Нарешті нам дали спокій. Немає більше на екранах голів, що напружено зчитують з папірців перспективні плани перебудови мікрорайону, немає більше відомих, які натхненно співають про єдину і непорушну, ніхто не читає вірші Василя Стуса — коротше, припинився інформаційний терор (перший час панує таке відчуття, як від порожніх футбольних трибун, усіяних пластиковими пляшками) і можна спокійніше зітхнути й пильніше вдивитися в екрани.
Звичайно, як і раніше, темою тижня залишається створення парламентської більшості. Залежно від інтересів і уподобань, кожен канал трактує можливий результат по-різному. У зв’язку з цим у багатьох наших публічних персонажів — просто телевізійний бенефіс. Країна вже напам’ять знає, що з цього приводу думають депутат Дмитро Табачник, політолог і депутат Микола Томенко, а також Роман Безсмертний. При цьому всі троє говорять, як правило, одне й те ж, виступаючи, щоправда, в різних амплуа: Штольц, Печорін і «голуб миру». За жанром — забавно, за кількістю інформації та оригінальних ідей — негусто: занадто багато слів про народне щастя.
Всі без винятку показали звільнення Андрія Шкіля із катівні, пардон, із в’язниці. Оператори смакували присутність при звільненні Юлії Тимошенко — мовляв, самі бачите: де не посій, там і вродиться. А Шкіль особливо й не відмовлявся: в програмі Романа Скрипіна «Вікна опівночі» не приховував симпатій і надій на подальшу співпрацю. Завжди такий, що складає враження відчуженого, Роман на цей раз намагався схилити «позитивного героя» (так себе назвав Шкіль у відповідь на запитання телеглядача, хто він, викликавши життєрадісний сміх десь за кадром) до визнання того факту, що українська Феміда не така вже й несправедлива, і очі у неї, як і раніше, незрячі, раз дозволила новообраному депутатові розпочати виконувати обов’язки після 13-місячної відсидки. Але, очевидно, у героя програми, що провів у камері понад рік, була інша думка про це, і щодо бездоганної моральності та професіоналізму прокурорів і суддів він міркувань своїх не висловив.
Триває хід телеканалами і Дмитра Корчинського. Окрім власного проекту на «1+1», він із завидною постійністю з’являється і на інших каналах, де не втомлюється розповідати про свою життєву позицію. Найбільше задоволення доставляють його систематичні діалоги з Віктором Цигановим на ТБ-Табачук. Тут, треба сказати, наскочила коса на камінь. Річ у тім, що пану Циганову також дуже подобається розповідати про свою життєву позицію, і часом він цим бажанням просто-таки (небувалий випадок!) пригнічує свого співрозмовника.
Періодично візаві так захоплюються, що забувають про глядача: звинувачують один одного в демагогії, кидають у ефір палкі репліки на зразок «зачекайте, я вас все-таки поважаю». Але до консенсусу приходять нечасто.
«Ленін говорив: «Страшенно далекі вони від народу. Ви, як історик, часом не пам’ятаєте, про кого це він?» — отак хитро примружується Циганов. Корчинський ігнорує запитання й пояснює співрозмовникові, що йому все ж хотілося б поговорити про «синдикатні профспілки». Ведучий гарячиться («Що це за профспілки такі?»), про що негайно сповіщає професійного революціонера.
Загалом, не треба мати премудру голову, щоб зрозуміти, чому телебачення любить одних і тих же персонажів — за передбачуваність і «навченість». Можна по-різному ставитися до ректора Університету культури Михайла Поплавського (ще один герой екранів минулого тижня), але в певній привабливості йому відмовити не можна. У будь-якому форматі (чи то вечірній ефір «Ери», чи ток-шоу «Моя професія» на Першому Національному) він розповідає одне й те ж саме, жонглюючи десятком давно відомих виборцям фраз типу «Скромність — найкоротший шлях до невідомості», але вимовляє він це «одне і те ж» з такою дитячою безпосередністю, немов щойно вигадав. Мимовільно починаєш реготати.
Множиться число ток-шоу: на нашому ТБ настав час нескінченних бесід. Рябить у очах від співчутливих ведучих та вдумливих гостей. Бувають цікаві ефіри. Але не треба захоплюватися: заслуга телевізійників у цьому невелика. Програму витягує, як правило, цікавий гість. Не є таємницею, що є люди, яким варто лише сказати «Доброго вечора!» — і далі можна відключатися. На жаль, харизматичних гостей не так багато. Ось і переходять з каналу на канал до болю знайомі ракурси — два крісла, столик і дві склянки води для старих знайомих.
Інша крайність такого порядку практикується на каналі «1+1»: тут у декількох програмах неважко виявити один і той же «джентльменський набір» одних і тих же журналістів — працівників каналу. З однаковими задумливими обличчями вони обговорюють усі світові проблеми — від політичних подій до сільського господарства.
«У ніч на суботу» Олена Роміна розмовляла з віце-прем’єром Олегом Дубиною. Стиль її спілкування з гостями заслуговує на окремий розгляд. Зазначимо лишень, що надмірне акцентування жіночого дуже часто дещо заважає ведучій: кокетування здається нав’язливим, перманентна усміхненість має сиропний присмак, а наївність часом схожа на... легковажність. Олег Дубина, як відомо, особистість далеко не грайлива. Тим більше дивно звучить «епохальне запитання» ведучої: «Я вас ніколи не бачила з келихом в руці. Це принципова позиція?». Гість підтверджує, що особливого пієтету щодо алкоголю не відчуває. «Але ж чоловіки все вирішують за келихом вина!» — не вгамовується Роміна, зрештою вручаючи віце-прем’єрові як подарунок карафу для соку з дивною напутньою порадою: «Щоб у вас завжди вистачало життєвих соків». Дуже смішно і трошки незручно, чи не так?
І ще одне. Мабуть, як і раніше, не варто забувати, що телебачення формує громадські настрої. Одну з найнеприємніших подій минулого тижня — масове хуліганство біля столичної синагоги — телебачення прокоментувало, як мені здається, досить необережно, інтерпретувавши його як наростання антисемітських і екстремістських настроїв у суспільстві (ICTV «Свобода слова», «Інтер» «Подробиці тижня»). Наталя ВЛАЩЕНКО,
спеціально
для «Дня»
Чесно кажучи, ще свіжі в пам’яті спогади про ту роль, яку зіграли ЗМІ в львівських погромах після загибелі Білозора. Хоча, мені здається, рушієм у цій історії була зовсім не ненависть до української мови, а п’яна бійка. Гадаю, що і з ганебним вандалізмом біля синагоги — та ж історія.
Дуже здивував також сюжет ТСН («1+1») про чернівецького ректора, який запровадив у своєму вузі дивне ноу-хау. Винахідливий ректор запропонував студентам написати, хто з викладачів бере хабарі. Цю працю майбутньому «цвітові нації» дозволили не підписувати. Сюжет знято з явними нотками симпатії до ректора. При цьому авторам навіть не спало на думку поміркувати над двома моментами: як почувають себе викладачі цього вузу, на яких їхні же студенти офіційно строчать анонімки, і наскільки етично примушувати студентів «стукати»? Не кажучи вже про те, що подібні психологічні досліди — чудовий спосіб помститися занадто вимогливим педагогам.
…У мене завше певний сумнів викликала думка класика: « Нам не дано предугадать, как слово наше отзовется ». Передбачати, мабуть, все ж таки бажано. А от журналістам — так уже поза всякими сумнівами!
