Конфлікт між Нацрадою і її працівником, що на очах громадськості розгортається як красномовна епістолярна баталія, триває. Цього разу у редакцію «Дня» надійшов черговий лист-відповідь на заяви Миколи Гриценка від працівника апарату Національної ради — Івана Неживого. Зміст цього енного послання вгадати нескладно. Втім, вважаємо за свій обов’язок навести у рамках рубрики «Телебачення» його фрагменти. У кількасторінковому повідомленні під назвою «У бій за ефір пішли козачки» (повний текст ми публікуємо на стор. 17 . Хоча, чесно кажучи, ми чекали від Нацради іншої відповіді — як «націоналізувати» наш національний інформаційний простір, як позбавити глядача-слухача від засилля низькопробного телепродукту? Але — отримали те, що отримали. Про рівень аргументації, запропонованої Нацрадою, в дискусії, яка, як нам здається, хвилює все суспільство, судіть самі) Миколу Гриценка звинувачено, зокрема, у тісній співпраці з одіозним екс- головою Нацради Борисом Холодом під час його головування та в непрофесіоналізмі. «Смакує» Іван Неживий і вже не один раз пережовані подробиці про провалену Миколою Гриценком державну атестацію і знову посилається на «замовний характер «бунту» пана Гриценка».
«Микола Семенович фактично наніс удар у спину процесові розвитку телерадіоінформаційного простору», — резюмує автор листа, маючи на увазі виступ Миколи Гриценка проти Нацради, діяльність якої, на думку Івана Неживого, заслуговує на овації. Він пропонує Миколі Гриценку ввімкнути радіоприймач і знайти відмінності в сьогоднішньому ефірі від ефіру кількарічної давності. Знайти відмінності, ми переконані, вдасться кожному. Але чи не розчарується від змісту телерадіопростору глядач-слухач?
Давайте ставити правильні акценти! Ми впевнені, що справа тут не у Гриценку персонально і не у Курусі, й не в будь-кому іншому. Справа в тому, що, вмикаючи телевізор, глядач вимушений споживати низькопробний продукт. І в цьому він позбавлений альтернативи. Де тут вбачається демократія?
Сподіваємося, найближчим часом конфлікт нарешті буде вичерпано, а увага прикута до значно більш принципових речей, як-от створення суспільного мовлення в Україні, яке й повинно взяти на себе культурно-просвітницьке «навантаження». У тому числі і про цю довгоочікувану подію йдеться у нашій черговій розмові з медіа-експертами.
Олена БОНДАРЕНКО, член комітету ВР з питань свободи слова та інформації:
— Не можна не розуміти, що медіа — це справжній бізнес. Поки в Україні не прийде розуміння цього, у нас будуть ручні газетки і телеканали, які на задніх лапках обслуговують олігархів. Дякувати Богу, більшою мірою медіа сьогодні навчилися позбавлятися цього. Тому що вони зрозуміли, що їх об’єктивність — це і є їхні гроші, їхні прибутки.
Для того, щоб зрозуміти, що дійсно необхідно суспільству, якщо говорити про державні інтереси і державний порядок денний, то ніхто насправді ці потреби не визначив — де ці критерії, де ці маркери, до чого прагнути? Хтось збирався на якусь всеукраїнську конференцію з цього питання? Ні. Хтось влаштував усеукраїнське обговорення цієї проблеми? Ні. Насправді немає об’єднуючого великого форуму медіа, який би поставив задачі гуманітарного плану. Вже не бізнесового. Якщо бізнес мусить зараз виконувати освітню функцій, тоді він у будь-якому випадку має отримувати преференції від держави — тому що це державний обов’язок, державна політика. А за хороші класні речі, особливо ті, які належать до сфери духовності та культури, держава завжди має платити. Тому що за такі речі в будь-якому випадку хтось платить. Тобто якщо зараз держава не оплачує цільові масштабні програми, спрямовані на розвиток духовності, за це платимо ми — покрученими долями, неосвіченими дітьми і всіма тими вадами, які є зараз у суспільстві.
Організація всеукраїнського медіа-форуму, звичайно ж, в області і доброї волі, і бажання світу медіа. Оскільки у світу медіа завжди є свої керманичі — як правило, менеджмент найвищої ланки, то, звісно, відповідальність лежить перш за все на менеджерах телеканалів, крупних видань, радіостанцій. А також обов’язок лежить на тих людях, які причетні до регулювання і напрацювання правил гри на цьому ринку, тобто на Верховній Раді, профільному комітеті з питань свободи слова та інформації, відповідних профільних структурах, які існують в Секретаріаті Президента, Кабміні.
