Шевченківський комітет визнав кінорежисера Романа Балаяна й актрису Ірму Вітовську-Ванца негідними участі у фінальній частині конкурсу на здобуття вищої національної премії. Моя відповідь: я не визнаю нинішній склад комітету гідним виконувати свою місію далі...
Скажуть: а хто ти такий, щоби оголошувати такий вердикт? Погоджусь: моя заява у юридичному сенсі є нікчемною. Так я не про юриспруденцію, я — про моральну сторону справи. Це по-перше. А по-друге, про справу професійну. Члени означеного Комітету, за визначенням, мусять відрізняти високе мистецтво і, відповідно, творців високого мистецтва, від рядової, буденної літературно-мистецької «продукції».
Недопущення Балаяна (фільм «Ми є. Ми поруч») та Вітовської-Ванца (ролі у картинах «Брама», «Мої думки тихі», «Казка старого мельника») у третій, заключний тур навряд чи можна кваліфікувати інакше, як акт невизнання за ними статусу високих митців, як акт приниження. І конкретних митців, і — самого мистецтва. Хотіли цього, чи ні члени Шевченківського комітету, але вчинене ними виглядає саме так.
МИ ЩО, ВЖЕ «... НА КІНЦІ ЧАСІВ»?
І кого принизили? Романа Балаяна, чий внесок у кіно є непроминущим («Каштанка», «Бирюк», «Польоти уві сні і наяву», «Поцілунок», «Філер», «Храни мене, мій талісмане», «Райські птахи»...), чий мистецький і громадський імідж є просто бездоганним. Саме тому, до речі, принизити цього митця є річчю не тільки недостойною, а й не можливою — члени преміального комітету, у підсумку, принизили не когось — самі себе.
Те саме стосується акторки Ірми Вітовської-Ванца, чия робота в театрі і кіно упродовж останніх років викликає захоплення багатьох. Пригадаймо тільки виконання ролі бабці із Чорнобильської зони у виставі Молодого театру «Сталкери» (за п’єсою Павла Ар’є «На початку та на кінці часів», у режисурі Стаса Жиркова) — це просто видатна роль; це просто про нас, що живуть на вулкані, у жерлі нової історії, яка викидає нас далеко за межі життя... І от на Шевченкову премію висувають фільм «Брама» (режисер Володимир Тихий), за мотивами тієї ж п’єси Ар’є, разом з ще однією стрічкою «Мої думки тихі» (реж. Анотоніо Лукіч), де акторка продемонструвала дивовижну, якусь симфонічну палітру своїх умінь у розкритті суті персонажа, сутності оповідуваного... І такий-от «результат».
Щоб зрозумілішою було моє ставлення до того, що відбулося — якби мій улюблений режисер і моя улюблена актриса вийшли у третій фінальний тур «преміади» і жоден з них не отримав нагороди, я би на це реагував спокійно; хоча і засмутився б. Повторюю: мова не про отримали / не отримали, а про акт приниження. Кожен може ставитись до цього, як він сам вирішить — я вибачити цього не в змозі.
Говоритиму про те, що трапилось, у контексті свого досвіду — бо ж тричі був у ролі члена Комітету з Державної (а потім Національної) премії імені Тараса Шевченка. Тричі: у 1992-1996 2006 — 2010 2016-2019 роках.
А про що, власне, мова? Напевно ж, не всі в курсі справи. Нагадаю, робота Шевченківського комітету будується у такий спосіб. Спершу, природньо, висунення кандидатур — до речі, віднедавна право на таке висунення мають і самі члени Комітету. Потому перше засідання, перший тур — зазвичай саме тоді відсіюються твори, які не витримують критеріїв високої премії (критерії ті не формалізовані й відтак йдеться про щось більш суб’єктивне; то ж не дивними є скандальні реагування ображених).
Далі другий тур, де вирішують, хто саме проходить у «фінал». А вже у третьому турі відбувається голосування безпосередньо за лауреатів.
