Не маю наміру ні полемізувати з Віталієм Портниковим, ні коментувати його текст "Вы же украинцы". Той текст цілісний та самодостатній — отже, є доброю підставою для власних роздумів усіх читачів, принаймні тих, хто прагне мислити точно й самостійно. Я ж хочу запропонувати такий собі «додатковий матеріал» до цих роздумів, достатньо суб’єктивний, але водночас і об’єктивний, який спирається на ідеї цілого ряду українських мислителів ХХ сторіччя, котрі переймалися практично тими самими проблемами, що й ми сьогодні.
Отже: свого часу філософ Олександр Кульчицький (на жаль, не надто добре знаний у сьогоднішній Україні, де не видано навіть усі його головні твори) відзначив: історичне буття України сформувало впродовж віків дві основні психологічні настанови, чи, якщо хочете, культурно-історичних традиції: vita heroika та vita minima. Перша пов’язана з лицарством, героїчною, максимальною напругою всіх сил, водночас — із відкиданням буденщини, нехіттю до повсякденної копіткої праці, до раціонального проектування свого життя. Друга полягає в тому, щоб у своєрідному «соціально-анабіотичному стані» перечекати й перетерпіти чергові негоди, зберегти себе будь-що, реалізуючи лише необхідний мінімум зусиль у світі повсякденності, а в раціональних проектах не йдучи далі вибудови приватних ситуацій, — відзначав Кульчицький. «У найкращому разі це виявилося в індивідуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життєвої активності, що характеризується, за Юнгом, інтровертивністю», — писав він. І вів далі: зрозуміло, що реально культурно-антропологічні та психологічні настанови більшості українського загалу поєднували чинники, пов’язані з обома традиціями як певними «ідеальними типами». Та внаслідок загальновідомих історичних обставин останніх віків домінацію в українському соціумі набув «негероїчний» соціально-психологічний тип людини...
Одним із чинників, що посилював це, став надзвичайно своєрідний і викривлений (порівняно майже з усіма іншими європейськими народами) характер переходу до урбаністичної, міської новоєвропейської цивілізації на українських землях. І передусім — на Наддніпрянщині та Слобожанщині. Усе справді українське пов’язувалося з традиційним українським селом, сільською культурою та побутом. Такий стан речей вплинув і на формування, зокрема, образу України як сільської ідилії, що є «...віддавна синонімом якоїсь бездержавної, безієрархічної, безструктурної і, остаточно, безформенної Аркадії, — де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки, а в них у холодку людність перманентно відпочиває по борщах і варениках, і в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають так само мальовничих дівчат...» (Євген Маланюк).
Попри це, як зазначає визначний філософ Микола Шлемкевич (більшість творів якого, як й історіософських есеїв Маланюка, в Україні теж не видано), витворюється три чільні типи «героїчної людини», властивих і Галичині, й Наддніпрянщині: Сковородинівський, Шевченківський і Франківський. Перший тип дистанціюється від спокус зовнішнього світу, зосереджуючись на внутрішній роботі душі та духу; таку людину неможливо купити чи зламати — вона має в собі сили протистояти світові. Другий тип — це поєднання внутрішнього й зовнішнього, емоцій та розуму, це незламність не тільки духовна, а й політична. І, нарешті, третій тип — це раціональна людина, здатна осмислити процеси соціального буття, організувати інших та повести їх за собою, нехтуючи не тільки підступами ворогів, а й забобонами друзів. При цьому в масі своїй галичани, за Шлемкевичем, є «плем’я організованої пересічі», котре має «помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва». Бо ж фактом виступає «на заході перевага раціональних, розумових первнів; на сході перевага ірраціональних, стихійних, емоціонально-волевих рухів».
Проте чи врахували достатньою мірою ці мислителі тиск на українську людину з боку тоталітарних режимів у ХХ сторіччі, який неодноразово ставив етнічних українців (й більшість інших мешканців краю) на межу фізичного виживання? Чи враховано ними цей тиск (якщо не сказати більше) на процеси становлення української нації? Видається, вплив цього чинника на індивідуальне та національне буття ще потребує свого спеціального дослідження, але вже зараз зрозуміло, що він стимулював як масову мімікрію «протеїзм українців» (Є. Маланюк), так і «вимивання» груп української творчої (наукової, мистецької, ба, й політичної) еліти за межі України. І, звісно, така ситуація постійно провокувала героїзм на межі нервового зриву значної кількості української молоді (передусім — її) — героїчні спалахи, що не давали можливості копіткої, раціональної праці з подолання самих підвалин такої ситуації українського буття.
Внаслідок подібних практик виникає «загублена українська людина», тобто певний масовий тип особистості, який втратив стрижень свого існування в реальному світі та конкретному соціумі. Саме це й сталося з майже всіма українцями після поразки національних змагань першої половини ХХ століття. Із легкої руки Миколи Шлемкевича, який сформулював визначення «загубленої людини», цю формулу почали широко вживати. І справді, це дуже точний вислів. Адже впродовж ХХ століття українська людина в різних її типологічних проявах, видається, тільки те й робила, що періодично знаходила себе, і, неначе злякавшись власної подоби у дзеркалі, негайно намагалася втратити здобуте. Втратити, щоб потім свідомо чи підсвідомо жалкувати про втрачене, здобувати його знову (під вивіскою «відродження») — і, звісно, починати все спочатку чи майже спочатку. Ці історичні колізії не могли не відбитися на українському психотипові й у ХХІ столітті.
