Серед умов, необхідних для процвітання країни, є такі, що без них розвиток і прогрес неможливі — це верховенство права і сприйняття держави більшістю громадян як своєї, в сенсі насамперед базової цінності. Всі нині успішні країни, Євросоюзу насамперед, ішли або йдуть цим шляхом. На жаль, в Україні протягом років незалежності зазначені відомі речі доводиться затверджувати знову і знову. Політичний клас цю місію якщо і виконував, то дуже слабко, а нинішня владна верхівка, по суті, ці речі ігнорує. Залишається надія на інтелігенцію, втім і з її лав відповідні меседжі звучать не так часто.
На цьому тлі знаковими видаються дві події. Це промова у Львові Оксани Пахльовської на врученні їй 19 грудня 2009 року срібного ордена «За інтелектуальну відвагу», присудженого Капітулою Незалежного культурологічного часопису «Ї» (її розширений варіант друкувався у «Дні» №53—54, 26 березня й №58, 2 квітня 2010 року, та вихід в останні місяці минулого року роману її матері Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Те, що виголосила тоді О. Пахльовська, справедливо названо імперативом інтелектуального спротиву. Серед головних її послань такі: «Сьогодні інтелектуальна праця імперативно зобов’язує до громадянської позиції. І ... громадянська позиція — особливо в наших умовах — так само імперативно потребує мужності.». І логічний парафраз: «Невміння любити свою країну, небажання працювати для неї привело до влади політиків-злодіїв, політиків-мафіозі, політиків-брехунів, політиків-ілюзіоністів». До речі, пані Оксана критично ставиться до низки тенденцій, які почали викристалізовуватися і в Галичині. Зокрема щодо поширення людського типу малороса, який «завжди готовий прогнути еластичний хребет перед кожною владою і... угніздився вже й у Львові». Автор, буваючи останніми роками доволі часто в тих краях, готовий свідчити: це чиста правда. (Втім, все одно, певна притаманна лише Львову аура зберігається.) Насамперед — це наступ російської маскультури, що зазначає і О.Пахльовська. І все ж вона щиро віддає належне цьому місту як центру демократичних поривів і носію культурного коду українців: «Без Львова неможливо собі уявити українську «Людину Протестуючу» в автентиці й повноті її культурного самовияву. Без Львова неможливо собі уявити європейську Україну — це нероз’ємні величини».
Чи треба говорити, що для львів’ян, особливо інтелектуального прошарку, така оцінка дорого варта? Звісно, не слід ідеалізувати це місто — живуть там різні люди, й погляди в них із часом трансформуються. Логічно з’являється й критичне переосмислення ролі міста, регіону, цінності України як держави. Найбільш активно його репрезентує журналіст, нині ведучий передачі «Прямим текстом» (на львівському телеканалі ЗІК) Остап Дроздов. Але якщо проаналізувати те, що він артикулює публічно, то впадає у вічі разюча протилежність його задекларованої позиції принципам О.Пахльовської й Ліни Костенко. І саме в ключовому питанні — ставленні до нашої країни. Втім він у мас-медіа виявляє величезний пієтет до поетеси.
В одному з інтерв’ю О. Дроздов говорить: «Україна для мене не є абсолютною цінністю, за яку варто терпіти чи тим паче помирати. Ні за що в світі! Це просто країна з розряду патологічно нещасливих для мешканців.» В іншому випадку стверджує: «Україна підтвердила свою онтологічну штучність». Або: «Україна видається мені такою собі експериментальною державою. Використовуючи лексику постмодернізму, я назвав би Україну антидержавою». Чи: «Я впритул побачив, наскільки неможливою є українська Україна.» Відверто кажучи, хотілося б думати, що подібні пасажі не є справжньою позицією О. Дроздова, дійсно небезталанного журналіста. Можливо, це свідомий епатаж, що використовується як прийом «зачепити», спровокувати загал. Звісно, той, який здатний самостійно мислити. Тим більше, що в оцінках суті нинішнього правлячого режиму пан Остап часто виявляє і глибину, і сміливість.
З іншого боку, його відсторонене ставлення до України не виглядає чимось випадковим — словосполучення «ця країна» є основним у його лексиконі, він так постійно говорить у передачах, які веде на каналі «ЗІК». І «ця країна», в його розумінні, ніяк не визначиться у світі, не вибрала напрямку розвитку, спільних для всього її народу цілей.
Звісно, будь-яка людина має право сприймати країну, де живе, по-своєму. Але одночасно вона має усвідомлювати — базові цінності за визначенням повинні мати межі критицизму, щоб їхнє переосмислення не ставало зреченням. Бо, вибивши підвалини, ми зруйнуємо будівлю. Тим більше поки таку нестійку, як наша країна. Можливо, саме з такою метою певні ідеї намагаються внести у свідомість галичан.
І коли журналіст, який декларує, що не вважає Україну своєю країною, починає захищати Ліну Костенко, виникають сумніви в щирості його намірів. Тому що письменниця стала сучасним символом і авторитетом для тих українців, які говорять (і відчувають): це — наша країна. Виглядає, що головна мета статті О.Дроздова «Криголам не може плавати у болоті» («День» №34—35 від 25 лютого 2011 р. ) — це не підтримка Ліни Костенко у конфлікті з деякими представниками львівської інтелігенції, а приниження Львова. Поряд зі справедливими пасажами щодо завищених «п’ємонтальних» претензій міста, в ній містяться звичні для О.Дроздова випади стосовно відсутності продукування у ньому значимих смислів. Достатньо згадати вручення ордену «За інтелектуальну відвагу» О.Пахльовській, щоб зрозуміти, що це не так. Разючу схожість деяких фрагментів статті «Криголам не може плавати у болоті» із посилами російських і «домашніх» українофобів відзначає й професор Олександр Пономарів.
До речі, за логікою О.Дроздова, у такій недоладній країні, як Україна, де суціль живе люмпенізований «совок», взагалі проблематично існування гідних культурних центрів. Крім усього, Львів не був першим містом, де на зустріч із Ліною Костенко продавали квитки. Це спочатку зробили в Житомирі. Поетеса не приїхала — мабуть, цього не сприйняла.
Втім у Харкові, за низкою інтернет-повідомлень (зокрема avakov.fond.com) зустріч із Ліною Костенко з презентацією «Записок українського самашедшого» відбулася за сприяння Благодійного фонду «Ренесанс», співзасновником якого є Арсен Аваков. Так що надавати занадто великого значення подібним фактам навряд чи варто. Словесні вправляння кількох маловідомих львівських літераторів навколо її роману вочевидь не є репрезентативними для Львова, і скандал навколо них виглядає штучним. Інша річ, гонорар, який ніби пропонували Ліні Костенко — з огляду на її відомі принципи, для неї така пропозиція була абсолютно неприйнятною. Автори подібної ідеї дійсно зробили місту Лева погану послугу.