Тиждень тому й відбувся другий тур. У номінації «Кіномистецтво» обирали між уже названими Балаяном та Вітовською-Ванца і двійкою режисерок-дебютантів — йдеться про ігрову стрічку «Стоп-Земля» 32-річної Катерини Горностай та документальний фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» 29-річної Аліни Горлової (обидві роботи є більш ніж достойні, як і їхні авторки). Я не випадково назвав вік режисерок — у мене чомусь є сильне підозріння, що це зіграло чи не вирішальну роль у виборі комітету (хоча, повторюю, картини цілком достойні).
Скажуть, звісно, що підозріння моє нічим не обгрунтоване... Тільки ж знову важить контекст: ми живемо в українському світі, де нині прийнято не поважати людей так званого поважного віку. Це кидається у вічі, скажімо, коли аналізуєш підсумки останніх конкурсних змагань фільмових проєктів при Держкіно України: серед експертів переважно молодь, відповідно і серед переможців того конкурсу. Проєкт того ж Балаяна (чи іншого кінокласика, В’ячеслава Криштофовича) «забалотували» й там (мовляв, людині 80 років, про що тут говорити?). Хоча, здавалося б, мусили б робити висновки з діяльності «молодої команди» колишнього київського мера Черновецького. Чи команди нинішнього Президента України, в якій так само домінує «зелень», за яку доводиться незрідка усім нам разом червоніти...
Одначе у даному конкретному випадку усе виглядало просто — усі четверо номінантів проходять у фінал, де все й вирішується. Тоді не було б відчуття отакого приниження, образи, яке я особисто відчув як свої власні. Вирішили влаштувати фінал достроковий.
З ДОСВІДУ — «АСТЕНІЧНОГО»
Із свого досвіду роботи в Комітеті знаю, що, як правило, усі прислухаються до тих, хто представляє певний вид мистецтва. У нинішному складі це кінокритик Володимир Войтенко, актриса театру і кіно Римма Зюбіна, продюсерка Юлія Синькевич. Усіх трьох люблю й шаную, і не тільки я — бо є за що. Хоча — коли одверто — відтепер моя повага до названих кінематографістів потрапляє у зону кризи... Не уявляю собі ситуації, щоби можна було не наполягти на своєму.
Приклад з особистого досвіду. 1993 рік, серед номінантів на Шевченкову премію — Кіра Муратова, її фільм «Астенічний синдром». Здавалося б, знаменита режисерка, які питання? Є, є питання. Піднімається відомий композитор і каже: «Я подивився оцей «Синдром...», Астенічний. Це ж якась галіматья, марення хворої людини. Яка тут може бути премія?».
Я подивився на своїх колег-кінематографістів, куди авторитетніших від мене. Ну, зараз вони вріжуть! Гм, вони мовчать, соромливо відводять убік очі. І я розумію: коли ніхто не відреагує — не отримає режисерка премії. Піднімаюсь і упродовж 5-6 хвилин енергійно пояснюю: Муратова нині одна з найавторитетніших і найвизнаніших режисерок у світі кіно. Про свідчать, зокрема, нагороди світових фестивалів...
— Яких, до прикладу, фестивалів? — поцікавився той самий композитор.
Пояснюю:
— А улюблений вами «Астенічний синдром» отримав «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі. Це все одно, що у спорті срібна медаль Олімпійських ігор.
Підсумки голосування пам’ятаю досі: «за» Кіру Муратову понад 80 відсотків голосів.
Як було тиждень тому — достеменно не знаю. Хоча зізнаюсь, я все ж не витримав і зателефонував одному із членів комітету (не із світу кіно), який сказав мені: ми орієнтувались на кінематографістів. А вони ніби заявили: «Ми тут. Ми поруч» — не кращий фільм Балаяна. Й відтак, мовляв...
АВТОРА! АВТОРІВ!
Не кращий... Знаєте, одна із складнощів оцінювання на такому-от рівні полягає в тому, що одна справа, коли йдеться про людину, яка стоїть на початку свого шляху в мистецтво (як у випадку з Горностай і Горловою), й інша, коли про людину, що має значний доробок, напрацьований за десятиліття. Тут не виходить абстрагуватись від того доробку.