Усі тоталітарні режими заповзятливо займалися формуванням, витворенням масового типу особистості, так би мовити, її соціально-антропологічним добором у межах чітко визначеного завдання. Саме тоді виникають концтабори, які, за твердженням одного з найближчих сподвижників фюрера — рейхсмаршала Гіммлера — являли собою найефективнішу форму перевиховання несвідомих своїх та чужих, та фізичного винищення тих, хто не підходить під визначений проект людини майбутнього. Маршал Берія, один із найближчих соратників Сталіна, в ті ж часи вважав найбільш ефективною науково-технічну працю інтелігенції в умовах так званих шарашок, які були невід’ємною складовою «архіпелагу ГУЛАГ»...
Отож можна скільки завгодно вважати, що «світ мене не спіймає», але відтоді, відколи сталіни, гітлери, чаушеску, пол поти, кім ір сени та їхні ідейні нащадки навчилися дуже добре ловити таких «утікачів», ситуація докорінно змінилася. Той елітарний тип, який Микола Шлемкевич позначав як «Сковородинівську людину», у ХХ столітті або вигибів у концтаборах, або, хоч як це парадоксально, сьогодні щосили заважає убезпечити всіх інших від повторення таборів, хай і у відносно м’якій формі «всеукраїнської зони».
Як більшовицький, так і нацистський соціальні експерименти базувалися на певній філософії. В основі філософії формування нової людини лежать як ідея смерті Бога, проголошена Фрідріхом Ніцше, так і Марксів мотив перетворення людини на істоту, сумірну Богові. Людина ж, яка позбавлена Бога, зазначав польський мислитель Чеслав Мілош, обов’язково повинна взяти на себе його діяння з влаштування та перевлаштування світу. Адже така людина сама стає Богом на землі й має довести світові своє призначення вчинками. І це не лише російська хвороба, діагноз якої так точно поставив Достоєвський. Це — хвороба загальноєвропейська, і вона визначає основний мотив перетворень у ХХ столітті, писав Мілош.
Масове «виробництво» нової людини стало лейтмотивом тоталітарних світів. При цьому цілком резонно вважалося, що найефективніший спосіб впливу на свідомість людини — це школа, а найвдаліший експеримент із перетворення можна провести саме на дитині. «...Ми уявляємо своє виробництво як суто матеріальне, а через те воно підпорядковане всім вимогам до виробництва матеріально-продуційного», — писав А.Гончар у статті «На шляхах удосконалення шкільної справи» (газета «Народній учитель» від 20 січня 1926 року). Було розроблено й просту схему взаємовідносин учителя та вихованця: вчитель-організатор — суб’єкт процесу шкільного виробництва; дитина — матеріал виробництва. Результатом усього цього — від шкільництва до концтабірного «перевиховання» — мав стати «ідеальний виконавець», як назвав таку істоту австрійський психолог Бруно Бательгейм, котрий сам пройшов пекло нацистського табору смерті.
Природним продовженням цієї жорстко визначеної лінії виробництва «нової людини» стали й масові «чистки». Наслідки такої цілеспрямованої роботи з переробки людини не могли пройти безслідно. Звісно, глибина перетворень залежить значною мірою і від тяглості подібних «експериментів» у часі. У цьому плані Німеччині чи Польщі пощастило; в нашому ж випадку можна вести мову про витворення підвалин особливої цивілізації, побудованої на специфічних взаємовідносинах членів суспільства, особливому типі самої людини та існуванні великої кількості тією чи іншою мірою «переробленої» масової людини. Але при цьому, якщо перші невдачі розбудови самостійної України значною мірою можна було пояснювати «родимими плямами» радянської формації (вщент мілітаризованою економікою, неповоротким централізованим стилем керування, застарілими технологіями і тому подібним та, відповідно, значним впливом маси homo sovieticus на суспільні процеси), то як сучасні проблеми України, так і відповіді суспільства на виклики історії треба, очевидно, пов’язувати із тим не менш масовим типом людини, який домінує сьогодні й, можна сказати, виріс, як пагін на стовбурі вже не «совкового», а новітнього олігархічного суспільства. Означений вище соціально-антропологічний тип визначають як «людину кризи», «приречену постчорнобильську генерацію», «людину виживання», «втрачене покоління» тощо. Але суть полягає в тому, що укорінення подібного масового типу не може перетворити Україну на сучасну європейську державу.
То що ж, українці, чи приречені ми своєю воістину страхітливою історією на біг замкненими колами? Якщо й приречені, то тільки на те, щоб ретельно й безпощадно дослідити самих себе задля того, щоб розімкнути це коло. Адже наразі необхідною відповіддю на виклики часу є, як відзначав Іван Павло ІІ, масова, а водночас і глибоко особистісна свідома людська позиція, обтяжена відповідальністю за сучасний світ. Часткою якого є й Україна.
