Відома телевізійна ведуча з каналу «1+1» Наталія Мосейчук щодня в ефірі «ТСН» розповідає про неспокійні події з передової. Інколи помітно, що їй важко стримати сльози. Як днями розповіла Наталія, її родина знає, що таке війна, і розуміє, як важливо підтримувати героїв, адже батько служив у Джаллалабаді. У соціальних мережах Мосейчук звернулася до воїнів-захисників і попросила їх повертатися живими. «На жаль, у мене вже був досвід написання листів на війну — 1983-го. Тоді писала батькові в Джаллалабад. Нинішня східна війна — друга в моєму житті. Пишу ВАМ — невідомим героям, у яких вистачило сил і совісті прикрити решту своїми спинами. У мене, журналіста, що, як кажуть, непогано володіє словом, слів зараз немає. Тому що всі слова — високі, красиві, вартісні — ніщо перед вашим життям зараз, коли вас розстрілюють «Градами», коли по вас луплять міномети, коли ви перетворилися на живі мішені, — написала ведуча. — Повертайтеся. Якщо ви вернетеся сильними — ви зробите сильнішими нас. Якщо ви повернетеся понівеченими, із хворими душами — ми вилікуємо вас, віддамо вам своє тепло так само, як ви віддавали свої життя за нас. Але вертайтеся живими. Безмежна подяка всім і кожному з вас. Бережіть себе! І Україну!».
«День» поспілкувався з Наталією Мосейчук про те, як українські журналісти можуть підтримати військових і чому важливо не нагнітати паніки.
— Правду кажучи, я вже не вірю в підтримку українських військових на словах, особливо зараз, коли східна війна виходить не на перший і не на другий свій виток. Було досить часу в країни та людей, щоб від слів перейти до конкретних справ, — зауважує в розмові з «Днем» Наталія МОСЕЙЧУК. — Тому що словами «кіборгам, які боронять донецький аеропорт», чи 95-й аеромобільній бригаді, яку щодня поливають «Гради», чи хлопцям на оточених блокпостах — не допомогти. Їм потрібне озброєння, провізія, теплий одяг та бліндажі з пічками. Добре прагнути європейського майбутнього на словах, але кров за нього пролили тільки сотня найвідважніших відчайдухів. Інші, крім тих, хто зараз на сході, самозаспокоїлися. Уявне перемир’я заколихало і приспало страх, а з ним і бажання багатьох допомагати фронту. У час, коли саме зараз усі ми повинні жити під гаслом «все для фронту, все для перемоги»... Моя пропозиція непопулярна, але якби до неї дослухалися, підтримка солдатів східного фронту не зводилася б до слів і до волонтерських «крапкових допомог». Якби бізнесвумен після роботи в офісі декілька годин в обов’язковому порядку допомагали в госпіталі, чиновники готували вітамінні коктейлі воякам, фермери фасували продпайки, а студенти шили б термобілизну — якби йшлося про загальну мобілізацію населення, тоді ми переграли б «гібрида». Бо захист має бути обопільним: солдати боронять нас, а ми всіляко підтримуємо їх. Лікуємо поранених. Беремо «на тягач» родини загиблих, виховуємо їхніх дітей. Інакше нашій нації — гріш ціна.
— Яку роль у підтримці морально-психологічного духу військових повинні відігравати журналісти?
— Іноді я шкодую, що в нас у країні після розвалу Союзу повністю знищили політичну освіту. Комісари не лише володіли прийомами пропаганди, нейролінгвістичного програмування, вони поширювали їх на суспільство. І воно було готове на все «за Родину, за Сталина». Демократія та свобода слова в цьому сенсі не тільки дали людям другу точку зору, а й пригнітили мораль суспільства загалом, зробивши його аморфним і байдужим. Якби не криваві потрясіння лютого цього року, якби не відтятий Крим, не поранений Донбас, апатія поглинула б українців з головою. Нині, коли ці події змінили нас усіх, журналіст повинен стати на захист тих, хто захищає нас усіх... Історії патріотів, вчинки героїв, фронтові перемоги та програші — все це має підноситися до належного ступеня, оцінюватися, обговорюватися і ставати надбанням суспільства. Журналісти ТСН у цьому розумінні — передовий загін. І ще можу відзначити важливий телепроект «Хоробрі серця» на «1+1», який присвячений подвигам наших славних героїв.
— Як повідомляти про події на сході, не нагнітаючи паніки?
— Можу сказати про досвід ТСН. Насамперед — мати інформацію «з перших рук», використовувати надійні першоджерела, аналізувати побачене й почуте з професіоналами. І розтлумачувати незрозуміле. Не гнатися за сенсаціями (розповсюджена хвороба журналістів), не робити собі ім’я на війні та крові, а думати, засинаючи: що ти зробив для країни сьогодні? Хоча в умовах сьогоднішньої війни з цим запитанням повинен засинати кожен українець. І тоді — геть паніку! Щоб уберегти себе та Україну.
