Попри всю ризикованість асоціації, чомусь ця недавня історія часто спадає на думку, коли я дивлюся культурологічні програми на УТ-1: «Основа» і «Свічадо». У розумінні питання про захопливість процесу пізнання. Утім, можливо, й особливої ризикованості в тому немає — адже вабиками спокуси (інтелектуальної), так само, як і виклика загальнозаведеному й детективності викладу, вже давно оперують багато з тих, хто своє покликання бачить у популяризації науки й мистецтва в широких масах. Ніколи від голої інформації не йшов у класичному «Очевидному-Неймовірному» Сергій Капиця, і не йде в нинішній «Цивілізації» (ГРТ) Лев Ніколаєв. Проблема й діалогічний спосіб знайомства з нею глядача, направлений до співтворчості, співроздумів, співпереживання — це те, на чому безпомилково будували й будують свої рейтинги творці цих програм. У їхніх проектах завжди є не просто біографії, а й людські долі. Будь-яка, найнауковіша чи мистецтвознавча тема завжди подається в її гуманітарному, громадському чи соціальному звучанні — і від цього стає ще більш емоційно забарвленою. Зрештою, в цих програмах завжди була і є авторська, особистісна точка зору на процеси й події, а часто й зіткнення двох чи трьох точок зору.
Напевне, творці наших «Основи» і «Свічадо», у котрих усього вищепереліченого, на жаль, немає, можуть мені заперечити: у нас із самого початку інша концепція, і своє завдання ми бачимо лише в інформуванні глядача про новини науки, культури, мистецтва. І в чомусь вони матимуть рацію: кожен жанр (формат) слід судити за його власними законами. Проте є два «але»: по-перше, чи правда, що глядачі головного державного каналу не потребують чогось більшого, що має не лише інформаційну, а й світоглядну основу? По-друге, вічні й елементарні питання: «в ім’я чого?» і «для кого?» робляться вищеназвані програми УТ-1. Коли просто для того, «щоб було», і незалежно від того, дивляться чи ні, цікаво комусь (і кому саме?) чи ні — то, ясна річ. Можна і протокольно, невигадливо інформувати про всілякі науково-технічні досягнення калейдоскопом закадрового тексту, на пересічних, за які око не зачепиться, відеокадрах — як це найчастіше буває у «Свічадо». Ну, на кшталт наукового вісника — для тих, хто особливо цікавиться, і не розраховуючи ні на широку аудиторію, ні на вплив на уми, ні на пробудження духовної й душевної активності глядача.
Остання програма «Свічадо» була, правда, присвячена 80-річчю АН України. І з цієї нагоди будувалася трішки інакше: як суцільне оповідання із зачином й оформленим фіналом, як глава підручника. Віхами в історії Академії наук було вибрано зміни її президентів. Хто мало чув про Вернадського, Заболотного, Палладіна, Богомольця й інших, міг, звісно, щось нове для себе почути. Якщо примусив себе дивитися цей телетвір, зроблений у стилі паркетного документального кіно 50-х: добротно, сухо, нудно, без тіні свіжої інформації й думки. А либонь, на мій погляд, про АН можна було б розповісти й інакше, приміром, через напевно не однолінійні історії різноманітних відкриттів, через драми й трагедії конкретних учених, через сполучення днів сьогоднішніх Академії з її минулим тощо. Це можна було зробити тими ж засобами, тими ж силами — але з іншою часткою професійної майстерності й, навіть, коли хочете, куражу. Можна було трішки пофантазувати, трішки відійти від звичної та сірої одноманітності підходів до створення програми. До речі, такі спроби є в сюжетах Андрія Дмитрука, якими іноді балує «Свічадо» глядачів — у порушення, між іншим, звичайного свого формату, що дезорієнтує: чого чекати наступного разу? Хоча, як на мене, то формат «Свічадо» потрібно було б будувати саме під авторські ідеї Особистостей, а не під зведення новин.