Приклад з іншої номінації — «Літературознавство. Мистецтвознавство». Книга Дмитра Горбачова «Лицарі голодного Ренесансу» (на щастя, вона у фіналі). Ви теж будете оцінювати, краща це його книжка, чи не краща? Йдеться не тільки про окремо взяту книжку, а про місію цілого життя видатного мистецтвознавця — Горбачов поклав кращі роки свої на те, аби українізувати мистецький Авангард. Й він переможець, він зробив це -Авангард став українським. Тому питання про те, краща це книжка автора, чи не краща не має жодного сенсу: ми не можемо уникнути того, щоби тримати у пам’яті от сей Труд Життя — так і тільки так.
Ще приклад, з тієї ж номінації — літературознавець Микола Ільницький, його книга «Читаючи, перечитуючи... Літературознавчі статті, портрети, роздуми». Ільницький — один із світочів нашого літературознавства і критики, його праці стали живою класикою — перфектне, стереоскопічне бачення світу Слова. Так само не допущений, за підсумками таємного голосування, до третього туру. Теж зважували, «краща / не краща» у доробку? Абсурд! І приниження — Комітету, 87-річний Ільницький може повторити давню знамениту фразу Максима Рильського: «Ви прийшли й підете, а я вже остався».
Скажу чи не найважливіше. Шевченківською премією увінчують не просто тих, хто працює в літературі чи мистецтві, а авторів. Ремісник (нині це гордо називається «профі») завжди рівний сумі своїх виробів, це достойно поваги, але немає автора поза тими творами. А в авторському кіно, скажімо, є не тільки витвори, є сам Автор, його міф, його легенда, котра ніяк не зводиться до витворених ним текстів. Як це маємо у випадку із самим Тарасом Шевченком, чи Олександром Довженком.
Повторюю: автор є чимось більшим від конкретних творів. Роман Балаян — це справжня, невигадана легенда. Хтось вирішив її притлумити, понизити в ранзі? Смішна, навіть дурнувата, вибачте, ідея. Те саме у випадку з Ірмою Вітовською, чий образ так само вже відділився від зіграних нею ролей.
Ще раз, даруйте, читачу, за повтори, але хочеться, аби мене правильно зрозуміли. Присуджувати премію, чи ні — тут право членів комітету; на те вони уповноважені державою. Але якого права вони точно були позбавлені — принижувати великих митців, великих авторів.
А це сталося — приниження. І, на жаль, це щось таке тривіальне для нашого українського життя. Ми так звикли до неповаги діячів культури, мистецтва. На телебаченні вже практично ніхто не говорить про літературу, мистецтво (окрім спеціалізованого каналу «Культура»). Тільки недолуге цілодобове переливання з пустого в порожнє політичних сюжетів. Десятки каналів, десятки програм, де сотні (їх тьми і пітьми) так званих політологів підкидають угору політичні м’ячики. Яке там уже мистецтво, які там уже автори?
НА ДОРІЖКУ
Нагадаю колезі Володимиру Войтенку ще одну історію. Кінець 1990-х, члени Комітету з Державної премії імені Олександра Довженка роблять дивовижний вибір — з шести номінованих фільмів вони обирають... найслабший! Під тиском тодішнього голови Комітету, чиє ім’я не називатиму, бо все одно добре ставлюсь до нього (у підсумку, як, мабуть, ставитимусь у до знайомих мені членів Шевченківського, хоча тут і є «вопріс»). Я боровся з таким рішенням як міг — і програв.
Що зробив тоді я? Одразу по завершенні засідання Комітету написав заяву про вихід з нього — на знак протесту. Одночасно зі мною такі самі заяви написали Володимир Войтенко і режисер Сергій Маслобойщиков...
Одверто кажучи, я й тут чекав, що хоч хтось заявить про свій протест — заявить публічно. Чекав. Чекаю...