Якщо зважати на якість виконання продукту, звичайно, наше телебачення і радіо значно виросло. З’явилися і розвиваються такі проекти, як «Радіо Ера» — єдиний успішний розмовний радіожанр у країні. З іншого боку, потрібно розуміти, що в Україні, на жаль, не створена виробнича база для телеефіру, фактично немає свого продакшену. Ефір — це не тільки устаткування і кадри, а ще й виробництво. Насправді продукт ми отримуємо з Росії, Бразилії, Аргентини, США, Великої Британії. Нехай в Україні цього року буде збудовано принаймні один великий виробничий комплекс на базі кіностудії імені Довженка або Ялтинської.
Вікторія СЮМАР, виконавчий директор Інституту масової інформації:
— Я знаю тих людей, які сьогодні працюють у Нацраді, й вони видаються мені тими людьми, які є національно орієнтованими, але, здається, повноваження Нацради є більшими, тож і впливи Нацради на те, що відбувається у телерадіоефірі України, могли би бути більшими. Щойно я прочитала новину про те, що Нацрада планує оголосити попередження каналам — найбільшим порушникам закону про мову і про рекламу. Я думаю, що це початок активнішого втручання з метою нормального цивілізованого регулювання телерадіопростору України. Я би хотіла наголосити на тому, аби тут все ж таки не було перегинання палки. Оскільки Україна перебуває в стані перманентних виборів, будь-які регуляторні заходи можуть бути розцінені або подані ЗМІ як тиск на свободу слова з боку державного органу. Тому я розумію той стан Нацради, в якому вона працює, він не є легким. Адже у різних політичних сил є спокуса використати цю структуру для того, щоб зробити канали лояльнішими. Ми пам’ятаємо, що це була улюблена тема Леоніда Даниловича Кучми — видавати попередження за допомогою Бориса Холода телеканалам і підвішувати їх на ліцензії, таким чином забезпечуючи їхню лояльність. Я би дуже не хотіла, щоб це повторилося під чергові вибори. Нацрада має працювати жорстко і конкретно вимагати дотримання законодавства, тобто претензії повинні бути дуже чіткими і конкретно сформульованими. Якщо канали готові виконувати норми закону, то, звичайно, мова не повинна йти про попередження, це має бути системна робота. І дуже хотілося б, щоби ця робота була прозорою. Сьогодні Нацрада заявила, що є плани оголосити попередження і що канали надаватимуть пояснення. Так от, хотілося б публічно почути, в якій спосіб буде вирішуватися ця проблема — щоб суспільство і громадськість могли проконтролювати, чи справді цей план виконується.
Говорячи про зміст телерадіомовного простору, я би апелювала до рівня журналістів. Якщо новину на одному з провідних каналів про приєднання України до ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО. — Ред. ) читають на фоні нарізки бомбардування Белграда, то у мене виникає враження, що це просто недолугість журналістів, у яких НАТО асоціюється тільки з цією сумнівною кампанією. Їм лінь почитати про те, що являє собою той Альянс, навіщо він потрібен, що таке ПДЧ. Таких прикладів можна наводити масу, мова йде про низький освітній рівень українських журналістів, які не усвідомлюють, що таке стратегічний інтерес, що таке національний інтерес, як подавати інформацію так, аби знімати різні суперечливі моменти.
Дуже прикро, що, наприклад, у радіоефірі повно кислоти і російської попси, але немає класики. Наприклад, я своїй дитині з дитинства ставила класику, вона любить цю музику, але почути її вона не може. Насправді є проблема з нішами для людей, які не хочуть споживати поп-маскультуру. Ці завдання мусить ставити перед собою суспільне мовлення, тільки воно здатне вирішити це питання, воно має забезпечити інтереси всіх груп суспільства. Зрозуміло, що ринкові канали працюватимуть на ринкових методах, вони завжди орієнтуватимуться на масову аудиторію. Відповідно, державний канал у нас, на превеликий жаль, орієнтуватиметься на інтерес держави. Я вже не кажу про інші інтереси, які теж можна назвати бізнесом, причому дуже примітивним — продавання ефіру. А от суспільний канал повинен мати авторитетну наглядову раду, яка б усе контролювала, давала рекомендації — з якісним топ-менеджером, незалежною від влади позицією, незалежним фінансуванням. Якщо українське державне телебачення перенести зараз у статус громадського, це могла би бути дуже потужна система. І ОДТРК, які зараз створюються, і Перший національний, і УТР — ці канали можна розвести, зробити їх більш нішовими: новинний, освітній, культурницький... Якщо з цих ресурсів зробити систему суспільного мовлення, то, звичайно, це було б дуже серйозним кроком до нормального, якіснішого інформаційного простору в Україні. Бо приватним каналам ніхто не має права вказувати, що їм ставити в ефір. Якщо в Польщі найпопулярніший канал «Polsat» — там навіть новин немає, просто ідуть серіали і прості, пусті розважальні програмки. Але там є суспільне мовлення — надзвичайно потужне, яке забезпечує інтереси інших категорій населення. Іншого шляху світ ще не придумав, і саме цим шляхом нам і треба рухатися, бо не думаю, що тут ми станемо винахідниками якогось ноу-хау.
