26 листопада в Україні вперше на державному рівні відзначали День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Цього року була політична воля, щоб ця дата стала загальнонаціональною. Проте, як сказав «Дню» автор одного з найпомітніших проектів про голодомори в Україні Едуард Лозовий, «судячи з того, що творилося в ефірі загальнонаціональних каналів, 26 листопада ще не стало загальнонаціональним днем пам’яті. Бо коли щось є загальнонаціональним, то на це не можуть не зважати». Натомість, незважаючи на оголошений в країні день жалоби, українські телеканали дозволили собі розважальні програми навіть у той час, коли відбувалася панахида за жертвами Голодомору. Утім, не всі. Адекватно відреагували на цю подію Перший Національний та телеканал «Студія 1+1». Останній, зокрема, у прямому ефірі представив спецвипуск програми «Документ» та підготував прем’єру помітного в українському телепросторі документального фільму Едуарда Лозового «Великий Голод». Помітного не лише завдяки свідченням очевидців, які ми чули від бабусь, дідусів, знайомих, а, в першу чергу, жорсткими запитаннями, які ставить перед глядачем автор фільму: «Чи зміг би я вирвати шматок у чужої дитини, щоб врятувати власну? Чи варто відповідати — раптом відповідь буде ствердна? Чи маємо ми право виставляти оцінки нашим пращурам? Та якщо так, то коли цей час настане, і хто може бути суддею? Чи змінилося людство відтоді?» Це була чи не єдина можливість спробувати дати свою відповідь. Відповідь, яку сьогодні дати ще важко. Навіть сам Едуард Лозовий на запитання «Хто може бути суддею?» відповів так: «Я — пересічний українець, що народився наприкінці 60 х і, були обставини,не пізнав ані війни, ані голоду, ані репресій. Я можу судити своїх предків? Поставити крапку? Не знаю. Мій вирок собі буде суб’єктивний. Принаймні доки не відчую, що той, хто вмер, це я, і той, хто вбив, теж я. І той, хто не втрутився і вижив, вимолюючи, щоб біда не прийшла до його хати, також я. Та чи не більше в моєму вироку сенсу, ніж в апеляції до когось іще?.. Я не бачу сенсу в тому, — продовжує Лозовий, — щоб вимагати у ворогів каяття, у друзів — співчуття, у цілого світу — справедливості. Вороги не каятимуться і ніколи не визнають власної провини. Друзі на те й друзі, що розуміють тебе, не потребуючи агітації. А шукати у світi справедливості... Тоді цей цивілізований світ купував наше збіжжя, коли у нас щодня вмирало 17 тисяч». Запитання непрості. Але те, що вони вже поставлені перед суспільством, свідчить, що ми, бодай окремі особистості, виходимо на новий рівень і нам уже не вдасться сховатися за відмовками «я до цього не причетний». У свою чергу «День» звернувся з проханням поділитися думками з приводу фільму та відзначення роковин голодоморів до ведучого спецвипуску «Документа», журналіста телеканалу «Студія 1+1» Анатолія ЄРЕМИ:
— Думаю, такі фільми варто знімати, щоб показати погляд на цю проблему свого покоління. Едуард належить до тих людей, які, на щастя, цього не зазнали. Але його цікавить, як таке могло статися! Він не лише обирає такий звинувачувальний тон, але й ставить досить непрості запитання до українців як до нації: як така велика нація могла допустити лихо в таких масштабах? Як нація, у якої було героїчне минуле, змогла змовчати і дозволити з собою таке зробити? На ці запитання сьогодні важко дати відповіді самому Едуардові, мені, іншим. І над цим треба думати. Якщо він поставив такі запитання, то сподівається, що вони спонукатимуть до роздумів і рано чи пізно ми знайдемо на них відповідь. Взагалі, у відзначенні цієї дати змішані почуття. Я погоджуюся з позицією, яку зайняв Президент України, що масштаб цієї трагедії не відповідає масштабу її осмислення і масштабу пам’яті. Тому той факт, що вперше цю дату відзначали на такому рівні, — це прорив. Однак хотілося що б ми згадували про жертв голодоморів не лише раз на рік. Потрібна велика копітка робота щодня. Робота всіх нас. Всіх, хто може збирати свідчення очевидців, які ще можуть свідчити про те, що було. Сьогодні ми повинні їх систематизувати, аналізувати, осмислювати. Потрібно, і ця думка висловлювалася багатьма, створювати Музей народної пам’яті — заклад, який би акумулював усі ці свідчення і на їхній основі проводив дослідження і осмислення цієї трагедії. Інше, що мене непокоїть, це те, що ця трагедія не здобула належного висвітлення у багатьох медіа. І це не комплімент вашій газеті, це — констатація факту, що саме у «Дні» публікується найбільша кількість матеріалів про голодомори в Україні. У вашій газеті ця робота є систематичною. Не лише вихід матеріалу до дати, це — одна з основних тем газети. Не випадково такий видатний дослідник Голодомору американець Джеймс Мейс, який, на превеликий жаль, пішов із життя, був консультантом саме «Дня». Ви в цьому були однодумцями. І те, що сьогодні ви публікуєте не лише журналістські матеріали, а й багато листів, особливо молодих людей, яких ця трагедія зачіпає за живе, видаєте книжки, — заслуговує на велику оцінку. Вважаю, що іншим виданням слід було б вас у цьому підтримувати. Щоб на цьому непростому шляху ви не були одинокими.
