«Ви — Яків Платонович?» — запитує статний чоловік у чорному пальто. Про таких кажуть — «характерної зовнішності», яка позначає великих ділків. «Вже майже сто років я», — відповідає йому старенький, проте міцний сивий дідок із паличкою. Так розпочався день «Дня» на знімальному майданчику «Століття Якова». Це вперше за романом українського письменника, живого класика Володимира Лиса знімають навіть не повнометражний художній фільм — телесеріал, і взявся за це канал «1+1». Знімає українська команда за участі українських акторів і українською мовою — а такого продукту, як кажуть самі кіношники, на вітчизняному ринку дуже мало. Та й тематика новаторська — серіал про історію людини на тлі історії країни. Це «волинське Полісся на перехресті режимів, імперій, народів, армій, культур і субкультур... від уланів Пілсудського до наркодилерів на джипах», як писала у передмові до роману Лиса Оксана Забужко. Жива українська історія виходить на телеекрани і стає частиною масової культури.
Помістити століття у чотири серії — завдання не з легких, тому ним займаються професіонали. Сценарій для серіалу підготував Андрій Кокотюха. Зміни відчутні уже з перших хвилин зйомок — по діалогах акторів. Від плавного розгортання історії залишився один «концентрат» реплік, який дозволить глядачу зрозуміти сюжет картини. Але в цьому є і суттєвий плюс — «штучністю» мови на екрані цьому серіалу дорікнути важко. А далі починається кропітка робота режисера. «Шкода, що з усього матеріалу ми змушені показати більшість подій тільки у чотирьох серіях. Матеріал настільки добрий, що з нього спокійно можна робити як мінімум серій 8—16. Ми отримали уже готовий сценарій, над яким працювали автор та сценарист, які залишили те, що на їх погляд найбільш цікаве для телесеріалу. А ми по-кіношному намагаємося показати максимум із того, що нам надали. І це складно», — розповідає режисер-постановник Бата Недич.
ОСТАННІ НАСТАНОВИ ПЕРЕД ЗЙОМКАМИ СЦЕНИ — РЕЖИСЕР БАТА НЕДИЧ (ПРАВОРУЧ) І РОМАН ЛУЦЬКИЙ, ЯКИЙ ГРАЄ МОЛОДОГО ЯКОВА, ОБГОВОРЮЮТЬ МАЙБУТНЮ ЗУСТРІЧ АКТОРА З «ПАРТИЗАНАМИ» / ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»
Із Батою розмовляємо під час перерви між дублями, у кутку під образами, на підлозі — домоткані килимки. Це — хата старого Якова, тут він виходить наркоманку Олену. І звідси ж поведе Ростислава — того самого ділка, якого зіграв Олексій Череватенко — на болота, вбивати. Саме місце зйомок ніби виписане під сценарій. За хатою — ставок, за ставком — ліс. Усе це — резиденція художника-постановника Сергія Бржестовського. Знімальна група натхненно розповідає про нього і його дачу. Сам же художник говорить, що довго шукав місце, де можна жити і знімати кіно одночасно. І знайшов. Тут уже зняли понад 26 фільмів, а сьогодні розгортається драма «Століття Якова».
У цей день тут знімають «подвійне вбивство» — старий Яків, якого грає Станіслав Боклан, виводить у ліс і застрелює чоловіка, що приїхав забрати Олену (Наталія Денисенко), а молодий Яків — Роман Луцький — Трохима, що вже хотів іти здаватися «совєтам». Погода ніби відповідає атмосфері сцен — похмура, холодна, до ніг липне болото, а акторам, щойно відіграють ролі, накидають теплі пальта на плечі чи підносять чай. Знімають швидко — по кілька дублів на сцену. Станіслав Боклан напівжартома говорить — йому зауважень не роблять, бо «немає сенсу», актор із таким стажем і сам може повчити когось. До того ж на зйомки з ним виділили всього чотири дні, а в них — півстолітня історія.
«ВАМ СПРАВДІ СТО?», — ЗАПИТУЮТЬ У ЯКОВА. «НІ, 99 ВСЬОГО ЛИШ», — ПОСМІЮЮЧИСЬ ВІДПОВІДАЄ ДІД. СТАНІСЛАВА БОКЛАНА (ПРАВОРУЧ) ТУТ МАЙЖЕ НЕ ВПІЗНАТИ. ЗА НИМ — «ВЕЛИКИЙ БОС» ОЛЕКСІЙ ЧЕРЕВАТЕНКО / ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»
«Дивіться, я граю такого дідка, здавалося б, доброго старого, який все ще поглядає на дівчат, але я ж вбиваю людину, і не одну. Заради внутрішнього відчуття власної справедливості, а це ж — самосуд і дуже непроста історія. І треба її так передати, щоб і глядач зрозумів, що відбувається з Яковом, чому таке рішення прийняв», — розповідає пан Станіслав про свою сьогоднішню сцену. І хоч у кадрі — серйозні діалоги і драматичні події, після режисерського «стоп» на майданчику кіношники перекидаються жартами і ущипливими репліками, генерує які здебільшого «столітній» Боклан. «Намагаємося, щоб гумор в історії був. Але є сцени, на мій погляд, трагічні, хоч ми їх такими не знімаємо. Коли людина каже: «Жодна жива душа не прийде на моє століття», розуміючи, як люди його сприймають... Коли він Уляну ховав сам, бо вважалася вона бандерівкою... Звичайно, мені б хотілося зіграти всю роль, але з мене можна зробити старішого, а молодшого — ні», — коментує головний герой, та вже через кілька годин промовить: «Хотілося б зняти грим, а там — Том Круз». І сміється. І в цьому сміхові можна розчути серед іншого нотки національної ментальності — сміятися трагічному в обличчя. Попри все.
— Що для мене «Століття Якова»?.. — замислюється режисер телесеріалу. — Є життя людське, і воно — не коротке. Наш головний герой, незважаючи на те, що навколо нього відбувалися події, пов’язані з війною, німцями, партизанами, УПА, радянською армією, хотів тільки одного — жити. Обробляти землю, ростити дітей і любити. І всі події навколо слугують такою приправою, сіллю і перцем для основної страви, яка називається «Століття Якова». «Століттям Якова» ми не стаємо під жодні політичні знамена, а просто стаємо на бік людини. Якщо говорити про мене особисто, я уже давно не стаю на чийсь бік, з того часу, як не стало Йосипа Броза Тіто. Людське життя потрібно перш за все розглядати як окрему історію, яка не повинна підпадати під зовнішній вплив. Наш головний герой до кінця свого життя не зраджував своїм принципам і тому шляху, який обрав в молодості. Він залишається задоволений життям, яке прожив. Перш за все людина повинна організувати своє життя зсередини у сім’ї, а не всередині якоїсь партії і т. ін. І Яків не винен, що залишився один — саме про це й мова. Але ми ще подивимося, чи залишиться він один — це ще під питанням, — хитро усміхається Бата Недич.
А щоб побачити, чим закінчиться історія, треба подивитися сам серіал. На «плюсах» обіцяють показати «Століття Якова» уже навесні наступного року. І кажуть, що це — тільки перша ластівка художньо-історичних проектів: «Зараз на телебаченні є такі передачі, після яких не хочеться жити. А після «Століття Якова» — захочеться». І якщо телеісторія столітнього українця здатна повернути людям віру і надію в майбутнє на їхній землі, у їхній країні, то її варто дивитися. А може, вона стане відправною точкою для змін у вітчизняному телепросторі.
