Останнім часом на багатьох телевізійних ток-шоу на всі лади обговорювали судовий позов нардепа від Радикальної партії Мосійчука до виконувача обов’язків міністра охорони здоров’я України Уляни Супрун. Як це часто-густо буває в таких випадках, причепилися до того, що безпосередньо її роботи не стосується, до громадянства, мовляв, вона зберігає своє попереднє громадянство США. Слід одразу ж зазначити, що в цій сфері у нас панує хаос, правовий і адміністративний. А оскільки вища державна влада не має політичної волі навести тут лад, то його й не буде. А претензії почнуть висувати вельми суб’єктивно. Приміром, ніхто не ставив за провину колишньому шефові податкової служби (ДФС) Роману Насірову наявність британського громадянства (на деяких телеканалах навіть говорили про те, що нібито воно підтверджене офіційними органами Британії), що не заважає йому балотуватися в президенти України. Чимало народних депутатів мають по два, три й більш іноземних паспортів, і нічого. Все зійшлося на Ульяні Супрун. Оцінки її діяльності мають або політичний, або житейсько-медичний характер. У першому випадку віддається належне її боротьбі з медичною і фармацевтичною корупцією та мафією, яка викликає шаленство і лють у тих, хто в цій корупції й мафії комфортно влаштувався, хто роками збагачувався на бідах українських пацієнтах, намагаючись ці такі вигідні для корупціонерів і мафіозі біди увічнити. Їй докоряють якимсь не таким медичним дипломом. А забули, як кілька років тому на чолі нашого міністерства охорони здоров’я стояв грузинський фахівець, який за університетським дипломом був істориком? Здається, Квіта-швілі. Утім, синів і дочок Сакартвело (Грузії) через наші керівні органи пройшло стільки, що можна й не запам’ятати.
Але мають до Ульяни претензії і пересічні українці. Наприклад, почали говорити (до речі, в Міністерства охорони здоров’я дуже погано налагоджено комунікацію із суспільством), що з 2019 року «швидка допомога» не виїжджатиме на гіпертонічний криз і високу температуру. Буцімто хворим дають пораду: ви там якось самі щось прийміть із ліків, а завтра відвідайте свого лікаря в поліклініці. Кілька років тому я мав високий тиск — 187 на 130. Викликав «швидку», вона приїхала (Уляни тоді на чолі відомства ще не було), медики зробили кардіограму і сказали: обширний інфаркт. Відвезли до реанімації. А якби за нинішніми рекомендаціями контори Супрун я чекав до ранку, то цілком імовірно, що діждався б смерті. Хворий часто-густо не може визначити, про що саме свідчать його грізні симптоми — про тимчасовий функціональний розлад чи про інфаркт й інсульт. І лише медики можуть прийняти кваліфіковане рішення: допомогти людині на місці, знизити тиск, температуру чи відвезти її до лікувальної установи. Торік «швидка» приїжджала до мене 7 чи 8 разів. Завдяки їй я досі живий і можу писати цю статтю. Відмова в такій потрібній допомозі для сотень тисяч українців означатиме смертний вирок. «Швидка допомога» — це передова лінія охорони здоров’я, це шанс на життя для дуже багатьох українців. Тому нехай Уляна Супрун і далі активно воює проти мафії та корупції, але нехай не позбавляє наших громадян найнеобхіднішого, від чого залежить їхнє життя тут і зараз. «Швидка допомога» — це абсолютно обов’язковий мінімум, який слід гарантувати кожному українцеві. Потрібно реформувати медицину, але не за рахунок «списання», вилучення зі списку живих мільйонів українців, країна і без того переживає тяжку демографічну кризу.
Канал «112», де багато й часто цитують Віктора Медведчука, два дні поспіль показував інтерв’ю Миколи Азарова (певно, скоро покажуть і Януковича, а потім Кадирова, а потім Путіна?) Колишній вірний соратник межигірського генія розповідав, як усе чудово було за Януковича і як погано зараз. Ось із таких телеканалів та їхнього контенту й розпочинається політичний реванш. А у виданні Дмитра Гордона колишній номенклатурний працівник Вітольд Фокін дав черговий пропагандистський залп-дайджест московської пропаганди. Значну частину своїх одкровень він присвятив розповіді про те, що на окупованому Донбасі ніяких російських військ немає, а воюють там проти України місцеві «шахтарі й трактористи» (Фокін ні на йоту не відійшов від путінських заяв). Після Фокіна московські телеканали можна вже не дивитися.
