Що таке національна еліта, формується вона сама чи її треба ростити, плекати й леліяти, чи склався вже український «елітний ряд», і кого українці готові зарахувати до передового і провідного загону країни — про це в студії «1+1» разом з Ганною Безулик думали творці і носії популярності. Виявилося, що елітна українська «лавка» надзвичайно коротка. Наші співгромадяни великими українцями минулого вважають Шевченка, Хмельницького, Грушевського, Мазепу, Франка, а ось із сучасниками визначитися виявилося значно складніше. Спільними зусиллями вдалося з’ясувати, хто сьогодні може претендувати на роль лідера нації. Отже, національний герой сучасної України — це конструктивний професіонал, патріот із парадоксальним складом розуму, який уміє і має можливість приймати рішення. Щодо парадоксальності мислення — цього у нас все ще з надлишком, як і рішень, прийнятих внаслідок подібної миследіяльності. Складніше з професіоналізмом та конструктивністю, а крім того, ці «неголосні» якості без відповідного піару — ще не пропуск до національного елітного клубу. А тому, як відзначали гості «Я так думаю», сьогодні можна говорити не стільки про формування власне еліти, скільки про формування елітного рейтингу. До великих мають шанс потрапити люди відомі, тому «хто в Літописі, той і великий».
Що ж до дня нинішнього, потреба в позитивних прикладах, особливо для «юнаків, які обдумують життя», потребує найшвидшого задоволення, але навряд чи буде задоволена найближчим часом внаслідок відсутності точних загальноприйнятих критеріїв, що поєднують і ділові, і моральні якості уявного претендента в кумири. Хоч наше розшароване суспільство з несформованими соціальними групами і відсутністю взаємозв’язку між ними як ніколи потребує об’єднуючої сили, якою й повинна стати національна еліта.
Звичайно, без участі ЗМІ говорити про створення галереї знаменитих співвітчизників не доводиться. Але наскільки рівень працівників засобів інформації відповідає вимогам часу? Про те, як і чому вчать майбутніх журналістів, чому не вчать, а повинні б — йшлося у програмі «Четверта влада» («УТ-1»). Висновок дискусії, яка відбулася, в тому, що журналістика — це така професія, якій не можна навчити теоретично, що в 17 років студент факультету журналістики, як і будь-якого іншого факультету, як особистість ще не сформований, що вже говорити про таке раннє проникнення в суть професії. Що замість романтичного флірту молодим акулам пера і мікрофона непогано б засвоїти елементарні правила журналістського ремесла. В цілому, практики висловили теоретикам усе, що думають про журналістську освіту, теоретики обіцяли взяти все почуте «на озброєння».
А у вівторок у «Подвійному доказі» обговорювали особливості національного пиття. Приємно, що в цьому плані українці явно тяжіють до Європи — кількість пива, що випивається, і слабоалкоголки зростає, а як помітив масштабний ведучий «1+1» ветеран-КВНщик Сергій Сивохо, «чим вищий рівень добробуту суспільства, тим нижчий градус уживаних напоїв». Але поки, як з’ясувалося, п’ємо ми багато і з задоволенням, і не тільки «казенне», але й виготовлене особисто — за старими «бабусиними» і сучасними рецептами. У студії знайшовся лише один класичний непитущий, який не вживає спиртного взагалі, який явно особливої симпатії до себе у тих, що зібралися, не викликав. Загалом, запитанням, пити чи не пити, ведучі й не задавалися. Головне в цій справі — не економити на якісному спиртному, щоб не опинитися в числі десяти тисяч українців, які гинуть щорічно через вживання фальсифікованого спиртного (адже небезпечні підробки з’являються вже через три тижні після презентації нової алкогольної марки).
А краще попередження алкоголізму — ні в якому разі не пити з горя. Пити треба тільки «на радощах». Ось тільки навряд чи така радісна позиція влаштує українських виробників алкогольної продукції. Принаймні, на сучасному етапі.
