Одразу хочу попередити: можливо, навіть для когось із читачів «Дня» ці поняття видадуться дещо складними, але ж без них просто неможливо зрозуміти, що коїться навколо й підбити підсумки як року 2009, так і минулого двадцятиліття. А тому, ведучи мову про явища й виміри українського культурного життя, а надто його масових різновидів, які напряму пов’язані з шоу-бізнесом чи є його складовою, доводиться нагадувати такі поняття, як «постколоніальний стан країни», «інформаційно-культурний імперіалізм», «компрадорський капітал» тощо. Ці поняття, як і позначені ними явища, виникли далеко не сьогодні; це — цілком реальні речі, притаманні таким державам, як Україна, тобто такі, що не так давно здобули чи відновили свою незалежність.
Можуть зауважити: яка різниця, чий це шоу-бізнес, які гроші там крутяться, якими цінностями він переймається та на які традиції спирається — аби тільки було добре споживачам, себто аудиторії, аби тільки вчасно платилися податки й не було публічних закликів до насильства й расової ненависті. Насправді ж, при ближчому розгляді, виявляється, що все не так просто.
У нинішньому світі непросто будь-якому європейському чи азійському шоу-бізнесу, оскільки планетою крокує глобальна поп-культура, яка несе із собою не тільки легку доступність (і це непогано) мексиканських телесеріалів албанському глядачеві, а й нівеляцію, ба, зникнення того, що албанська культура могла б подарувати світові — бодай і в формах, притаманних не «високому мистецтву», а у використовуваних шоу-бізнесом. Звичайно, час від часу радіо й телебачення повсюдно звертаються до етнічно забарвлених витворів маскультури, особливо коли виникає відповідна мода, але чи не є це не більше, ніж даниною цій самій моді?
Іншими словами, чи здатні сьогодні неповторні національні культури на рівних вести боротьбу із транснаціональними стандартами? Чи може національний шоу-бізнес мати право голосу на світовій арені, якщо ця нація не входить до домінуючих? І що робити тим, кого викидають з цієї арени?
Ці проблеми — загальні, стосуються вони й України. Але тут є специфіка. Адже український (за місцем продукування та учасниками процесу) шоу-бізнес робиться в постколоніальній державі під тиском з боку колишньої метрополії, яка прагне не лише одержувати якнайбільший зиск зі своїх проектів на недавно ще повністю «своїй» (принаймні політично) території, а й гарантувати на майбутнє можливість такого зиску. І не лише фінансового, а, знов-таки, політичного. А це означає, що проблеми українського шоу-бізнесу не можуть бути зведені до простого «створив продукт-продав продукт». Ні, тут головне — чи зберігає і чи розвиває цей проект властиво український культурний простір у якихось його, нехай навіть і «попсових», якщо так можна сказати, вимірах. Бо ж у іншому разі глобальний тиск на культуру зімкнеться з тиском з боку колишньої метрополії, вони помножаться один на другого, і наслідки цього будуть непередбачувані. В тому числі й політичні. Я вже мовчу про економічні чинники — панування у нашому шоу-бізнесі капіталу компрадорського типу означає значні фінансові втрати для України, бо цей капітал органічно здатен лише грати роль слуги російського капіталу.
Щойно сказане не означає потреби в тотальному чи, Боже збав, тоталітарному державному патерналізмі щодо українського шоу-бізнесу. І не лише під оглядом нашої відданості цінностям демократії — просто в постколоніальних державах зазвичай бюрократичний апарат малоефективний і корумпований. Якщо й говорити про певний патерналізм, то тільки на рівні законів. Тут має йтися про іншу форму підтримки, якщо хочете, інший патерналізм — громадський. Хоча тут швидше маються на увазі не патерналізм, а просто увага та партнерство.
Ясна річ, національний культурний продукт, тим більше — на рівні шоу-бізнесу, — це не синонім шароварщини чи загальнообов’язкової україномовності. Але без української мови такий продукт неможливий, чи не так? А щодо мови... Ні в кого вже не викликає сумнівів, що подружжя фантастів Дяченків чи Андрій Курков — це українські письменники, хоча пишуть вони майже виключно російською мовою. З іншого боку, деякі поп-співаки, котрим усе одно, кого представляти на міжнародних конкурсах, Україну чи Росію, але при тому дуже добре співають українські народні пісні, своїм прикладом зайвий раз наочно доводять: не мовою самою живе національна культура. Тим більше — в такій строкатій етнічно державі, як Україна, де вже з’явилися й народжені тут питомі афроукраїнці...
І ще одне. Як і в усьому, що стосується вимірів національного культурного процесу, український шоу-бізнес дуже чутливий до жестів уваги з боку лідерів політики, ділового світу, громадської опінії. Перефразовуючи публіциста Миколу Рябчука, який стверджував, що в Україні зникнуть проблеми з українською мовою, якщо 300 найвпливовіших сімей заговорить нею вдома, зауважу: проблеми українського шоу-бізнесу будуть зведені до мінімуму, якщо його продукту віддаватимуть перевагу ті ж самі 300 сімей. А підштовхнути їх до цього здатна лише сила масової громадської думки.
Тож належний розвиток вітчизняного шоу-бізнесу навряд чи можливий, поки на нього не звертає належної уваги національний капітал, поки найбільш впливові сімейства в своїй масі волітимуть відвідувати концерти заїжджих гостей, а не вітчизняних талантів, поки, зрештою, вся українська аудиторія гривнею не проголосує за своїх талантів — без того, щоб їм спершу знаходити визнання у Парижі, Варшаві чи Москві, а потім уже в Києві та Донецьку.
