Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Скажи їй просто: «Я — інший»

20 липня, 2001 - 00:00

Раніше таке стосувалося жіночої логіки. Але це раніше. Приємно, що жінки і наші стереотипні уявлення про них міняються. Добре, що цей тип логіки тепер представляють чоловіки, наприклад, Юрій Макаров.

Отже, « все мужчины — падлецы ». Розмова на цьому, як правило, закінчується. Я все ж хотів би продовжити. Правда, з іншого місця. Наприклад, що «хазяї безцеремонно затикають рота запрошеній guest-star». Причому, Юрій Макаров пише, що «спостерігає» цей процес. Дорогий Юрію, а де ваш пункт спостереження? Ви берете участь у редакційних летючках? Ви розставляєте цифрові диктофони? Ви берете участь у виробленні редакційної політики? Ви аналізуєте правку текстів? Із задоволенням приєднаюся до процесу «спостережень». Більше того, мрію поспостерігати у цей момент за Вами. Адже що може бути більш захоплюючим, ніж спостереження за тим, хто спостерігає?

Проте навіщо затикати рота, коли, за вашими словами, «їй (guest-star) і сказати особливо нічого, контекстів тутешніх вона не знає, проти кого гра, до кінця не розуміє, а клас не той, щоб затишно почувати себе».

Словом, уся проблема в «тутешніх контекстах». Я як людина, яка більше двох десятиріч професійно займається інформацією, можу стверджувати, що «контексти» ці не такі вже й складні. Що ви маєте на увазі під контекстами? Хто на чому зробив гроші? Хто які клани очолює і проти кого воює? Хто чим займався 5-10 років тому? Проти кого гра? Чи знаєте, Юрію, за складністю збирання і можливістю осягнення інформація такого роду належить до середньовічного рівня. Це найпримітивніший контекст. Загадок тут уже ні для кого немає.

Якщо ж під контекстами мати на увазі певну загадковість української душі, то і тут ми будемо перегравати. Насмілюся стверджувати, що українська душа не більш загадкова, ніж російська. А загадковість російської душі — міф, який до гротеску культивували більшовики, ставлячи прагматичну політичну мету — протиставити Росію світу, пояснити нам усім, що ми повинні жити інакше, певним загадковим чином. Для нас, мовляв, загальнолюдська мораль не є законом, а західна організація суспільства і держави — справа чужа. Мовляв, у нас інша специфіка. Тоді скажіть мені, будь ласка, японці більше відрізняються від європейців, аніж, скажімо, росіяни або українці? Напевно, так. Уже там специфіка так специфіка. Тоді чому Схід уже на Заході? Чи Захід уже на Сході? Як більше подобається. У будь-якому випадку західні стандарти економіки та ділової моралі вже більшою мірою прижилися там, ніж у нас? Ось вам і ціна відмінностей. Або ви хочете говорити про якусь ще більш радикальну різницю між росіянами та українцями? Якщо різниця і є, то не драматична, не вирішальна у підході до будівництва держави та суспільства. Базові уявлення про добро і зло як у росіян з українцями, так і у нас разом з усім світом ті ж — красти погано, брехати погано, вбивати не можна, природу бережемо, власну культуру поважаємо, економічне зростання — добре.

І все ж я згодний з вами. Знання контекстів важливе. Щоправда, я говорю про інші контексти. Не про середньовічні. Це контексти світової глобалізації, в умовах якої намагаються виживати Росія й Україна. Частково разом, частково по-своєму. Недостатнє відчуття цих контекстів, по-моєму, властиве українській журналістиці, втім, як і російській, хоча меншою мірою. Це набагато складніше, ніж «проти кого гра» у київських коридорах влади. І тут, як мені уявляється, реальний обмін, об’єднання наших зусиль могли б бути корисними. Я, наприклад, був би радий, якби хтось із українських колег зміг би стати guest-star на будь-якому московському каналі. Можливо, вам спробувати, Юрію? Запропонуйте запитаний на російському телеринку проект. Свіжий погляд з України розширив би відчуття контекстів у Росії. Москва приймає професіоналів. Наприклад, головний редактор програми «Час» — громадянин США Сергій Горячев, у Володимира Познера два паспорти — американський і французький. Нікого не бентежить у Москві й конкретно південноросійський акцент в ефірі. Візьміть хоч би Дмитра Діброва, який почав свою телевізійну кар’єру із сильним південноросійським акцентом, приїхавши до Москви з Ростова-на-Дону. Цих людей ніхто не відкидає. Оцінюють те, що вони роблять, а не їх паспорти або особливості вимови. Навіть колір шкіри не має там жодного значення. Олена Ханга цілком успішна. Здатність пустити в себе свіжу кров — прямо пропорційна здатності саморозвитку.

Ну, а якщо повернутися до спільноросійської образи на мазепинців-бендерівців, що для мене еквівалентне тому, що «все мужчины — падлецы», то тут усе просто. Чоловікові, який чує від неї таке, я порадив би відповідати так же просто: «Я — інший».

ДМИТРО КИСЕЛЬОВ
Газета: 
Рубрика: