Сучасні українські ЗМІ розвиваються, абсорбуючи в себе західні зразки і принципи «правильної» журналістики. Принаймні українська медіа-сфера сама заявляє про це. Стереотипна взірцевість європейської преси для пострадянської журналістики вже давно і зручно вмостилася на п’єдесталі, який їй возвели самі журналісти, що ігнорують особливості розвитку журналістики власної країни і закривають очі на промахи західних медійників. Тим часом європейська преса поволі скочуються з п’єдесталу: актуальна для України проблема «джинси», виявляється, притаманна й іншим країнам. От хоча б нещодавня публікація у французьких авторитетних загальнонаціональних газетах Le Monde і Le Figaro сумнівних матеріалів. На цьому тлі заяви журналістів стосовно того, що «джинси» немає, виглядають дещо суперечливими.
Про французьку журналістику як одну з «п’єдестальних» в очах українців «Дню» розповідав кореспондент «Радіо Франс Інтернасьонал» та каналу «TV5» у Берліні Ромен Фарруджіа.
ПРО ФОРМУ ВЛАСНОСТІ ТЕЛЕКАНАЛІВ
— Завжди дуже добре мати декілька телеканалів, тому що, на мою думку, телебачення — це те ЗМІ, яким більше всього послуговуються люди. І навіть якщо якийсь канал належиться якомусь олігарху, а інший — іншому, то і в такому випадку в вас є різні точки зору , що дає можливість сформувати свою власну.
Необхідним є і громадське, і державне телебачення, і приватні ЗМІ. Приватні ЗМІ, здається, мають більше можливостей щось розслідувати проти держави. В той самий час державні ЗМІ мають змогу в більшій мірі вести розслідування, що стосуються приватних осіб. У Франції існують і ті, й інші канали. Державні існують за рахунок податків, та інколи ці канали звинувачують в тому, що вони у влади занадто слухняні. Тому добре мати поряд і приватні ЗМІ, які часто належать великим приватним концернам. Перший канал у Франції належить будівельному концерну, і ясно, що журналістам цього каналу буде важко зробити якесь розслідування проти цієї будівельної компанії. Але журналісти інших каналів можуть це робити. Тому, якщо брати все в комплексі, можна отримати хорошу, повну інформацію. Головне — дивитися різні телеканали, слухати різні радіокомпанії та читати різну пресу, при цьому знаючи, кому належить той чи інший ЗМІ.
УКРАЇНА В СКАНДАЛЬНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ ФРАНЦУЗЬКОЇ ПРЕСИ
— Перша стаття, яку я прочитав в Le Monde і яка називалася «Україна — європейська держава? Навряд чи...», була надрукована під рубрикою «Думка». Це не новина, не репортаж журналіста, це особиста думка автора статті. Le Monde часто, навіть на першій шпальті, друкує різні думки. Наприклад, якби я захотів, я б теж зміг написати свою особисту думку стосовно України і запропонувати Le Monde. Вони подивляться, хто я такий, прочитають матеріал, і якщо це їх зацікавить, вони надрукують матеріал. Я вважаю, що редакція проявила певну легковажність, певну неуважність стосовно цієї статті. Це перша стаття, яку я прочитав про Україну, і вважаю її скандальною. А якщо, до того ж, людині, яка це написала, заплатили, то це ненормально, і це проблема рубрики «Думка», бо варто звертати увагу на те, кому надається слово. У випадку з Le Monde не можна нікого покарати, бо автор не працює в редакції. Таке вже траплялося у Франції. Проте, скажімо, в Le Monde був матеріал, написаний українським послом, який спростував те, що було надруковано в цій статті. І це один із способів відновити рівновагу.
Я не зовсім в курсі ситуації з Le Figaro (журналісти української щоденної газети «Дело», провівши журналістське розслідування, виявили у цьому авторитетному французькому виданні замовний антиукраїнський матеріал. — Прим. «Дня»). Проте можу зробити такий суб’єктивний висновок: у Франції мало говорять про Україну і не дуже розуміють регіон, тому можуть надрукувати аналіз, який вони вважатимуть доцільним, тоді як насправді він не відповідає дійсності.
А ви впевнені, що редакція отримала гроші? Як це можна довести? Звідки такі дані? Le Figaro і Le Monde не мають потреби в грошах. Так, вони мають певні фінансові труднощі, але я не думаю, що це могло б стати причиною брати гроші за публікацію... У Франції «джинси» не існує. Я думаю, що ні. Я сподіваюсь, що ні. У журналістів дуже хороші зарплати і немає необхідності робити матеріали на замовлення.
ЗАХІДНА ПРЕСА ТА СТЕРЕОТИПИ
— Те, що Західну пресу вважають взірцем — це добре, але я проти того, щоб її ставили на п’єдестал, тому що вона теж робить помилки. Наприклад, випадок із висвітленням бійні в Тімішоара (Румунія) (відома своєю жорстокістю бійня під час повалення режиму Николае Чаушеску в 1989 році в місті Тімішоара. Пізніше стало відомо, що велика кількість трупів, показаних в прямих ефірах — не були тілами вбитих людей, а привезеними з моргів тілами людей, що померли ще до перевороту. — Прим. «Дня») . А всі журналісти кинулися на цю інформацію, не перевіряючи її, навіть найкрупніші західні ЗМІ не перевірили її. Звичайно, є приклади, які варто наслідувати, але все ж таки варто бути самодостатніми й перевіряти інформацію, слідкувати за тим, що ти робиш.