Ну, гаразд, древній Фокін. Але навіщо це потрібно лібералові й демократові Гордону? Адже так любить Гордон принципово критикувати владу за нетямущість, непатріотичність, безпринципність. Хоч би сам показав їй гарний приклад.
Багато телеканалів обговорювали польсько-ізраїльський скандал, який призвів до вельми відчутних дипломатичних наслідків. Чотири країни так званої Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) мали намір провести свою зустріч в Єрусалимі. Така зустріч могла б стати першим кроком до визнання Єрусалима столицею Ізраїлю (абсолютна більшість країн ЄС і сам союз загалом від цього далекі), але прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху наговорив у Варшаві багато украй неприємних речей. Приблизно у тому стилі, в якому поляки висловлюються останніми роками щодо України. Було заявлено, про співучасть польського народу в Голокості. Це спричинило страшенне обурення польського суспільства. Слова Нетаньяху посилив міністр закордонних справ Ізраїлю пан Кац. Він зазначив, що поляки «ввібрали антисемітизм із молоком матері». Це був не просто перебір, а визнання не соціальної, а нібито расово-біологічної природи антисемітизму. Свого часу прибічники «расової теорії» стверджували, що чесноти й вади народів є вродженими, расово-біологічними, а тому й народи діляться на «повноцінні» і «меншовартісні», перші мають право на існування, а другі підлягають ліквідації. Загалом, від таких висловлювань дуже тхне, і їх логічно було б почути від якогось колишнього групенфюрера, проте тільки не від ізраїльського міністра. Поляки слушно назвали ідеї пана Каца расизмом. Беньямін Нетаньяху правильно зазначив, що в сучасному світі антиізраїльська пропаганда є формою легалізації антисемітизму. Автор цієї статті рівно ще за 10 років до нинішньої фрази Нетаньяху стверджував у своїх публікаціях (у СРСР такою особливою формою антисемітизму була «боротьба із сіонізмом»). Але потім прем’єр раптом сказав, що критика Ізраїлю і сіонізму є антисемітизмом, з чим погодитися не можна. Не будь-яка критика сіонізму й Ізраїлю може так оцінюватися. Це в Росії, куди Нетаньяху останнім часом їздить і чіпляє там собі на лацкан піджака «колорадську» стрічку, будь-яку критику РФ негайно оголошують «русофобією». Дружба Єрусалима й Москви справляє тим паче дивне враження, що тривалий час СРСР/Росія підтримує практично всі антиізраїльські рухи на Близькому Сході.
Всупереч панові Кацу, антисемітами не народжуються, як не народжуються расистами, лібералами, анархістами, комуністами і консерваторами, — всього цього людина набуває в суспільстві. Ну, а поки що Ізраїль змарнував шанс вплинути на не дуже сприятливу для нього позицію Європейського Союзу, зазнав великої дипломатичної поразки, як мовиться, «вистрілив собі в ногу», оскільки Єрусалимська зустріч Вишеградської групи провалилася, не розпочавшись. А поляки опинилися в такій самій неприємній ситуації, яку вони свого часу організували Україні. Звісно, приємно, коли ти безстрашно, принципово і публічно тавруєш чужі вади. Але це безкарно минає лише тоді, коли твій власний історичний шлях є ідеально прямим кришталевим автобаном. Адже у всіх є свої «скелети» в шафі. Так вийшло, що ідеальних і безгрішних на цій планеті немає. І християнська істина «всі люди грішні» залишається непорушною.
Ну, а нам «своє робить». Зокрема, розв’язувати проблему антиукраїнських телеканалів в Україні, які дедалі активніше транслюють у нашу країну путінський пропагандистський контент під прапором «свободи слова», хоча насправді йдеться про цілковиту, нічим не обмежену свободу ворожої пропаганди.
