I хто сказав, що телебачення відучує людей самостійно мислити,
відвертає їх від писаного слова взагалі і від листів зокрема? З усією відповідальністю
можна заявити: і дивляться, і пишуть! Пошта, наприклад, каналу «Студія
«1+1» — в цьому сенсі вельми показова.
Проект «Нас — п’ятдесят два мільйони», затіяний каналом,
надав глядацьким листам значущість. Люди розповідають про себе, шлють цілі
бандеролі з фотографіями, листівками, докладними життєписами. На їхній
основі складаються короткі сюжети, де буквально за одну-дві хвилини створюється
портрет полтавського студента чи пенсіонера з Червонограда, або карапуза,
котрий рік тому народився у Львові... Коли дивишся ці короткі, з увагою
і добрим гумором зроблені телеколажі, розумієш, що кожна людина важлива,
прекрасна й унікальна.
У решті випадків глядацька пошта — це справжня арена, де
заочно й люто стикаються смаки й думки. Білий світ клином зійшовся, звісно
ж, на серіалах. Немає нічого важливішого для старих і молодих, аніж страждання
героїв «Марії» і «Під сонцем Сен-Тропе». Авторство листів тут належить
масі. Дрібнотравчатий індивідуалізм явно не в пошані: тут і «жителі сіл,
районів і міст Кіровоградської та Миколаївської обл.», «ми, полтавчанки»,
«ми, літні люди» або просто «ми». Втім, зустрічається ще й такий автор,
який називає себе коротко і ясно — «скривджений глядач». За такими цидулками
можна вивчати географію країни чи горезвісний «менталітет». Інтонації переважають
надто схвильовані. «Звертаємося... до вас з бідою», «просимо слізно» тощо.
Хтось навіть гарячкує — «ви просто знущаєтеся над глядачем». Чому шум-переполох?
Все просто. «Марія» має йти якомога довше. «Під сонцем Сен-Тропе» має починатися
раніше. Зустрічаються, однак, і цілком протилежні приклади. Лист з грізною
позначкою «Копія — Президенту України» свідчить: «серіали закордонні заколебали»
(підкреслено). Ось такі серійні страсті-мордасті.
Штучне кіно, звісно, в меншій пошані, але окремі кінострічки
викликають досить жваві дискусії, і, знову ж, прохання особистого характеру.
Є й принципові вимоги (орфографія та пунктуація тут і далі — авторські):
«поменше показуйте голих і вбивців, через те і в нас почалися такі вбиства».
Телебачення взагалі сприймають цілком серйозно як своєрідного арбітра у
вирішенні будь-яких проблем. Так, Віра Іванівна Вознюк зі Львова, нарікаючи
на легковажність молоді стосовно власного здоров’я, пропонує, щоб у всіх
програмах і «перед показом хороших фільмів» нагадували, «як важливо берегти
здоров’я з молодих років».
Щодо авторських програм народ перебуває в розгубленості.
Якщо серіальні апеляції — це трагедія в чистому вигляді, то тут — повний
розбрід і хитання, і строкатість жанрів. Адже окрема передача — це особистість
того, хто її веде, — а тут, як із сусідом по поверху, взаємини можуть бути
різні. Чималою увагою користується «Сніданок з «1+1» з його численними
конкурсами й привабливими ведучими. Шлють заявки на поздоровлення своїх
численних родичів, обов’язково в комплекті з модною піснею — викапаний
«Робочий полудень». «Найсмачніші» — листи з рецептами для кулінарного конкурсу
Мирослава Поповича. Талановита й хлібосольна публіка «Студії «1+1»! Одні
назви пригощань звучать так, що пальчики оближеш: картопляники з грибами,
наприклад, або млинчик з грибною підливою. Багато пишуть Вірці Сердючці,
нелогічно звертаючись до знаменитої провідниці в чоловічому роді. Не забувають
про «Шоу довгоносиків», «Телеманію» і «Не всі вдома». Глядачі при цьому
досить освічені. Якийсь юнак для більшої аргументації цитує Миколу Некрасова
і Джорджа Харрісона. Суть написаного далі, щоправда, не зовсім зрозуміла,
та хіба в цьому річ? Приємною є увага. Рівень спілкування — на рівних.
Пропонують теми для нових випусків «Табу». З «Табу» і його харизматичним
ведучим — взагалі особливий випадок. Не інакше як народним заступником,
судячи з усього, сприймають його, і надсилають глобальні проекти політичної
й економічної реформ, способи найшвидшого подолання «дідівщини» в армії.
А наступний лист показує, що пан Микола підноситься іноді в ранг міфічного
героя. Лист Ганнусі з Миргорода — не лист, а пісня. Чи, точніше, казка
про найстаршого сина Осенi — Вересня, якого люди прозвали Миколою.
Напевно, немає кращого дзеркала для наших телевиробників,
аніж ці аркушi, вкриті сердитими, захопленими, роздумливими словами. Може,
це і прозвучить банально, але я, як телеглядач, гадаю, що кожний народ
має те телебачення, на яке він заслуговує. І якщо телеекран спонукає до
писання казок — отже, не так вже все й погано?
