаються «філіями» і основні кошти на своє утримання одержують від центральних мовників. Додатково вони ведуть певну кількість передач місцевої тематики (у перш чергу — інформаційні випуски), а також збирають рекламу в регіонах. Вигода ж станції-«матки» — у можливості збирати й поширювати рекламу на всю Америку (а вартість однієї хвилини реклами у «прайм-таймі» на національних телемережах сягає 1 млн. доларів!).
Тож фактично розбудова «Нового каналу», його рух до загальнонаціонального почався за аналогічною моделлю. До речі, подібну тактику застосовує і СТБ. І в цьому я вбачаю позитивний момент. Адже реалізація такої моделі створення нових українських теле- «грандів» дає можливість, не вишукуючи нових дефіцитних частот, шляхом раціонального використання уже задіяних, створити кілька нових потужних телеканалів загальноукраїнського поширення. При цьому місцеві телекомпанії, які ввійдуть до подібного альянсу, не зникають як суб’єкти мовлення. Маючи ліцензії, одержуючи фінансову підтримку від заглавної компанії мережі, вони зможуть зосередитися на власне своїй програмній діяльності, яка найбільше притаманна їхнім нахилам і можливостям.
Вважаю, що подібний розвиток подій для місцевих телекомпаній в інформаційному полі України значно перспективніший, аніж альтернатива бути виключеними з процесу телемовлення, коли потужні київські телекомпанії, претендуючи на їхні частоти, безперечно виграватимуть у ліцензійному конкурсному змаганні. А така загроза цілком реальна. У першому турі нового циклу ліцензування Національною радою виставлено на тендер 26 місцевих телеканалів, термін дії дозволів щодо мовлення на яких закінчився. Так от, практично на кожну з цих частот є по три-чотири претенденти. І серед них, як правило, СТБ, ТЕТ, «Новий канал», ICTV — регіональні мовники, які прагнуть долучити до своїх ліцензій нові частоти і стати у ряд загальнонаціональних станцій. Маючи потужну творчо-виробничу базу, кращий власний програмний продукт, «розкручену» рекламу, вони, безперечно, одержують суттєві переваги у такому співзмаганні.
Об’єктивно кажучи, чимало місцевих «телеаборигенів» уже заздалегідь здалися «на милість переможців». Ось лише деякі факти. Телерадіокомпанії «Донецьк», «3-я студія» (Івано-Франківськ), «ТТБ» (Кіровоград), «Жиса» (Сімферополь), «ТБ-Серрус» (Одеса), «ЮТА-телебачення» (Полтава), «Рівне-1», «Фора» (Харків) на 85-99% віддали свій ліцензійний час для ретрансляції програм «Нового каналу». Аналогічним чином, але вже стосовно розповсюдження програм СТБ, діють ТРК «TV- Центр» (Кіровоград), «Ера-ТБ» (м. Брянка), «Міст» (Львів), «Телеком-1» (Миколаїв), «10-й канал, ЛТД» (м. Антопіль), «Оріон» (Харків), «Альт» (Черкаси). Але це хоч якось вписується в рамки українського законодавства: адже йдеться про розповсюдження програм іншого українського мовника. А що ж тоді говорити про такі телекомпанії, як «Іштар» (Вінниця), «Дніпровий град» та «Стерх» (обидві — з Дніпропетровська), «Відеосервіс», «Глас» та «Академія» (всі три — з Одеси), які більшу частину свого ефірного обсягу віддають ретрансляції російських телеканалів РТР, «Культура», ТВЦ, НТВ (тоді як українське законодавство допускає подібну ретрансляцію до 49%)?
То ж чи варто при подальшому устаткуванні нашого вітчизняного телерадіопростору йти шляхом ліцензійного витіснення місцевих телемовників? І чи не втратить глядач на українських обширах найближчу його інтересам місцеву інформацію за умови повного владарювання повсюдно загальнонаціональних чи великих регіональних телекомпаній? Як на мій погляд, все ж оптимальнішою видається модель створення нових всеукраїнських теле-«грандів» за американським принципом: центральна станція-«матка» плюс під’єднані до неї місцеві «філіали».
Проте для реалізації подібної схеми потрібно внести зміни до українського законодавства про електронні ЗМІ. Перш за все дати чітке, однозначне тлумачення терміну «суборенда каналу мовлення». По-друге, ввести альтернативну норму формування загальнонаціональних мереж: окрім нині діючого принципу ліцензійного закріплення частот за компанією-мовником дозволити і партнерство суб’єктів телерадіоінформаційної сфери щодо поширення програм.
Правда, провідні ТБ-регіональники, не чекаючи законодавчих новацій, «граючи» за діючими правилами, прагнуть уже зараз збудувати таку собі всеукраїнську телехатинку. І ось уже одна ТРК звертається до Національної ради з проханням сприяти прорахуванню не більше й не менше, як 70 нових телеканалів, стількох же — радіоканалів та ще й супутникового телерадіомовлення (при цьому дана телерадіокомпанія протягом трьох років не може розрахуватися за вже раніше одержані два канали!). Не відстають від неї й деякі інші претенденти на всеукраїнське телесонце: одній подай набір нових частот у 37 містах, іншій — у 14-ти... При цьому такі замовники нічим не ризикують: адже згідно Закону «Про радіочастотний ресурс України» сплачувати «Укрчастотнагляду» за прорахунок нових частотних присвоєнь має Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, у якої Верховна Рада нещодавно відібрала право акумулювати одержувані від ліцензування ТРО кошти. Коло замкнулося...
І все ж слід сподіватися, що уже цього року новий ліцензійний процес покаже, якими тенденціями у подальшому визначатимуться розвиток телерадіоінформаційної сфери нашої держави. Бо безперечно одне: настає ера «грандів» українського телебачення.