У «Основі» чарівна ведуча Христина Стебельська говорить проникливі й такою ж мірою банальні слова про кохання, про фарби та настрої місяця, про те, що прекрасне часто поруч із нами, що душа людини не повинна загинути, що кожен із нас повинен щось добре робити для душі та серця... Сюжети передачі суцільно виткані з дамських мережив і придихів, пафосу і загальних, прохідних, але ду-у-же красивих слів. Приклад? От, скажімо, в останній передачі розповідається про художника-флориста з Херсона Віру Кібрик. Журналіст починає здалеку: тобто, від самого Херсона. Повідомляє про те, що, здається, неначе час у цьому південному місті от-от зупиниться. Проте й тут крутяться колеса історії (свіжа думка, чи не так?) — причому то в один бік, то в інший, а то й загалом невідомо куди (дивні колеса, прямо скажемо). А якби ви захотіли зрозуміти, — продовжує журналістка, — куди ж усе-таки вони крутяться, то неодмінно пішли б на виставку Кібрик... Далі — в тому ж дусі, а в результаті, попри всю просторікуватість, цілковита відсутність оригінальності журналістських думок. На жаль, такі самі недоліки — майже в кожному сюжеті програми. Немає спроб зазирнути хоч би в одну проблему (ні, не аналізувати, Боже борони, про це немає й мови, просто окреслити, згадати), яких безліч у нашому мистецтві й культурі. Немає жодного слова критичності хоч до якогось явища чи події в нинішній культурі. Немає ексклюзивного їх осмислення. Так, бувають досить-таки свіжі новини культури. Проте, на жаль, побудовані вони шаблонно — інколи до смішного. Як, приміром, інформація про те, що нині ведуть роботи з установки пам’ятника Михайлу Грушевському. Спочатку повідомили, що рішення про це ухвалено сім років тому, та все не могли знайти місце для скульптури. А згодом показали будівельників, котрі довбають біля Будинку вчителя бруківку й прокоментували: «Наших людей не лякають ні вітри, ні морози, тільки б скоріше поновити історичну пам’ять». Так, іноді в «Основі» бувають щирі матеріали — як вельми особистісна преамбула журналістки Любові Григор до розповіді про річницю театру «Ромен» (про образи циган, закладені її дитинством). Та далі емоцій, а згодом переліку, хто ж на річниці був і поздоровляв, і цілої порції чергової патоки у вигляді фраз про «танок — зразок витонченості і довершеності», про «захоплююче, неповторне циганське шоу» і т.д. і т.ін. справа не пішла.
Я спеціально прошу разом зі мною дивитися цю програму свою 70-річну маму, аби, так би мовити, оперувати реакцією різних поколінь. І маю всі підстави сказати: ну не той у нас уже глядач, щоб зачаровуватися лише красивим звучанням мелодійної української мови. Глядач чекає на інформацію й думку — не зашорену, не затягнуту, сутнісну. І час уже не той — щоб можна було моря розливні творити з солодкавості. Ми стали жорсткішими і прагматичнішими, а щоб розворушити нас, нагадати про вічне й добре потрібно, мені здається, не мед розточувати, а думати, чим здивувати, чим приголомшити, чим пробитися крізь панцир загальної втоми від інформаційної жуйки. Ну хто нині, в наш вік іронії й постмодернізму, може серйозно і з вологою в очах сприйняти цю пафосність, яка проникає, неначе інфекція, буквально в кожний крок творців передачі? Усю нежиттєвість і ходульність «Основи» — на контрасті — у попередньому випуску просто вивернули назовні кадри інтерв’ю з покійним кінорежисером Артуром Войтецьким. Наскільки живішим, оригінальнішим, гострішим, безпосереднішим був метр в архівних зйомках, ніж ті, хто все це сьогодні упереджував текстівками й монтував зв’язками з незмінними для культурологічного мовлення на УТ-1 епітетами: «теплий і світлий», «неповторний», «безцінний» тощо. Так само запам’ятався тоді — правдою, постановкою проблеми й наступальністю інтонації — сюжет Т.Бурми про нинішнє становище наших бібліотек. На жаль, такі ознаки життя «Основа» подає вкрай рідко. І дуже програє програмам на інших каналах — зробленим із меншим розмахом, зате з почуттям нинішнього часу, його інтонацій. В «Арт-афіші» (ЮТАР) Юлія Волхонович у кожній події намагається виявити хоча б дещицю оригінальності, або щиро говорить (сама чи вустами героїв передачі), що такої не знаходить. Юлія не страждає на пієтет перед словами «національна культура» й авторитетами. І не цурається оцінок і точок зору, часом безсторонніх, часом — прихильних. Проте найчастіше не тривіальних, не зашкарублих.
Оксана Новосад в «Імпрезі» (СТБ) популяризує серйозну музику та балет, виходячи з якогось контексту: чи власне культури, чи історії, чи нашої повсякденності, чи морального, етичного контексту життя окремої людини й людства. Така тонка, несолодкава белетризація, певна річ, не потрібна фахівцям. А для широкого глядача, для котрого, власне, і призначається програма, це розмова зрозумілою йому мовою, з ясними смисловими посиланнями, які, можливо, і спонукають його вслухатись у музику як таку. Оксана явно бачить і відчуває тих, до кого вона звертається з екрана.
До речі, коли я працювала на телебаченні, найскладнішим для мене попервах було говорити просто в камеру, не звертаючись до когось конкретно. Таке враження, що багато наших тележурналістів за мертвим, скляним блиском ока телекамери не бачать живих — уважних, чекаючих, байдужих, сумних, веселих... різних очей телеглядачів. І говорять, звертаючись лише до свого відображення чи в порожнечу. Можливо, тому й так натужно?
P.S. За рамками цього огляду залишився безумовний професійний і навіть громадянський шедевр цього телетижня — матеріал журналістів «7 днів» (УТ-1) про лихо Закарпаття. Отам було все: і реальне життя, і бажання розібратись у причинах, і щирість (а не пафосність) журналістської інтонації. Спасибі — і передусім Євгену Глібовицькому, котрий побував у відрізаних від світу підтоплених селах.
№233 04.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