ЕТИКА БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ
— Питання етики — це особиста справа кожного, справа редакції. Тому у Франції немає ні законодавчих обмежень, ні, відповідно, ризику, що журналіст потрапить за грати або буде змушений сплатити штраф. Проте деякі обмеження все ж таки є: в деяких областях є дуже чітки й точні закони стосовно наклепу. Ви не можете ображати людей, ви не можете провокувати ненависть, ксенофобію, расизм. Інакше вас можуть засудити до сплати штрафу або тюремного ув’язнення. Ви не можете опублікувати коментар когось, хто каже, що гітлерівський режим був хорошим режимом і, що Гітлер правильно робив, коли знищував євреїв. Все це заборонено законом, якому вже більше 22 років.
ЖАНР ІНФОТЕЙМЕНТУ ЗМІЦНЮЄ ПОЗИЦІЇ
— Ми маємо ідентичну з іншими країнами проблему. Телеканал, радіо чи друковане ЗМІ намагається швидше продати інформацію, аніж проінформувати людей. Тому сміхотворні теми подаються як серйозні, а більш важлива інформація не подається.
Можна скаржитися на такий стан речей, але завжди є вибір. Ми не забов’язані дивитися той чи інший канал. У нас існує багато радіо та телеканалів, а тому кожен може робити власні висновки стосовно тієї чи іншої події. Є приватна радіостанція «РТЛ», яка вважається хорошою і популярною, але багато хто може закинути, що вона часто вдається до пошуків сенсацій. Є державний радіоканал «Франс Культура», який подає інформацію продумано і добре проаналізувавши.
ВІДМОВА ВІД РЕКЛАМИ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ
— Особисто я вважаю безперечним позитивом те, що на державних каналах Франції після 20 години не буде реклами, як і на німецькому телебаченні. Це дозволить державним каналам не турбуватися про кількість своїх глядачів і, в результаті, про те, який прибуток їм принесла реклама. Тобто, відмова від реклами нівелює тиск на канали. Передбачається, що збитки, завдані відмовою від реклами, буде компенсувати держава, але особисто я маю сумніви щодо того, як держава вийде з цієї ситуації.
РОЗСЛІДУВАЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА У ФРАНЦІЇ
— Нашу розслідувальну журналістику не можна прирівняти до «Вашингтон пост» чи «Нью-Йорк таймс», чи Бі-Бі-Сі. Сьогодні у французьких журналістів немає часу, щоби робити справжні розслідування, а канали не хочуть вкладати в це гроші. Знову ж таки, тут існує проблема грошей. Бі-Бі-Сі, так само, як і великі американські газети, може собі це дозволити. Найчастіше саме вони й видають якісь сенсації, а не французькі ЗМІ.
ПРО СТИЛЬ ЖУРНАЛІСТИКИ
— Французька журналістика має власний стиль. Ми забагато говоримо про себе, а міжнародна політика, на мій погляд, залишається недостатньо висвітленою. Але, коли я подорожую іншими країнами, то там ця тенденція зберігається.
Є окремий стиль і для телесюжетів. Французька техніка відрізняється від англосаксонської та німецької. Говорять, що телесюжети німців — як анімація, а у французів — як кіно. Німці чи англосаксонці спершу пишуть коментар, а потім підбирають до нього зображення. Ми ж будуємо сюжет із зображення і коментаря одночасно, і багато значення ми надаємо саме зображенню. Недолік полягає в тому, що інколи ми перегинаємо палицю і приділяємо забагато уваги відеоряду. Ми шукаємо ідеальне зображення, тому часто кажуть, що французи в журналістиці займються кінематографом.
ПРО ВИСВІТЛЕННЯ ПОДІЙ У ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇНАХ
— У Франції ми вважаємо, що вся територія, що знаходиться в районі Польщі — це пострадянський табір, окрім балтійських країн, які зараз в ЄС. Ті, хто не пережив визначний прогрес з часів холодної війни — це якраз французькі журналісти. Наші щоденні ЗМІ зазвичай мають свого кореспондента в Москві, який займається і Росією, і Україною, і Білорусь, і Грузією, і Казахстаном. Коли щось трапляється в Україні, над цим працює кореспондент, який сидить в Москві, що, в принципі, є моветоном. Це те саме, якби він сидів у Парижі.
Франція відправляла журналістів в Україну під час помаранчевої революції, і тоді раптом всі французи відкрили для себе Україну, тому що до цього взагалі про неї не знали, окрім того, що це велика країна «десь там». Тепер журналсти інколи повертаються до України, коли у вас криза.
БУТИ ІНОЗЕМНИМ ЖУРНАЛІСТОМ В УКРАЇНІ
— Коли я працював у Києві, то одного разу мені зателефонували з одного піар-агентства і запропонували зробити матеріал стосовно одного економічного конфлікту між українцями, французами й німцями. Мені сказали: «якщо ви зробите матеріал для «Ліберасьон» (швейцарська газета), то ми будемо дуже вдячні, дуже». Вони повторили це кілька разів. Я сказав: «Що це значить, що ви будете дуже вдячні?» І мені відповіли: «Це залежить від того, скільки ви просите». Я сказав, що мені шкода, але я так не працюю, що ми не беремо гроші за репортажі, й повісив трубку»...
Інколи також дуже складно працювати з державними установими. Ти задаєш їм питання, а вони просто не відповідають, або просять передзвонити завтра, і так без кінця. Або ти просиш їх про зустріч, і вони кажуть «так», але насправді це «ні». Проте інколи у Франції ми також мусимо боротися з адміністрацією, щоб отримати відповідь.
